«І загула та книга голосами»

«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні  № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.

«Грицю, Грицю, до роботи!..» – цими словами не один Гриць-Григорій не одну сотню літ спонукав себе щоранку. От і я вже місяців зо два, думаючи про цю статтю, сам собі декламую: «До роботи, до роботи!»

Був з-посеред моїх тезок ледачкуватий парубійко, що знаходив багато причин, аби якось пересидіти роботу, але були і хлопці-орли: «Ой, мамо, люблю Гриця,.. Люблю Гриця-молодця, в нього шапка до лиця». Ходили й ми по вечорницях та досвітках, а то хіба співали б ось вже триста літ: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», або «Ішов Гриць з вечорниць». А ще круті Гриці-залицяльники щедро обдаровували своїх коханок: «Гриць мене, моя мати, Гриць  мене полюбив. Гриць мені, моя мати, черевички купив».

Було колись! І не хочеш, а позаздриш Грицеві, який вузівським викладачем не був, а бач, таку дрібницю, як черевики, дівці взяв і купив! Заздрощі, одначе,  – один із семи смертних гріхів.Та й не про черевики мова, а таки про Гриця – чи не найпопулярніше чоловіче, парубоцьке ім’я в українських піснях. Слава його булла настільки повсюдною, що воно навіть стало загальним іменем українців. Так, відомий державний та військовий діяч Речі Посполитої кінця XVI – початку XVII ст., переможець Северина Наливайка, коронний  гетьман Станіслав Жолкєвський презирливо називав козаків «грицями». «Не хочу з грицями воювати, нехай ідуть до ріллі, або свині пасти», – повторював «ясновельможний», не бажаючи мати козаків союзниками в кампанії 1620 року протии турків. У якій і наклав головою.

Але ж то пісні, жолдацькі приказки, а в документах, справжніх джерелах? Виявляється, і тут Гриці – молодці, не пасуть задніх!

Перегорнемо унікальний документ доби Хмельниччини – козацький реєстр 1649 року, влучно названий істориком Ярославом Дзирою «диктантом для цілого народу». Кілька слів про сам «Реєстр».

У серпні 1649 року козацько-татарські загони блокували у фортеці Збараж (тепер місто Тернопільської області) значні польські з’єднання, на допомогу яким поспішав сам король Ян Казимир, півроку як обраний. Вдалим зустрічним маневром Богдан Хмельницький оточив під Зборовим і «рятувальників». Йшло до того, що полону не уникнув би й сам король, але поляків від цілковитого розгрому врятували союзники козаків – татари. Іслам-Гірей вивів з бою своїх вояків і, відробляючи польський хабар, став на переговорах вимагати миру з поляками. Хмельницький скорився (а може й сам того хотів?) і підписав 8 (18) серпня 1649 року під Зборовом мир, одним із перших пунктів якого був дозвіл гетьману мати 40-тисячне військо. Списки сотенні та полкові канцелярії склали швидко, і вже на 16 жовтня всі 37 745 імен та прізвищ були переписані вправною рукою генерального писаря Івана Остафієвича (Виговського).

Оправлену в палітурку з червоної шкіри рукописну книгу «Реєстра всего войска перегляду споряженого» восени того ж 1649 року козацька депутація передала для затвердження. Але з початком 1651 року війна розбурхалась знову, тож зборівські статті скасували, а червона сап’янова тека лягла на архівні полиці. Влітку 1842 року (майже через 200 літ!) історик Осип Бодянський, приятель Тараса Шевченка, побачив у Варшаві в колекції письменника, любителя старовини Андрія Стороженка «Реєстри». Лише 1874 року вони побачили світ у другій та третій книгах «Чтений в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», ставши доступним та неоціненним  джерелом для широкого кола дослідників. Принагідно зауважимо: перевидані 1995 року, з ґрунтовними коментарями, зусиллями науковців Інституту української археографії та джерелознавства, «Реєстри» зовсім не схожі на випущені в обіг того ж року якоюсь комерційною «конторою».

А восени 1983 року мій однокашник, нині профессор Гарвардського університету (США) Сергій Плохій привіз  із «Ленінки» (йдеться про бібліотеку в Москві) мікрофільм «Реєстрів» Бодянського. За участі краєзнавця, пристрасного колекціонера Володимира Кунцера (1934–1987) ми його скопіювали. Єдиний примірник тієї фотокопії зберігався донедавна в моїй бібліотеці, у її «золотому фонді». «Реєстр 1649 року» – це поіменний перелік національної еліти звитяжної, героїчної, пасіонарної доби, це персоніфікована народна маса – так звана рушійна сила паніматки Історії.

Працюючи з реєстрами, я вирішив напівжартома-напівсерйозно «викликати» з XVII століття Гриців, своїх тезок.

