Іммерсивний театр. Погорільців

Якось одного разу, пафосно натягнувши на себе вечірню сукню із темнозеленого оксамиту і замшеві черевички на високих підборах, я помітила легке збентеження на обличчі свого французського друга, який запросив мене до театру.

— Ну це ж immersive, — невпевнено сказав він.

Я терміново витягнула зі своїх напарфумлених мізків переклад: різноспрямований, з одночасним впливом на декілька каналів сприйняття. І подумала: щось модне, треба було ще вдягти оте індійське намисто із білих перлів, для завершення образу.

Причину його збентеження зрозуміла, коли ми підійшли до вкритих старовинною позолотою високих дверей театру, які виявилися зачиненими. Натомість глядачам пропонувалося забиратися приставною драбиною у… сміттєвоз. Довжелезний, де замість театральних крісел упоперек стояли незручні довгі лавки. За свої двісті євро ми довго і нудно їздили закапелками Парижа, в той час як актори, змінюючи одне одного, бігали за нами, хекали і проголошуювали свої натхненні монологи… Іммерсивний театр, справді модна штука, що передбачає спонтанність, зміну сценарію по ходу дії, певний квест та головне — активне залучення глядача до гри. Вчора в Україні продемонстрували його в загальнонаціональному масштабі. Режисура випускників Трускавецького театрального трохи шкандибала, але шоу вдалося. Принаймні замість виходу на поклон, нам просто з-під коліс того автобуса зачитали наказ про посилене патрулювання дев‘яти західних областей України, особливо нелояльних до нинішньої влади. На випадок непокори? Майдану? Вторгнення?

Пані та панове, запасайтеся індійським намистом та краватками. Продовження серіалу «Чорне дзеркало» чекатиме своїх шанувальників. Як театрал зі стажем раджу сценаристам та режисерам надалі не жлобитися і купувати в касі автовокзалу не два квитки, як учора, а двадцять. Вибирати маршрут, із якого б не сміялися містяни, що автобус поїхав не тією вулицею. Не попереджати своїх знайомих і родичів «не ходіть завтра до центру». Не ставити поліцейський автомобіль майже впритул до автобуса, який «начинений вибухівкою». Не посилати із пляшками води до «терориста» першого заступника міністра, а дати доручення сержантові. Провести репетицію з «мамо, єсть! буде зроблено!». Не знаходити за секунду в Гуглі телефон відомого журналіста, якого там немає. Раджу масовці «заручників» не крокувати так впевнено, як на параді. А головному герою, якому, очевидно, приспічило до вітру, не «здаватися» на 3 хвилини раніше, доки не під‘їхали танки та бетеери, як засвідчило луцьке телебачення, спаливши контору, себто театр. І в жодному разі не показувати на камеру натхненника, одного із керманичів Офісу, що відповідав під час виборів у штабі ЗЕлених за креативність. Бо, як кажуть французи, не комільфо.

Ну, а літаючі дрони, вибухопакети замість гранат, і особливо «відосик», що сходить благодатним миром, — таки да, талановито. Тут Станіславський сказав би: вірю

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company