«Індіра»
(Квітка у вінок до 90-ліття)

Є у Рильського чудовий трюїзм:
Складна це досить річ – минулий вік судити,
Не завжди варто тут рубати з-за плеча.
Хай кожен рік життя і кожен день прожитий
Нас обережності й розважності навча.

Якщо по щирості, цього напучування дотримувався та й дотримуватимуся надалі, полюючи за спалахами давно минулих одсвітів, за силуетами зірок уже й згаслих, але які довелося, пофортунило, поталанило, пощастило споглядати у фізичних реаліях. І ступати чи плутати тими путівцями, що їх вони нам осявали. Ця моя обітниця не задля отих уроків «обережності й розважності» – цього навряд чи може коли-небудь доладно навчити наша солодка хвороба, раз-назавше діагностована університетським дипломом. І навіть не тому, що боюся реінкарнації докору неперевершеного курсового «квилософа» Колі Чумака, який він кинув «во дні они» авторам-організаторам нашого хвацького випускного курсового “капусника”. (Пригадуєте, хто в курсі: «Учительов абгидили!»?).

Звісно, не тому.

Скорше через те, що не впевнений, чи був би у тому часі і на тому чужому для себе місці кращим. Інакшим – можливо. Кращим – навряд.

Але це так, ліричний виправдальний вступ. Який жодним чином не стосується Алли Петрівни КОВАЛЬ.

Навпаки.

Писати про неї мені напрочуд легко.

Легкокрило.

Бо був, єсьм, і пребуду до остатнього диху вдячний долі за те, що можу звати себе ЇЇ СТУДЕНТОМ. Навіть ( Алло Петрівно, великодушно простіть ІЗВІДТАМ мою зухвалість!) – ЇЇ УЧНЕМ.

Вона із сонму небагатьох на факультеті сущих Особистостей, яка мене, вбогого, ЧОГОСЬ РЕАЛЬНО НАВЧИЛА.

Нехай буду непрофесійним, необ’єктивним, недалекоглядним, упертим, затятим,

АЛЕ…

І досі ніхто мене не зможе переконати в іншому: кращого стиліста, ніж вона, на факультеті не було і, як кажуть у наших краях, не є.

Наше вузьке коло називало її «Індірою»: вона, справді, виділялася якоюсь індо-арійською породистістю, та й парсуною нагадувала Індіру Ганді. Ставна, завше вишукано вбрана, із незмінною зачіскою сталевого волосся а-la старосвітська класна дама часів ранньої емансипації, вона не йшла, а дефілювала, погойдуючись, як степова стрібляста тополя, і її надзвичайної карості очі викрешували металеві колючі приски, а інколи лукаві бісики. Дивовижно органічно поєднувала аристократизм, погорду, пасіонарність, неприступність із «озорством» (звиняйте, шановні мовні пуристи, вдатного українського відповідника під гарячу руку не втрапило)… отож – із «озорством» дівчиська.

Вона ніколи не підвищувала голос до крику, говорила, так ото мило наспівуючи. Але могла кількома фразами, на артикуляції та обертонах, не просто припечатати – пропекти наскрізь.

Її боялися як вогню. І не лише студенти.

Якось вона зволила навідатися у наш 7-мий гуртожиток. Як і належить «її високоповажності» – із почтом, у супроводі кількох викладачів. За вхідними дверима, у фойє висіла наша стінгазета «Дружба». Акурат біля назвиська хтось уписав «сакральне» слово з трьох літер, але, на лихо, не МИР. «Індіра» зупинилася, засяяла у посмішці, яка нічого доброго не віщувала, хтось із почту сіртанувся було зірвати «дитя творчого пороку», але богиня рішуче підняла руку: мовляв, не чіпать… Роззирнулася – на тобі маєш: іде коридором студент-старшокурсник, іде, радіє життю…

– О, Олекса-а-андре! – заспівала «Індіра» в тональності Оксани Петрусенко, її знаменитого “Віють вітри, віють буйні”, – А ходіть-но сюди…

І театрально потерши долоні, миттю змінила тональність і голос: тепер то була Литвиненко-Вольгемут (якраз у тому місці, коли вона допитувала «Карася»-Паторжинського: «Дома чом не ночував?»):

– … НА С’ЄДЄНІЄ!

Старшокурсник упокорено підступив.

– Прочитайте.  Про себе, – той самий грудний «суддівський» голос Вольгемут.

Старшокурсник читає, миттєво преображається у Сеньйора Помідора.

– Яка це частина мови?

– Імен-ник, – студент починає лихоманливо гикати.

