Ірина ДУДКА: «Впевнена, люди більше цінуватимуть, що в нас ще залишилися такі острівці дикої природи»

В це важко повірити, а ще важче усвідомити – не стало Ірини Олександрівни Дудки – визначного українського ученого, яка все своє життя присвятила вивченню таємничого царства грибів.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Ірина Олександрівна Дудка (4 грудня 1934 – 20 червня 2017) – український науковець і громадська діячка, член-кореспондент НАН України, віце-президент Українського ботанічного товариства, головний міколог країни, професорка, доктор біологічних наук, завідувачка відділу мікології Інституту ботаніки імені М.Г. Холодного НАН України, заслужений діяч науки і техніки, тричі лауреат Державної премій України в галузі науки і техніки.
Результати досліджень І.О. Дудки, вченого зі світовим ім’ям, знайшли відображення в багатотомних працях «Визначник грибів України», «Флора грибов Украины», а також у номенклатурно-таксономічному списку «Fungi of Ukraine. A Preliminary Checklist», де представлений сучасний стан видового різноманіття, екології, біології та поширення в Україні грибів і грибоподібних організмів. Брала діяльну участь у підготовці другого та третього видань «Червоної книги України».
І.О. Дудка – автор понад 550 наукових публікацій, у т.ч. 31 монографії та низки інших книжкових видань, отримала 10 авторських свідоцтв на винаходи. Під її керівництвом підготовлено та захищено дві докторські та 23 кандидатських дисертації. На визнання внеску Ірини Олександрівни у розвиток мікології, три наукові групи назвали на її честь нововідкриті види живих організмів: Berkleasmium dudkae, Erysiphe dudkae, Tubifera dudkae.
За безпосередньої участі І.О. Дудки одержано й запатентовано високопродуктивні вітчизняні штами шампіньйона двоспорового та гливи звичайної, розроблено оригінальні безвідходні технології глибинного та поверхневого культивування їстівних грибів на відходах сільського й лісового господарства та харчової і переробної промисловості.

Літо 2012 року. Група науковців Інституту ботаніки імені М.Г. Холодного – в Національному природному паркові «Синевир». Комплексна наукова експедиція вивчає тут букові ліси, виявляючи пралісові ділянки. Було цікаво спостерігати за дивовижними метаморфозами: як поважні професори, доктори наук ураз молодшали, розпрямлялася постава, крок ставав пружнішим, очі сяяли жагою нових відкриттів і знахідок.

– Ви подивіться, яка краса! – радісно вигукує професор Дудка і вклякає на узбіччі біля дивного гриба.

В нашому розумінні йогоі грибом не назвеш– якісь дивні червоні ростки, зібрані докупи, нагадують чи то щупальця маленького восьминога, чи мініатюрний ковпак блазня. Щось подібне вже доводилося бачити в Ужанському національному природному парку. Там такий гриб ріс прямо серед квітів на сільському обійсті.

– Пересвідчуюся, що все більше грибів і грибоподібних організмів, якими займаюся, виявляються саме в антропогенних місцях, – пояснює Ірина Олександрівна. –  Не так, щоб прямо на смітнику, але… Наприклад, в іншому закарпатському національному парку – «Зачарований край», де теж праліси, поряд з лісництвом тече річка. Далі – якийсь лужок, ніхто, крім корів, там не ходить. І у цьому антропогенному ландшафті я знайшла два рідкісні види. А в тамтешніх пралісах – гриби більш-менш є, але звичайні.

– А гриб, який оце знайшли, як називається?

– Українською – квітохвісник Арчера. Арчер – прізвище відомого міколога, який описував гастероміцети. А цей гриб належить до групи гастероміцетів. Латиною він називається Anthurus archeri. Дорослий гриб має сильний, неприємний запах падла: це приваблює комах, які допомагають поширювати спори. Це корінний вид для материкової Австралії й Тасманії, а в Європі й Північній Америці він інтродукований. Отак з’являються види, яких раніше у нас не було. Натомість з деяких колись більш-менш звичайних видів тепер залишилися лічені популяції. А деякі гриби навіть позникали. От у Карпатах на модрині ріс гриб близький до чаги, але інший вид – Fomitopsis officinalis. І до середини ХХ ст. його збирали у цих лісах. Бо у цьому грибі є агрицинова кислота, яка знімала у хворих на сухоти оце страшне потовиділення. І поки не винайшли синтетичний препарат, лікувалися цим грибом. Як наслідок – по модринових насадженнях його вже не зустрінете…

Наша розмова мала продовження в урочищі Рабачинка, де була імпровізована штаб-квартира експедиції науковців в НПП «Синевир».

– Сюди, у верхів’я Тереблянської долини поки що не так легко дістатися,– зауважила Ірина Олександрівна, підсумовуючи побачене. – І це вселяє надію, що тут справді збереглися надзвичайно рідкісні елементи. Ми вже одразу виявили в парку два види грибів, занесених до Червоної книги.

– Але ж донедавна їх взагалі не було у Червоній книзі України…

– Справді, у першій редакції їх не було. Проте до видання 1996 року включили 30, а до третього, 2009 року, – вже 57 видів грибів. Бо з’являються нові і нові повідомлення про те, як зникають рідкісні красиві або корисні види грибів. Тут, у «Синевирі» вдалося знайти гриби-квіти: квітохвісник Арчера має надзвичайно яскравий м’ясисто-червоний колір і на зеленому фоні цей гриб справді виглядає як тропічна квітка. Так само як й інший – Mutinus ravenelii. Його голівка теж забарвлена коралово-червоним кольором, дуже помітним на тлі карпатської зелені. Ці гриби неїстівні. Але серед червонокнижних принаймні 10 видів – хороші їстівні гриби.

