ІНВЕСТИЦІЇ РОЗДОРУ, або Як в Чигиринському районі кури село розсварили

З давнім добрим приятелем Віктором ЛАЗОРЕНКОМ, заступником генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», стоїмо на маківці Замкової гори, звідки на долоні не лише місто, а все затясминське роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних дніпровських крутоярів. Щедре сонце густо заливає рівнину, стріпує маревом, і від того поодаль наче пливе все за в’язкою течією. Мовби велетенський сірий корабель гойдається на невидимих сонних хвилях. Авжеж, корабель – он і труба небо підперла…

Труба. Все, що значить спочилу в Бозі «будову століття». Смертна тінь Чигиринської атомної.

– Ото від неї бери ледь лівіше, десь там, за тополями – Вітове, – Віктор мружиться за скельцями окулярів, наче цілиться на вказівний палець випростаної правиці, якою водить, як указкою. – Знайшов? Порядок! А ще лівіше, у садках – оце і є Рацеве. А тепер від нього веди по прямій праворуч, далі, поза трубу… Отам десь – уже стецівські поля. Звідти і назад до Рацевого – ото так вони і вишикуються.

– Ого! Нічого собі плацдарм для наступу. Широкозахватний! Кілометрів з десять.

– А ти думав! Це по-людськи, з розмахом…

«Це по-людськи» мій приятель каже тоді, коли інші, зазвичай, просто вивергають біль чи досаду банальним матюччям.

– А тепер напруж уяву, – іронічно скривився Віктор. – По всій цій прямій за кілометр один від одного стоятимуть пташники. Звідси цей зазор – десь на товщину мізинця. Ото так один при одному стіною постане у всій красі «Наша Ряба». Уявляєш?

Уявив. Угору глянув – бронзовий Богдан акурат у той самий бік тяжко задивився. Спохмурнів і булаву грізно підняв. А з-за постаменту селяни у бронзу закуті – з косами, ціпами, вилами виступають. І теж туди, на цю уявну лінію потенційного бізнесового форпосту…

Попри спеку тіло раптом відчуло липкий холод.

* * *

У скверику супроти Чигиринської райради – гурт. Не те, щоб велелюдний, але помітний. І не стихійний. Схоже, людям це місце зібрання звичне. Схоже, сходяться вони сюди якщо не щодня, то часто. Щось єднає цих людей, і вже з першого ж погляду видно – не радісне щось. Якийсь пильний клопіт.

Більшість із них об’єднує громадська організація «Чигиринська районна народна рада». Створена з місцевих учасників Революції Гідності. Тоді вони гуртом встали проти злочинної влади, нині – проти загрози будівництва «нашорябівських» курників. Газету «Народна варта Черкащини», яку тут можна знайти, вважають чи не єдиним друкованим органом, що пише правду про наслідки промислового птахівництва компанії «Миронівський хлібопродукт» в Черкаській області. Кажуть, усі інші видання, включно з місцевою районкою, друкують лише замовні і проплачені матеріали. Лише похвальні оди «Рябі».

У цьому товаристві багато пенсіонерів. Хоча є й молодші. Багато чигиринців. Але й тих, хто родом з Рацевого, хто там зареєстрований, у кого там родина, – теж чимало. Люди поінформовані, начитані, начувані й набачені. Таких на макуху не візьмеш. По-перше, у багатьох вища та спеціальна освіти, багато з «Інернетом» на «ти». А ще ж і попоїздили по місцях «трудової слави» «Нашої Ряби» – будь здоров. Були в Канівському районі і біля Мошнів, що неподалік Черкас. Дехто добрався аж на Вінниччину, де теж є ті фірмові курники.

Розпитую Володимира ТЕРЕЩЕНКА, пенсіонера, вчителя біології із 40-літнім педстажем і навіть зачинателя «Малої академії наук Черкащини».

– Володимире Андрійовичу, перед поїздкою сюди прочитав у соцмережах, що господарі майбутнього птахокомплексу обіцяють для довколишніх сіл та й для Чигирина нові робочі місця. Хіба ж це не благо для району з високим рівнем безробіття?

– Однозначно, це ніяк не благо. Люди, вибачте, не дурні, вони все бачать, і все знають. Бо скільки ми поїздили на ті їхні курники – і у Мліїв, і в Яблунів та Степанці, що коло Канева, і в Мошни. По-перше, там на один курничок, метрів зо 200, – двоє працівників: наглядач і прибиральник. По-друге, тут, у майбутньому птахокомплексі планують тримати аж 145 мільйонів курей. Це вкрай небезпечне скупчення птахів, при такій кількості ніхто не застрахований від генетичних комбінацій вірусів. За даними київського вірусолога професора Валерія Поліщука, вже сьогодні в Україні 4 форми пташиного грипу. А скільки їх буде тут?

Звісно, вони мають показову фабрику у Будищі, таку собі «потьомкінську»: звозять туди людей, показують, яке у них добро. А на більшості підприємств, розповідають місцеві селяни, ситуація жахлива. Ці курники тут будуть від Боровиці до Стецівки. Це десь кілометрів 30 вздовж Дніпра.

Людей зомбують цяцянками нових робочих місць. А роботи там не буде. Принаймні для місцевих. У цих фірмачів є тенденція місцевих на свої фабрики не брати, бо вони цупити будуть. Завозитимуть людей здаля і з глухих сіл, де ще більша безвихідь.

Через те, що межі багатьох населених пунктів, зокрема і Чигирина, досі не визначено, цілі масиви фактично безгоспні. От ними й гендлюють, як заманеться чиновникам, переконує Володимир Терещенко.

Олексій КОРНІЄНКО працює в обленерго, мешкає в Чигирині, але родичі його дружини з Рацевого, де нині вирують найбільші суперечки між противниками і прихильниками курників. Чоловік переконує, що більшість жителів села проти будівництва. А тих, хто «за», банально підкупили.

– Їх небагато, за всіх розкладів – чоловік 30. Але вони бігають по селу і кричать за курники. Якщо нас на сходці збиралося десь до тисячі і Рацеве зібрало більше тисячі підписів проти курників, то їх там геть мало. Багато людей вичікує: ви, мовляв, боріться, а ми потім поможемо. А тепер про робочі місця. Далеко ходити не треба. У нашому районному центрі зайнятості нині понад 30 вакансій на «Нашу Рябу». Запрошують геть у Миронівку. Видко, там так добре, що людей на канівські та миронівські «нашорябівські» курники звозять аж ген із Корсунь-Шевченківського району.