– А тепер утворіть із нього прикметник. Про себе. Утворили? Отака ваша стіннівка, отакий ваш гуртожиток і, на жаль, такий наш факультет.

Останню фразу Коваль проспівала голосом «Кармен» Єлєни Образцової. А якщо бути геть точним – саме отим малюнком, яким знаменита оперна діва вивершувала: «Так бєрєгісь любві моєй!».

Після цього ефектного «хуку» «Індіра» величаво продефілювала далі, милостиво дозволивши студентові битися в останніх конвульсіях самотою.

Її лекції нагадували практичну операцію: ось виблискують інструменти, ось неперевершений хірург, а на операційному столі Слово. Чи Фраза. Впевний, одним махом розтин, а далі магія – гадання на нутрощах, виявлення болячки, очищення і зцілення.

Дуже любила ілюструвати лекції публіцистикою Мелора Стуруа. Нинішній журналістській зміні він, очевидно, малознаний. А тоді це ім’я бриніло, особливо серед багатомільйонної читацької аудиторії «Известий». Надзвичайний майстер коротких публікацій, міг органічно вправити в одне речення одразу кілька фразеологічний, ідіоматичних словосполучень, часто радикально перелицьованих, які робили текст живим, шипучим, гарячим, як лава.

Вона навчила ставитися до Слова не як до цеглини, яку припасовують, а як до живого організму, здатного міняти барву, форму, температуру, темпоритм, анатомію. Це дивовижна алхімія афоризму, що чіпляється за пам’ять, як чіпляється за одяг насіння череди.

На іспитах із стилістики вона влаштувала мені “допрос із прістрастієм”. Питала про все. А потім, коли я гаряче доводив її щось про кінематографічність зміни образів у пісенному фольклорі та поезії Шевченка, – ще хвилин зо 20, довго як для іспиту, переконувала мене йти в аспірантуру і займатися мовознавством. Не переконала, але і за це я їй вдячний. Бо не став посереднім науковцем, зате став безпосереднім шанувальником Слова. А щодо «кінематографічності» – не такий уже я й фантазер: «Толока» Михайла Іллєнка – цьому доказ.

Її книжки – і нині мій інструментарій. Не на тій полиці, що при витягнутій руці, але там, де щоразу видно.

Щасливий, що маю причетність до відзначення Алли Петрівни Коваль довічною стипендією фонду «Україна – ХХІ століття», в якому тоді працював. Це вже відбулося у нинішньому тисячолітті. Вона була пошанована цією відзнакою разом з видатнми діячами науки, літератури та мистецтва Михайлом Брайчевським, Юрієм Бадзьом, Євгеном Концевичем, Михайлом Ткачем, Євгенією Мірошниченко, Бориславом Брондуковим, Юрієм Мушкетиком та іншими.

На святковому вшануванні в Національній філармонії лауреатів Премії імені Вернадського і стипендіатів фонду 2003 року вона сиділа у першому ряду, серед почесних гостей – наче й у добірному товаристві і ніби осібно, в ореолі свого сивого сяєва. Я підійшов до неї, поцілував руку, привітав. Вона геть тихо, проте по-ковалівськи з притиском продекламувала-проспівала: «Дякую. Але нам з вами треба неодмінно зустрітися і поговорити».

Десь за кілька тижнів після урочистостей зателефонувала: «Валерію, я вам дуже вдячна за цей сюрприз. І за пам’ять». Просила неодмінно зайти до неї додому, на квартиру, де разів зо п’ять бував з колядницькою ватагою. Наше колядування в Алли Петрівни – то окрема тема: в ці моменти од її величної монументальності не лишалося й сліду – очі іскрилися такими теплими грайликами, які можна, якщо дуже пощастить, побачити тільки на Дніпровій сазі Купальської ночі.

… Я пообіцяв, але… не дійшов. Хоч іти до неї було кілька кварталів. Відкладав, прикривався для себе невідкладною цілоденною «текучкою», а насправді… боявся. Боявся, що цим приходом мимоволі схилю її дякувати за ці гроші, які насправді були нічим, дрібнотою, нікчемством порівняно з тим істинним скарбом, який вона безкорисливо і жертовно віддала нам.

І досі собі не можу пробачити цей дурний вибрик. Молю, аби вона ТАМ простила мені його, як прощала багато чого багатьом нам.

Про те, що її не стало, довідався лише за кілька місяців по тому.

…Гортаю її помічні книжки, і сторінки неодмінно відлунюють неповторної теситури голосом. Який вріс у пам’ять назавше.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company