О! Ті довгі листопадові вечори були особливими! Вщухав гамір університетських коридорів. Живі люди – колеги, студенти розбігалися по домівках, а я залишався наодинці з тисячами… мерців. Під стогін голого віття, під шерех невсипущих мишей починався черговий «спіритичний сеанс». За козаком козак, за сотнею сотня, за полком полк – уся Україна! Я почувався медіумом і повторював щовечора, мов закляття, з Ліни Костенко:

І загула та книга голосами,
і всі щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли над полем буковок хистких.

Перераховувати кожного Гриця-тезку – то занадто! Досить було встановити пропорцію імені до загальної кількості козаків у п’яти-шести сотнях різних полків. Вибрав сотні: Межиріцьку Канівського полку, третю Ніжинську Ніжинського та Золотоніську Черкаського полків не випадково – тут були записані мої тезки «у квадраті» – Григорії Іващенки. А ще дві сотні Полтавського полку, бо в Полтаві мешкав Грицько Бобренко, герой історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», цитованого вище. Хорунжий Бобренко мав би бути записаний до реєстру, бо за версією авторки роману козаком був значним, зі стажем:

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,
під Корсунем і Збаражем був теж.

Одначе, напівреального романного Бобренка, отруєного Чураївною 1652 року, у прозі реєстру немає, зате є ще один пошукувач руки і серця піснярки з роману – Іван Іскра, «шляхетна іскра вічного вогню». Син козацького ватажка Якова Остряниці Іван Іскренко записаний слідом за паном полковником полтавським Мартином Пушкаренком (Пушкарем).

Але і без хорунжого Бобренка Гриців у Полтаві рясно! З 245 козаків першої сотні їх записано 13 (5,3 %), поступилися вони тезкам Іскренка – Іванам, яких найбільше, аж 26 (10,6 %), затее обійшли найближчих тут конкурентів – Хведорів (Федір, Хвесько), котрих 10 (4,1 %). Друга сотня, Петрашева, чисельно менша від першої, у ній лише 197 козаків, затее питома вага Григоріїв вища, їх  хоча й 12, зате аж 6,1 %.

Лідирують Івани і в Золотоніській сотні – 14 (8,2 %) від загального числа 169, Григоріїв – 13 (7,6 %), Василів – 10 (5,9 %), Федорів – 9 (5,3 %). Обійшли Василі Григоріїв у Межиріцькій сотні, їх – 13 (8,9 %) зі 146-ти чоловік, Гриців – 12 (8,2 %), а  Івани знову попереду – 14 (9,5 %), а от Хведорів тільки 3 (2 %). І лише в третій Ніжинській сотні (99 чоловік) Григорії аж у «четвертій шерензі», їх троє (3,03 %). А попереду Федори (сім), Василів – п’ять. Івани знову перші, їх чотирнадцять!

Та цікавою є не суха статистика, а розмаїття варіантів цього ймення. Сьогодні, як би тебе не називали друзі, батьки, жінки, птахи, до пашпорта чиновник тобі запише, як вирок: Григорій. А писарчуки 1649 року до Реєстру заносили всі варіанти, чим робили козацьку массу живою, неодноманітною, індивідуальною. Навіть не підозрював, що ім’я Григорій можна так викручувати, перекручувати, ліпити з нього такі штуки-образки: Григор, Григорей, Григорій, Грин, Гринець, Гринко, Гринь, Грицик, Грицук, Гриць, Грицько, Гриш, Гриша, Гришай, Гришка, Гришко, Грищанко, Кгригорій, Кгригорча – 19 варіантів! У кожному проявилися характер, темперамент самого козака, ставлення до нього оточення, зовнішність. Наприклад – Грицик, саме так, а не інак, бо на прізвище він – Маленький!

Ще багатший словник прізвищ, похідних від імені: Григоєнко, Григоревич, Григоренко, Григорець, Григорівзять, Григорієвич, Григоровзять, Гриненко, Гриненченко, Гринченко, Гриньченко, Гриняшченко, Грисенко, Грисченко, Гриценко, Грицовченко, Грицченко, Грицьків, Грицько, Грицькович, Гриченко, Гришаєнко, Гришковий, Гришкович, Гришченко, Грищенко, Грінченко, Кгрикгор, Кгрикгорченко, Кгрикгорчий. Тридцять «хвамілій», здебільшого родичів, синів та зятів моїх тезок, об’єднаних долею цілої України. Жили, сподівалися на кращу долю, боролись за неї для себе і дітей своїх, часто не знаючи один одного, але відчуваючи й розуміючи: разом їх багато і вони все зможуть!

За Грицька Іващенка, козака сотні Межиріцької канівського полку, Гришка Іващенка, козака сотні Ніжинської Ніжинського полку, Грицька Іващенка, козака Золотоніської сотні Черкаського полку, за діда мого, Григорія Іващенка (†1933 р.), козака села Бурімки рукою власною, атраментом і пером «Parker» розписався Григорій Іващенко, історик.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company