– Чому б для тих, хто все ще не може визначитися, не організувати поїздки на діючі птахофабрики? У тамтешні села. Хай би селяни поспілкувалися між собою, самі відділили правду від вимислу.

– Їздили. Ті, хто хотів. А агітаторам за курятники цього не треба. Вони й так задоволені.

– Чим?

– А вони земельні паї продають. Якби ж то ті «нашорябівські» інвестори не зазіхнули на ріллю, можливо б, у них в Рацевому все і вдалося. А так прийшли і ледь не примусово: оце даємо за ваші паї по 250 тисяч і на них будуємося. Типу, беремо в оренду на 49 років. Самі розумієте, ніхто з пайовиків цю свою землю тоді вже ніколи не побачить.

–Тобто, я так розумію, це вже відбувається?

– Ні, ще поки що точаться балачки. Поки що тим, хто погодився віддати паї, дають по 8 тисяч гривень. Нібито допомоги. Є вже й охочі помінятися своїми паями з тими, хто не бажає віддавати, – щоб підготувати землю під будівництво цілим масивом. В селі багато незатребуваних паїв. І ніхто не знає, як ними розпоряджаються. Усе шито-крито.

У нас жодного клаптика необробленої землі нема. Все розорано. Фермери, які нею користуються, вивели її на такий рівень, що й бур’янинки на полях не видно.

* * *

Серед тих, хто живе у Рацевому і дає лад тамтешнім нивам, – фермер Михайло ТОКАРЧУК. Обробляє 350 гектарів ріллі: 25 гектарів – фермерський наділ, решта – людські паї. Зізнається: найбільше його у цій ситуації обурює відверта несправедливість. І те, що не можна дати цьому ради – ніяк і ніде, на всіх владних рівнях.

– Я ж не кажу про те, що курятники непотрібні, – не стримує досади чоловік. –Але вивчіть думку людей! Якщо більшість громади проти цієї будови на своїй адмінтериторії, умійте поважати їхню думку, поступіться! Не хочуть. Я говорив з представником «Ряби», якому доручено реалізувати тут проект, запропонував йому сісти за стіл переговорів. «Давайте, – кажу, – почнемо цивілізовану розмову, адже ж серйозний бізнес заводите!» А він: «Знаєте, у нас відпрацьовано інший сценарій. Якби слухалися людей, то й бізнесу не мали б. А так нам виділяють фінансовий ресурс, ставлять завдання – мусимо дати потрібний результат. І яким чином досягнемо поставленої цілі, нікого не цікавить».

Якби ж то люди не понесли їм свою землю, не було б тут і приступу курятникам…

– А люди понесли?

– Понесли, бо гроші. Якщо враховувати агропотенціал цих земель, то 280 тисяч за 2,2 гектара паю – сума чимала. Багато людей таких грошей і в вічі не бачили. Бо якщо запровадять земельний ринок, золотою ціною цієї землі буде 5 тисяч доларів за пай. А тут дають удвічі більше! І дуже багато людей на це повелося. Я їх розумію. Хто власники паїв? Переважно літні люди. Мають дітей, онуків. Такий шанс випадає раз на вік. Але ж суть у тім, що ці гроші отримають лише щасливчики – ті, на чиїх паях будуватимуть курятники. Всі інші потраплять у залежність «заманилівки». Це ажіотажна пропозиція.

– Є такі і серед ваших орендодавців?

– Є. Хоча, за умовами договору, я орендую у них землю до 2019 року, та вже дев’ятеро пайовиків настійно попросили мене дати згоду на дострокове розірвання угод.

Михайло Токарчук умовно креслить на асфальті схему поля:

– Отут чотири паї у жінки-пенсіонерки і ще в одного хлопця. П’ять паїв – ділянка розміром 330 на 350 метрів. 10-11 гектарів – це вже потенційний майданчик для курятника. Це на краю поля. За межею – земля іншого орендаря-фермера. Масив тут – десь з 600 гектарів, до дороги, що веде у річковий порт Адамівку. То на тому масиві, враховуючи санітарну зону, 30 майданчиків стане. А їм же головне, як кажуть, якоря кинути.

Вони ламають через коліно. Погрожують прокуратурою, податковою. Я 25 років фермерую, знаю, як це робиться. У нас, у кожного фермера можна знайти масу проблем – була б команда «фас!» Але я завжди залишаю поле для маневру. Мені пропонували вступити з ними у переговори – я вступав, потім делікатно виходив, бо геть не влаштовували ті умови, які мені диктувалися. Якби ж заходило справді цивілізоване підприємство, без непередбачуваних екологічних наслідків – з радістю поступився б десятком земельних паїв, щоб спокійно працювати. Але в цих умовах, коли на наше довкілля насувається лихо, коли це виробництво через 5-7 років почне вилазити для моїх земляків боком, – я не можу стояти осторонь. Мене люди проклянуть, і дітей моїх, і онуків. Я живу там і не думаю нікуди тікати. Якби «нашорябівці» справді збудували європейського рівня виробництво – та до них би громади у черзі стояли, щоб і собі таку благодать мати! А так… Я бачив, на що вони перетворили золоті місця нашої Черкащини. А тут знайшли слабину: місцеву владу, яка стала лобіювати їхні інтереси.

– Знаю, що й багато ваших односельців їздило дивитися на різні птахофабрики компанії «Миронівський хлібопродукт». Подіяло?

– Справді, минулої зими організували понад 50 поїздок. Для всіх бажаючих, зокрема і для прихильників курятників. Опісля багато з тих, хто вагався, поміняли свою думку, стали свідомими противниками птахофабрики. Але тих, хто хоче за рахунок цього проекту вирішити свої фінансові справи, не перепреш: вони свій вибір уже зробили. На жаль, чимало люду на селі чи то «спролетарувалося», чи «злюмпенізувалося»: живуть одним днем. А дуже прихильна до «нашорябівських» інвесторів сільська влада діє через вигадки, чутки, плітки, брехні. Прикро, але пенсіонери на це ведуться. Та й пропаганда компанії хитро побудована: фермери проти курятників – значить, треба економічно підірвати фермерство. Тому компанія проголосила збільшення орендної плати за земельні паї, запровадила так зване преміювання за перехід селян-пайовиків до неї. Ми, звісно, у відповідь теж підняли орендну плату. Стараємося, щоб у нас було не менше, ніж у сусідів по району. Півтори тонни зерна, або грошовий еквівалент 4100 гривень на руки. Сім відсотків від нормативно-грошової оцінки. І це при тому, що ПДФО ми ж платимо зі своєї кишені. А ці оголосили 5600 гривень. Але в договорах написали хитро, що ПДФО платять «згідно з чинним законодавством». Значить, і з людей братимуть, з цієї суми. Тепер протягують через сільраду посаду державного реєстратора. Мовляв, щоб полегшити рацівським селянам переоформлювати майно. Схоже, це буде тимчасова посада. Матимемо «чорного реєстратора» від інвестора. Через два місяці його звільнять, але справу буде зроблено. У нашого голови сільської ради, очевидно, така сильна мотивація, що вона говорить на чорне біле, дивлячись в очі. Пропонують 280 тисяч за пай – за орендну плату на 49 років. Нахваляються, що скоро Верховна Рада ухвалить закон про емфітевзис і тоді усе піде як по маслу. А я як хлібороб не розумію, як можна гектари доброї ріллі, де віками вирощувався хліб, нараз закатати у бетон?! Ясна річ, гумусний шар знімають і вивозять, будівельна подушка – пісок, щебінь, бетон – і все! І будівлі стоять. Але як люди не розуміють, що це безповоротно втрачені паї?!

– Цю землю ще ж треба узаконити під будовою, помінявши цільове призначення…

– Для них це не проблема. Так і кажуть: у нас на це піде 2 дні. У них напрацьовані схеми. Тому мене чемно попередили: змирися – матимеш свій інтерес. А мені з цим інтересом тоді нема чого повертатися в село на людські очі. Мені тоді однозначно дорога щонайближче у Черкаси. Мене вже в селі й так ненавидять. Щоправда, «сепаратисти» – так село тепер називає оту меншість, яка чинить колотнечу за курники. А байдужих, таких, що не визначилися, напевно відсотків 40. Ще відсотків 40 активних противників і 20 – оті прибічники курників.

* * *

У скверику супроти райради вуликом гуде наша гуртова розмова. Людей, котрі зійшлися сюди зі своїми досадою, тривогою, болем, при вигляді диктофона, наче прорвало. Довго-таки нуртує у них зболена докука, яку влада ніби й дозволяє вихлюпнути репліками із гальорки десь принагідно на сесіях та зборах, ніби ж і слухає, а не чує, хоч криком кричи. Стукай – не відчинять, волай – як у пусту бочку, тільки виляски.

Валентина КРАСЮК родом з Березняків Черкаського району. Пропрацювала медсестрою в Чигирині, нині на пенсії. Часто їздить до родини на малу батьківщину:

– Там, у моїх Березняках – 8 курятників. Між Мошнами і Тубільцями. Так вони ж там усе загидили, і води немає. У нас полуничний край, раніше багато господарів побило свердловини. В мого брата кілька свердловини на 27 метрів, так люди просять залишити води – ніде набрати.

– Але ж саме вони, сільська громада, дали згоду на це будівництво?

– А хто ж знав, що так буде? А тепер вони рік лежали ліжма на канівській трасі, й оті курятники, що повинні були стати поміж Березняками, Яснозір’ям, Софіївкою, Шелепухами і Мошнами, не з’явилися, – не дали, не пустили. Навіть примусили будматеріали вивезти. Ото хай би господарі «Ряби» повезли рацівських у моє село. Хай покажуть, який стоїть сморід у Тубільцях, Березняках, Стеблеві, Гамарні.

– Обидно, що рацівські люди двічі наступають на одні граблі, – каже Володимир ДЯЧИШИН, член президії громадської організації «Чигиринська районна народна рада», фаховий інженер-енергетик, пенсіонер. – Вони ж уже раз виселені. Село їхнє затопило Кременчуцьке водосховище. Споганило те осоружне море наш Дніпр – тепер ріка зелена. Під Стецівкою підмиває ріллю, обриває і робить муляку.

А чиновники грають з нами у паперовий футбол. Обласна, районна адміністрації відписують нам про те, що жодних намірів будувати курники в Чигиринському районі нема. Райдержадміністрація дала нам офіційну відповідь: «З метою створення сприятливих інвестиційних умов та збільшення надходжень до місцевого бюджету Чигиринською районною державною адміністрацією запропоновано включити ряд земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення в адміністративних межах Рацівської сільської ради до переліку тих, право оренди на які може бути виставлено на торги».

– Але ж тут не згадуються сільгоспугіддя.

– Звісно, бо на них будуть інші торги. Тіньові. Рацівський сільський голова Лариса Постригань і голова райдержадміністрації Володимир Клименко – вони найперше винуваті в тому, що село нині розкололося, що там нині страшна ворожнеча. Навіть з кровопролиттям.

Про реальну загрозу непередбачуваних за наслідками масових сутичок попереджує і Микола БОНДАРЧУК, юрист, колишній працівник Чигиринської прокуратури, а нині пенсіонер:

– Люди налаштовані рішуче. Не дати запаскудити Богданів край. Це ж перша столиця України, тут Богдан послів приймав! Враження, що олігархи хочуть знищити наші святині.

До розмови приєднується Микола ІЛЬЧЕНКО, як він сам представився, «роботяга»:

– Мені приємно, коли в суботу-неділю бачу, як до нашого заповідника з’їжджаються автобуси з туристами. А якщо побудують курники, ніхто сюди й ногою не ступить. Загидять, як загидили морем Дніпр. Я ж пам’ятаю ще справжній Дніпро – той, з якого ми воду пили. Хрущов зробив із нього болото.

Наша районна влада повелася на м’якуш олігархів. Не те, що в сусідній Кам’янці: там райрада проголосувала категорично проти курятників. І голова райдержадміністрації підтримав це рішення. Є ще чесні керівники, які не про свої вигоди думають, а про те, яку землю та криничну воду дітям-онукам залишать.

* * *

Поспілкувалися і з Чигиринським міським головою Степаном БУХАНЦЕМ. На цій посаді він недавно. Доти розвивав свій бізнес. Каже, нині усі корпоративні права віддав дружині. Вона, отже, бізнесує, а він самоврядує, й у вус не дує.

Та ні ж бо, дує! Ось і листа показує. Офіційного, на бланку ДП «Перемога Нова», яке цими «нашорябівськими» курниками в області опікується. Бо, пояснює, тільки-но докотилися до мерії перші чутки про будівництво птахофабрики, він одразу звернувся до «Нашої Раби» з письмовим запитом: так чи не так? І отримав оту-таки відповідь, за підписом директора «Перемоги Нової» В.Гринюка. Про те, що «наше підприємство, якщо вирішить займатися будівництвом приміщень птахофабрики на землях Рацівської сільської ради за межами населеного пункту, зробить це виключно згідно законодавства України». І що «на даний час ДП «Перемога Нова» лише з’ясовує можливість будівництва приміщень птахофабрики на території Чигиринського району».

Тяжко панові мерові. З усього видно, сутужно йому утримувати безсторонність. З одного боку землі, які облюбували собі творці мегаптахокомплексу (кажуть, аж 144 курники має вирости!), – далеко за межами міста. З іншого – там недалеко міський водозабір. Та й вітри, які курники випускатимуть, очевидно ж, активно нюхатимуть і жителі, і гості Чигирина.

–Тут колотнеча. Одні «за», інші «проти». Ті, хто «за», переконані, що тут будуть робочі місця, і що бюджет району поповнять надходження. А відтак і місто може на щось розраховувати.

– Думаєте, місту щось перепадатиме?

Відповідь міського голови ще раз підтвердила, як йому тяжко. Процитую дослівно, аби й ви, читачу, у цьому переконалися.

– Як колишній підприємець… то воно, звісно, з одного боку, якщо взять, наприклад, хорошо в чому? Що робочі місця. Якщо вони, допустимо, построїли навіть по цих технологіях… Щоб ніде не одходило… Щоб як обіцяли, що вивозитимуть десь у бік Києва, де у них, як вони кажуть, є переробка… То воно, куди не йшло, а непогано. Але якщо вони зроблять не за технологіями, то звісно, воно буде і запах і все інше. Не сильно хотілося б.

Далі мер пояснив, що з ним особисто ніхто з миронівських інвесторів не зустрічався, і, ясна річ, жодних розмов про екологічний захист не велося. Поділився свіжою чуткою, «що вони нібито вже хочуть переходити кудись у другий район. Що нібито тут уже нічого не буде».

– І все ж таки, – допитуюся, – якщо вони збудують на визначеному місці комплекс. Районові, очевидно, перепадуть якісь вливання. А місту? Запахи, екологічна напруга? Відтік туристів?

– Я їздив на їхні птахофабрики. Приїхав, пройшовся без екскурсії. Розпитував місцевих бабусь. І почув у відповідь: «Та нічого ми, синочку, не чуємо».

– А де це було?

– За Черкасами. Туди, у бік Мошнів. Восени. Оце як почалося оце все. Ну, як включають мотори, звісно, невеличкий запах єсть…

– А як же «Золота підкова Черкащини»? Ця ж амбітна державна програма, на яку виділено чималі гроші, мала гарантувати в області небувалий туристичний бум. Як ув’язати її із засиллям птахофабрик саме неподалік тих туристичних перлин, які означені в цій програмі?

– Я не знаю. Коли вона приймалася, я тоді не працював у владі. Тут же колись, ще раніше, вирішили будувати атомну станцію. Вложила держава чималі кошти, а воно все розібралося. А якби збудували, мало б нині місто 50 тисяч населення. А тепер… Молодь звідси виїжджає, населення скорочується, робочих місць немає… І що далі? Залишимося селом? Отоді нас точно ніхто не підтримає. Дороги не ремонтуються… Навіть державна.

– Отже, на вашу думку, якщо цей комплекс виросте, він дасть економічний поштовх району і місту?

– Якщо його зробити все як належить, по-чесному, за технологією, буде зрушення. Якщо цього не дотримаються, буде катастрофа. І туристи до нас точно не поїдуть.

– Нині громадськість порушує клопотання про узаконення 30-кілометрової захисної зони для національних заповідників. Як ви до цього ставитеся?

– А де це узаконено?

– Ще ніде. Це поки що на рівні законодавчого ініціативи.

– Тоді вважаю, що це правильна пропозиція. Я таку ідею підтримую.

* * *

У Рацевому, на обійсті Михайла ПОГОРІШНОГО – благодать. Під густим склепінням винограднику – рятівна прохолода. Пахне абрикосами і якимось з дитинства знайомим городнім зіллям. У повітрі наче хтось на волосіні тонко виграє – бджолине зумання.

Пасіка виручала Михайла Петровича не один рік. Майже чверть століття фермерує, але його фермерський хліб таки тяжкий – на 10 гектарах землі. Паю в оренді не має жодного, навіть власного. Свого часу, коли геть допекло безгрошів’я, вийшов з колгоспу – за півроку до розпаювання земель. Отак залишився колишній колгоспний водій-далекобійник ні з чим. Якби, як сам зізнається, «з боєм і всякими шляхами» не вибив у сільській раді фермерського наділу, перебивався б із хліба на квас. А так у перший же рік на його фермерській ниві добре зародив ячмінь – трохи відлатався господар, духу набрався. Хоча за цей час різне було. І таке, що мав від поля чистоганом аж… 8 тисяч гривень. На цілісінький рік. Отоді-то виручали бджілки.

Нива у Погорішного клинцем. Біля водосховища. Через його землю лягли магістралі поливних труб до водозабору. Метрів 12 через поле навіть бур’ян не росте – зняли родючий ґрунт. Раніше вирощував Погорішний пшеницю, овочі. Тепер – те, що має ринковий попит: кукурудзу, сою. Коли не було засобів захисту – наймав людей. Зараз працює сам, іноді допомагає син.

Райське у Погорішного обійстя. Акурат для розслаблення нервів і злиття з природою. Якби ж то не розмови.

На устах одна проблема. Тяжка, і грузька, як місцеві рукотворні дніпровські обмілини. І тут, у рятівній прохолоді винограднику, слова гарячі, як присок: тут зібрався рацівський громадський актив – напередодні сесії райради, на якій, очевидно, знову йтиметься про курники. Декого уже бачив учора у скверику проти райради, з деким оце знайомлюся.

Ніна МАРТИНОВСЬКА, депутат сільради – із рацівської владної меншості. У грудні минулого року єдина з-поміж колег-депутатів на сільській сходці проголосувала проти курників. Каже, коли побачила уже діючі комплекси для вирощування «рябівської» птиці – у Канівському районі Черкащини і в селі Четвертинівка на Вінниччині, була нажахана наслідками. Передовсім – безводдям і знелюдненням в довколишніх селах. Розповідає, що активісти, противники будівництва курників у Чигиринському районі, після цих «екскурсій» поїхали до Києва, там у Верховній Раді зустрілися з народними депутатами – членами Комітету з питань екології. Настійно просили їх не гаючись виїхати в Канівський район і подивитися, що там робиться. Ті обіцяли, та, як завше перед літніми канікулами, дуже тяжко запрацювалися у комітетах і комісіях.

А ще Ніна Мартиновська запевняє, що акурат під нами на глибині 126 метрів залягає величезне озеро артезіанської води. Каже, в 70-х роках у їхньому дворі стояли 2 експедиції – київська і ризька. Проводили геологорозвідку, готуючи будівництво спершу теплоелектростанції, а потім і атомної. І добре пам’ятає якусь диво-установку на подвір’ї, до якої був офіційно приставлений за платного сторожа її батько.

– Ота машина і виявила під нами велетенське артезіанське озеро. Казали тоді – із запасом води на 1300 років. Очевидно, господарі птахофабрик знають цю інформацію і тому так наполягають на наших землях – їм за технологією вирощування курятини край необхідно багато чистої води. Щоправда, тут на глибині 95 метрів – товстий шар граніту, але для них це не проблема.

– Чи обговорювали питання відведення землі під забудову на сесії сільської ради?

– Вони ж не надають жодних документів. Але ми пішли на випередження. Спершу пройшла хвиля: будуватимуть курятники. І раптом у грудні минулого року сходка. Приходять люди, сідаємо в залі, сільський голова: так і так, заходить потужний інвестор, допоможе грішми, а найкраще – забезпечить 500 робочих місць… А у залі на перших рядах – працівники свиноферми. Організувала цих людей колишня зоотехнік, яку вигнали звідти за крадіжки. І от ставлять питання – бути чи не бути? І ця «група підтримки» почала несамовито кричати «за». Хтось спробував підійти до мікрофона. Не дали. І тут-таки голова райдержадміністрації: мовчки спостерігав за цим «шоу». Я подала депутатське звернення з вимогою надати протокол зборів і перелік документів – екологічних, геодезичних, архітектурних висновків. Десять днів вони писали протокола. Написали, що проголосувало «за» 466 чоловік, а 1 – проти. Але зал на 500 місць був заповнений, може, наполовину. Маємо документальні свідчення: фотографії. А голосувало чоловік 150 – не більше. Люди ще до голосування масово покидали зал. Після тієї сходки вони швидко, «по живому» почали збирати підписи на підтримку курятників. Зібрали їх 1200. А ми організували свій збір – назбирали 1115 підписів проти. Отак жили люди тихо-мирно 58 років. А тепер у нас два села: «Рацеве-1» і «Рацеве-2». В одному живуть прибічники курників, в іншому – противники. Навіть свята тепер святкуємо порізно, у різні дні. Цього року так празникували Івана Купала. Спершу ми, а через кілька днів – вони.

Рацеве – як у громадянську війну: батьки на дітей, брат на брата, сусід на сусіда. Хоч сідай, та пиши за Яновським осучаснений ремейк його «Вершників». Розказують, як батьки з дітьми ледь не на ножах: старші – курники виглядають, а молодь стоїть стіною: не дамо землі, не пустимо…

Побили Ніну Мартиновську. Жорстоко, до струсу. До лікарняного ліжка. Серед білого дня. Не чужі, не зайди, а свої. І то – не якийсь гевал, а жінка.

Іншу жінку, матір АТОвця, який, слава Богу, повернувся живим, старша добродійка допікала: «Чого б то він вцілів? Звідти вцілілі не повертаються». Мати, звісно, видала їй у вічі, що на той момент скипіло. А та образилася, заявила в поліцію. Прийшов дільничний, при свідках запропонував помиритися. Мати вже відійшла, сказала, як у таких випадках по селах кажуть: мовляв, може, щось ізгаряча випалила, то ви вже, тітко, вибачайте. Але тітці цього виявилося замало. Вказала тітонька матері АТОвця пальцем на землю: ото ставай переді мною навколішки і вибачайся. Спалахнула мати: «Щоб я?.. На коліна?.. Та за віщо ж?!» Аж дільничний сполотнів. Узяв матір за руку: «Все добре. Можете йти». Кажуть люди, тітонька ця конозиста та надміру горда – не проста собі тітонька. Кажуть, близька родичка сільського голови.

Тепер селом вже й ходити небезпечно. Особливо, якщо насупроти хтось не з того табору.

Скрушно хитає головою фермер Михайло Погорішний:

– Ми негідників побачили, коли нас бить почали. Зараз такий хаос пішов, таке протистояння, як між Росією і Україною. І не один рік піде на примирення. Бо до крові вже дійшло.

Їм ніяк не виходить викроїти нормальну площадку. Десь 2 паї не вистачає, десь 3… Починають пресувати людей на обмін паями. Ці інтереси лобіює сільський голова і голова райдержадміністрації. І, очевидно, обласне керівництво. Там у сільраді все над картою менжують – де б їм учепиться бодай на майданчик. Хочуть закріпитися на полі, яке буквально за 800 метрів од водозабору, що поїть Чигирин. Для цього цей масив нібито відвели для забезпечення землею АТОвців. З тим, щоб далі нові власники наділів, «добровільно» реалізували землю… «нашорябівським» забудовникам.

– Чого вони так поспішають з курятниками? – озвався вже знайомий фермер Михайло Токарчук. – Та тому, що якщо у нас розпочнеться адміністративно-територіальна реформа, там будуть геть інші правила входження інвестора. Тоді вже інвестор заходитиме на землю громади. І муситиме з нею ділитися прибутком від бізнесу. Тому-то і гальмують в районі адміністративно-територіальну реформу, що спішать «продушити» цей бізнес-проект. Тому й маємо тут слабкі паростки цієї реформи, а дерева ще не бачимо.

Прощаюся зі співрозмовниками. З-під виноградної благодаті – на палюче сонце: час нарешті відвідати сільського голову Рацевого.

– Ой, лучче не їдьте до неї! – майже зойкнула жінка, що увесь цей час сиділа поруч мовчки. – Це моя сестра двоюрідна. Я скільки з нею говорила! Казала: «В тебе діти, син і двоє прийомних. Подумай про них, про екологію». А до неї не доходить. Я вже не сестра їй, не хочу мати таку сестру. Вона наїжджає на мого брата, який працює в дитсадку, на невістку, яка завідує садочком. Вона в ньому за весь час головування була двічі. І то один раз примчала, бо їй донесли що невістка поїхала з нами на акцію протесту проти курятників. А невістка тоді була у відпустці.

* * *

постриганьЛариса ПОСТРИГАНЬ, Рацівський сільський голова, зустріла не сама – зі своїм заступником. Виявляється, є тут така звільнена «посадова одиниця». На два села і вулицю. Заступник – чолов’яга з поставою охоронця, увесь цей час нервово напускав на лице печать важких клопотів і глибокого занепокоєння. Вряди-годи, може й частіше, ніж цього вимагала ситуація, додавав до розповіді начальниці і своїх «великих слів велику силу». Щоправда, трохи завчених і загальних, зате старанно.

– Ми ще не маємо жодних документів, які б нам надав будь-який інвестор, який сюди приходить. – почала Лариса Якимівна. У манері говорити відчувалася багаторічна вчителька, яка доносить беззаперечну істину.– Розумію, що ви маєте на увазі ДП «Перемога Нова» – бренд торгової марки «Наша Ряба». Це – один з інвесторів, які б хотіли сюди прийти. Про іншого, я, мабуть, теж маю право говорити?

І глянувши на заступника та перехопивши його ствердний кивок, продовжила:

– Компанія «Грінтеко», виробник сонячної енергії. У нас є землі, на яких вони можуть розташувати свої потужності. Надіємося, що вони теж прийдуть до нас як серйозний інвестор і принесуть нам робочі місця. Бо головне для нас – робочі місця. Ясна річ, у «Грінтеко» їх буде небагато, там фахівці вузької кваліфікації.

Що ж до ДП «Перемога Нова», то вони приїжджали на сходку села і пояснювали людям скільки робочих місць зможуть запропонувати. Десь близько 500. Причому громада сама виставляла умову, щоб це були люди з нашого села.

– І вони на те погоджуються?

– Погоджуються. Зрозуміло, що працюватимуть ті, кого влаштовуватиме зарплата, умови праці… Так як скрізь. Хтось буде шукати іншого заробітку, де більше платять. Для жителів села проводилися екскурсії на ДП «Перемога Нова». Їх запрошували подивитися, поспілкуватися з тими, хто там живе і працює, побачити умови праці. Люди вже знають і в яких умовах працюватимуть, і вимоги до працівників. А вимоги європейські. Якщо ми звикли, що можна, даруйте, прогуляти-пити-красти, то там це неприпустимо. Йдеться про виробництво інкубаційних яєць.

– Тобто тут буде підприємство, яке вироблятиме лише інкубаційні яйця?

– Скажімо так, нам сказали саме про це. Але, ще раз наголошую, жодних документів у нас поки що немає. Про свої наміри вони оголосили громаді. Ми написали листа, ми зібрали людей тут і у Вітовому. Вони приїхали, розповіли, що вони хочуть, що пропонують. Про соціальні умови було сказано: якщо вони побудуються – яка приблизно сума буде йти на розвиток наших сіл. Все залежатиме від потужностей. Хоча такої великої кількості площадок, яку називає нині «Інтернет», тут не буде.

– А скільки буде?

– Ми не можемо вам сказати – немає проектної документації. І те, що пишуть, що тут уже щось будують, – це, вибачте, неправда.

– За нинішніми мірками,скільки це підприємство, збудувавши тут свої виробничі потужності, зможе дати надходжень до сільського бюджету?

– Приблизно половину нашого бюджету. У нас бюджет із державними дотаціями і субвенціями – 2 мільйони 222 тисячі. Величезна частка йде на клуб, на дитячий садок, який у нас на балансі. Окрім того дуже багато субвенційно передаємо гроші на школи, амбулаторію, ФАП у Вітовому, на районну лікарню, на різні районні проекти, які б допомогли життю села. У нас землі багато, але робочих місць мало, податки на землю не дуже великі. Виходить, землю маємо, а прибутку у сільській раді від неї не густо.

– Сільська рада має у своєму розпорядженні землю?

– Вона вся в оренді. І сільгоспугіддя, і землі промисловості. Останні – частково в оренді «Черкасиобленерго». Землі, які готувалися під будівництво Чигиринської атомної. На них приїжджають дивитися інвестори. Були поляки, але у зв’язку з тим, що ми воюємо проти інвесторів…

– А ви воюєте?

– Ні, не ми. Частина жителів нашого села. Навіть не жителів села, бо їх у цій групі небагато. Частина жителів району.

– Це з чимось пов’язано?

– Не знаю. Мені в голову не вміщується, чого нам не потрібно інвесторів. Тим паче, що наш район на 90 відсотків дотаційний. Нема тут ані великих підприємств, ані робочих місць.

– Ця промислова зона, колись відведена під будівництво Чигиринської атомної, велика?

– Близько 300 гектарів. Але на цю землю поклали око інші інвестори:«Грінтеко», вітряки…

– А що ж маєте намір відвести під птахокомплекс? Землі запасу?

– Ні, землі запасу і резерву віддаємо АТОвцям. 110 гектарів. У нас є список – 50 АТОвців. Оце кожному з них треба дати 2 гектари землі під особисті селянські господарства. Ця земля на 49 років в оренді ТОВ «Продагроінвест». Тепер маємо правову колізію: за одним законом воїни мають право на цю землю, а за іншим орендар, який уклав угоду оренди на 49 років, теж має на неї право. Він, звісно, віддав частину землі, але лише 44 гектари.

– Те, що нині ви намагаєтеся знайти земельні ділянки для ОСГ воїнам АТО, чи не можна це вважати хитрим планом сільського голови? Ви, зрештою знайдете їм ці 110 гектарів масиву, оформите це виділення, а вони дружно продадуть свій масив «Нашій Рябі».

– По-перше, це їхнє право. А по-друге, це не наша компетенція: ми підготували список, необхідні документи, а наділятиме землею обласне управління Держгеокадастру.

– Чимало людей, очевидно, не без підстав, непокояться, що поява такого потужного птахокомплексу закладе в районі екологічну бомбу небаченої руйнівної сили.

– Я оце зараз показала б вам наше море. І ви б побачили цю «бомбу». Не знаю, що там сталося, все це на рівні пліток, але зараз не те що купатися – підійти до моря не можна. Сморід стоїть страшний і в рибалок усі сітки забиті різним брудом. Оце одна «бомба», а ще маленьких «бомбочок» тут дуже багато. Ми шукаємо бомбу, там де її ще немає. А те, що у нас під ногами, того ми не бачимо.

– Там, де нині працюють птахокомплекси «Нашої Ряби», населення масово скаржиться на те, що в криницях пропала вода. За технологією дуже багато води витрачається і для споживання птахами і для промивання тушок…

– У нас не буде забійних цехів. Тут, повторюю, буде розташовано батьківські форми поголів’я. Лише для виробництва яєць. За екологічними нормами і технологією не може бути забійного цеху і виготовлення м’ясо-кісткового борошна там, де вирощується бройлерна птиця. Я сама цим цікавилася.

– Себто ви беретеся відстоювати цю умову перед майбутніми інвесторами?

– Тільки так. Ми ж будемо затверджувати проекти. Не я і не сільська рада, а громада. На мою думку, найкраще провести референдум, щоб люди двох сіл мали змогу проголосувати. Ще раз наголошую: в проекті буде лише те, що вони пообіцяли, – вирощування батьківських форм. Крім того, обов’язковою умовою буде те, що у нас створять наглядову комісію, куди увійдуть жителі, фахівці. Вона контролюватиме екологічну ситуацію на цьому підприємстві. Тобто буде все так, як у Європі. Більш того, якщо таку комісію створимо, то вона контролюватиме всі підприємства, які працюють на території сільської ради. Бо маємо підприємства, які не дуже дотримуються екологічних вимог.

– Маєте на увазі фермерів?

–І їх теж.

– А в чому порушення з їхнього боку? Неконтрольовано вносять мінеральні добрива, гербіциди?

– Можна сказати і так. Не буду заглиблюватися, але скажу, що є проблеми. Як і скрізь по Україні. Бо якщо проаналізувати норми внесення отрутохімікатів і на якій відстані від села вони повинні вноситися, то цих норм не дотримуються.

– Близькість Чигирина, Національного заповідника… Все ж таки, невже вас не бентежить, що, м’яко кажучи, запах велетенського птахокомплексу відганятиме туристів?

– Коли кажуть «запахи» і все на світі… Я сама неодноразово і навіть інкогніто їздила в Будище, перед тим, як зустрічалася з представниками інвесторів… Я можу вам влаштувати вечірню екскурсію нашим селом, і ці запахи ви почуєте з багатьох дворів. Людям треба за щось жити. У багатьох дворах є більше десятка свиней. У багатьох – по кілька корів. Те, що у нас борються проти будь-якого інвестора, це я вважаю неправильно. Треба знаходити шляхи співпраці. І контролю. Якщо хочемо, щоб прийшов інвестор, емоцій не треба: гроші люблять тишу.

– Як керманич села, яка відвідала Будище, поставте вимогу перед інвесторами: «Шановні, зробіть у нас друге Будище. Не Степанці, не Яблунів, не Мошни»…

– Я хочу Старинку. За горло, звісно, не братиму – не так вихована, але оця наглядова комісія, про яку йшлося, думаю, якраз і повинна контролювати, щоб так було. Це все у силах людей. Не треба кричати, галасувати – треба сісти, поговорити і поставити вже зараз перед інвестором умови, прийнятні і для села, і для інвестора. Раніше у тому-таки Будищі був повний виробничий цикл. Можливо, тоді і запах був… Ферми там ще радянської будови, дуже близько від села. Хата сільського голови стоїть за 300 метрів від майданчика. А у нас, якщо будуватиметься, то за європейськими стандартами – не менше як 1,2 кілометра від населеного пункту. І не менше кілометра майданчик від майданчика. Моя думка: треба заводити інвестора, але ставити його в такі рамки, які були б для нас прийнятними. Маю на увазі жителів наших сіл.

– Але такі «монстри бізнесу» можуть створити недобросовісну конкуренцію. Не може ж фермер змагатися з великим агрохолдингом. Очевидно, сільській владі, треба враховувати це. І боротися за можливість працювати своїм дрібним і середнім сільгосптоваровиробникам.

– Можливо, цього й не варто казати, але як тільки ДП «Перемога Нова» подало свої пропозиції, перше, що я сказала: фермерські землі не зачіпати, фермерів не рвати. Бо розумію, що ці люди своїми руками досягли того, що є. І наша перша розмова з імовірним інвестором відбулася саме в такому руслі.

– Чому ж нині у вас такі напружені стосунки з місцевими фермерами?

– Не знаю. Вони стверджують, що я їм оголосила війну. Чесно кажучи, ніякої війни не оголошувалося. Був у нас ще один інвестор, не називатиму його. З дуже гарними пропозиціями. Але йому треба було півтори тисячі гектарів землі. Я запитала про кількість робочих місць. Вони сказали: небагато. Бо це сільгосппідприємство з потужною технікою. І ми тоді з Миколою Олександровичем (заступником сільського голови – Авт.) відповіли їм: «У нас це можуть зробити фермери». Це наші люди, вони тут живуть. А те, що не сприймають? Ну, не сприймають, доводити їм протилежне не варто. Ворог – то й ворог.

– Чи не занадто радикально? Вам же тут жити.

– А як людям можна довести, якщо вони не чують? Чесно кажучи, не знаю. Час усе і всіх розсудить.

* * *

chygyryn-muzej-poltavec-cherkПо мові – післямова. Вона – з Василем ПОЛТАВЦЕМ, генеральним директором Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». По-перше, заповідник – це те, що робить не лише світову славу Чигирину, а й дає міському та й районному бюджетам стабільні надходження. Бо колись відомі за межами області чигиринські підприємства за роки «ефективної приватизації» тлінними порохами розвіялися. А по-друге, поспілкуватися з мудрим Василем Івановичем – це все одно, що у спеку джерельної води напитися.

Полтавець вік зажив у своїй рідній Стецівці, знає почім хліб і до хліба. Та й гаряча «куряча тема» йому не чужа.

– Вся та технологічна лінія, яка вибудовується у сучасній промисловості, сільському господарстві, зазвичай не витримується. Легко простежити це хоча б на прикладі наших цукрових заводів, що стоять по Тясмину. Які, ясна річ, опинилися в руках «ефективних власників». Щороку по Тясмину пливе мертва риба. У Стецівці – гребля, яка відділяє річку від Кременчуцького водосховища, де рівень води на 6 метрів вищий. Вода перекачується, і з настанням червня-липня насоси не можуть працювати: решітки забиті мертвою рибою. Пудовими коропами! За один день, коли чистили насосну станцію, вивезли шість тракторних причепів риби! Брали на аналіз воду. Дуже рясна на хімічні сполуки. Але жодна санстанція не дає висновків. Остерігаються.

На всіх сучасник курниках води пташкам треба у 6-8 разів більше, ніж тій птиці, яка ходить по двору. Там суха пожива. А господарі не хочуть побудувати на Дніпрі сучасні очисні споруди і брати для пиття дніпровську воду. Бо тоді їхня курочка не нестиме їм золоті яйця. А так дешево і сердито: дірку до артезіанської води пробили, і ту водичку, яку Господь надбав для наших дітей і нащадків, звідси витягнуть. Не заплативши за неї таку ціну, яку вона вартує. Та й чи оціниш усе це грошима, коли через років 5-7 з питною водою буде біда? У нас уже дефіцит води в криницях. Стецівка, Галаганівка, уся підлісна зона – там страшенний брак води. А якщо вони тут настановлять оцих курників – за 3-4 роки залишимося без води. І край.

А другий момент?.. Поїдьте до Канева. Хорошою дорогою на Степанці. При відчинених вікнах. І ви почуєте ніздрями відповіді на всі запитання. Присмачені таким смородом, що страх Господній!

– Василю Івановичу, можете якось пояснити дивний як на мене вибір власників «Нашої Ряби»? Мошни, Мліїв, Канів, а тепер Чигирин… Знакові, сакральні міста і села в історії України.

– Отож їм, думаю, хтось щось у їхні голови таки вкладає. Принаймні, категорично не погоджуся, що це телепні, які просто так собі вибрали ці місця і заповзялися будувати, знічев’я.

– Схоже на осмислений вибір?

– Схоже на те.

Розумію, що безгрошів’я і селянин за 150-200 тисяч гривень готовий легко позбутися паю, не задумуючись над тим, як житимуть завтра діти-онуки та й чи ростиме трава.

– Ніхто їм таких грошей не дасть. Ця практика – не сьогоднішня. Дають одразу по 20 тисяч. За умови, що пайовики погоджуються підписати угоду про оренду їхніх паїв на 49 років. Далі обіцянки забудуться. Це точно так, як і на виборах. Ходив тут представник депутата, роздавав по 200 гривень за списком. Далі, якщо кількість проголосованих збігалася, давали ще по дві сотні. А опісля – «всім спасибі, всі вільні, кому обіцяв – усім прощаю»… Жодного разу за ці роки людина – отой середньостатистичний, пересічний громадянин, маленький українець – не відчула, що те, що йому солодко обіцяно, він має повною мірою.

Із сумнозвісною «Золотою підковою Черкащини» ситуація така ж, як і з іншими добрими програмами. Задекларованими багатьма урядами, президентами. Але ж… крали. Страх Господній, як крали! Приклад ось поруч – «Резиденція Богдана Хмельницького». Суди довкола цієї будови ще й досі тривають, але, як свідчить незалежна експертна комісія, на цьому об’єкті розтягли 19 мільйонів гривень! Третину його вартості! То це ж крав не «москаль», не з Європи, не з-за Океану. Крали наші, рідні. А хто поніс відповідальність? Ніхто! Надія зараз на молодь. На оцю Антикорупційну прокуратуру. Для мене це вже – як остання надія.

– Ви вважаєте, що справу з курниками вже вирішено? Що нічого не зміниш?

– Якщо люди – чигиринські, рацівські, стецівські, галаганівські, з інших сіл – згуртуються і скажуть рішуче «ні!» – нічого у грошовитих мішків і їхніх слуг-можновладців не вийде. Не допоможуть ні великі гроші, ні велика влада. Сусідня Кам’янська районна рада знайшла ж сили і рішучості зібратися й одноголосно проголосувати проти цих курників.

– Ідея узаконити трицятикілометрову зону довкола національних заповідників, наскільки її реально втілити?

– Думаю, що нинішня Верховна Рада за таку норму не проголосує. Тому що більшість депутатів в тій чи іншій мірі пов’язані власністю чи зиском з якимось шкідливим для довкілля виробництвом, яке вже і негайно слід би винести за ту безпечну зону.

* * *

Прочитав оте надто довге писання мій приятель та й каже:

– Враження – наче нема кінця.

А таки немає його, Вікторе. Як і в цій сумній історії.

Згадалося ловке завершення Лемового роману-застереження «Соляріс»: «Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув».

Крий Боже Богданів край і всіх нас од такого фіналу!

Loading...

Коментарі до ІНВЕСТИЦІЇ РОЗДОРУ, або Як в Чигиринському районі кури село розсварили

  1. Jktrcfylh Pf'wm сказав:

    Писання таки задовге, але цікаве й “висопробне”.Найстрашніше те, що боротися з курячими королями практично неможливо. На їхньому боці кум-президент, продажні депутати та місцеві божки. Вистояти нащадкам Богдана, захистити малу батьківщину, Неньку рідну від грошовитих мішків і ненажерливих олігархів, мабуть, ще тяжче, як Великому Гетьману було боронити цей край.
    О.З.

  2. Ніна сказав:

    В статті допущена неточність: 1200 підписів було зібрано за курники до проведення екскурсій у Канівський район, де вже розміщені потужності птахофабрики. Після побаченого з тих 1200 залишилося, чоловік 50-80. Після екскурсії, ці ж самі люди (з кількості 1200 чоловік) поставили свій підпис проти курників і тепер вони готові боротися до останнього, аби не дати олігарху загадити землю до такого стану, що неможливо буде жити.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company