Наприклад?

– У тих місцях, де я його збирала, він називається корбан, а латиною Catathelasma imperiale – катателазма царська. Трапляється у високогірних лісах Верховинського національного парку та у важкодоступних місцях долини Черемошу (Путильський, Вижницький райони). Але коли грибної пори побуваєте на базарі у Косові – побачите величезні плетені з лика корзини, повні цих грибів. Рідкісний вид нищать на очах.

– Як можна його захистити?

– В першу чергу, треба зробити те, що ми намагаємося зробити тут, у «Синевирі»: виявити якомога більше місць, де ростуть рідкісні гриби. Саме на заповідних територіях: у національних парках, заповідниках, навіть у ботсадах. Бо там є можливість це зберегти. Наприклад, у Чехії і Словаччині дуже поширені мікрозаповідники: у природоохоронних об’єктах державного значення огороджують невеличкі ділянки, вішають попереджувальні таблички. І люди там не зазіхають на природне, не нищать рідкісні види. Я переконана, просто вірю: у нас теж зрештою привчаться до того, що не можна збирати ці рідкісні гриби чи просто нищити їх. Вірю, люди більше цінуватимуть, що в нас ще залишилися такі острівці дикої природи, як національні парки «Синевир», «Гуцульщина», «Верховина»… Є ще один приклад. При нашому відділі мікології створено колекцію культур шапинкових грибів. Вона має статус національної і як національне надбання підтримується державою. У цій колекції – близько 1000 культур, понад 300 видів грибів. Це спосіб підтримати організми живими, вивчати різні їхні властивості, які можуть бути корисними людині.

– Тобто мікологія має значний прикладний аспект?

– Так. Переконана, збереження культур є надзвичайно важливою справою. Хоча дуже часто важко виділити культуру: проводимо декілька пасажів, тобто пересівів – їх може бути 10 і більше. Ми ж приносимо з природи це природне тіло. Звичайно, воно забруднене бактеріями, які у природі людині не зашкодять, але в колекції мусимо мати лише один об’єкт – моновидову культуру. І тоді можемо бути переконаними: властивості, які виявили, належать саме цьому грибу.

– То що ж сталося з отим грибом, який свого часу відіграв таку позитивну роль в боротьбі з сухотами?

– В природі Fomitopsis officinalis уже не знаходимо. Але у нашій колекції він зберігається. Маємо контрольний суб’єкт і будемо далі вивчати його властивості. Бо при метаболізмі гриб виділяє якусь одну цінну речовину, зате потім виділятиме нові, які можуть бути використані для лікування інших хвороб.

– Чи варто і можливо цей гриб реінтродукувати в карпатські ліси?

– Звісно, інтродукувати можна. Міцелій вводиться свердлом у заболонну частину деревини, і можна розвинути це плодове тіло. Але, як всі дереворуйнівні гриби, він викликає різні гнилі деревини у модрини. Тут важлива древня заповідь: «Не нашкодь!». Фактично занурюємо збудника серцевинної гнилі модрини. То чи не перекинеться вона погибеллю на всі насадження окраси Карпат – модрин? Інтродукцію грибів ще повною мірою не відпрацьовано, а тому це справа майбутнього. Найперше треба створити умови для розвитку. Після війни, у важкі 46-47 роки, Микита Хрущов дав завдання моєму науковому керівникові професору Семену Филимоновичу Морочковському виростити білий гриб як важливий харчовий продукт, що містить білок – замінник м’яса. І на Прип’яті, де зараз на жаль Зона відчуження, наші вчителі займалися цією справою. І зробили дуже багато. Їм вдалося отримати чисту культуру білого гриба. А це мікоризний гриб, який росте тільки з деревом, до якого він приурочений. Вони інфікували цю культуру у ґрунт і сподівалися на позитивні результати. Але було страшенно посушливе літо 1946 року і нічого не вийшло. Потім країна почала підніматися, і до цього більше не поверталися. Але іноземні журнали писали про велике досягнення українських мікологів, яким вдалося привчити мікоризний гриб до пробірки, до поживного середовища.

– Чи перспективно сьогодні, в умовах ринкової економіки, вирощувати білий гриб, скажімо тут, в Українських Карпатах?

– Навряд. Бо поки що білий гриб не вирощує ніхто. Хоча деякі мікоризні гриби культивують, наприклад, трюфель. Мабуть, на даний час це найкращий і найдорожчий гриб. Його досить активно вирощують французи й іспанці. Це сумісна культура бука або дуба і гриба. Вирощують у спеціальних посудинах, підбираючи гумус, у якому розвивається дерево і гриб. Так що певні результати є… Ой! Гриби!

З цими словами Ірина Олександрівна, підхопившись, вибігла з альтанки рятувати від враз налетілої зливи колекцію зібраних зразків, що була розстелена неподалік для просушування.

– Повернімося до трюфелів, – продовжила розмову після вдалого завершення «гриборятувальної» операції. – Ці гриби вже давно фактично не зустрічаються на нашій території. А для розведення печериць і гливи, безперечно, Карпати надзвичайно перспективний регіон… Наш відділ дуже продуктивно займається темою промислового культивування грибів на різних субстратах, маємо декілька авторських свідоцтв на штами печериці, отримані за допомогою генетичних методів, дії хімічними речовинами, опроміненням. Це високоврожайні, і головне, хворобостійкі штами.

– Тобто, це ГМО (генно-модифіковані організми)?

– Ні, що ви! Це дія на міцелій певного фактора. Тобто, ми не вводимо ніяких чужих генів. Ми лише стимулюємо розвиток міцелію, на якому утворюється плодове тіло грибів.

– Якщо популярно, міцелій – це грибниця?

– Так. Міцелій – це грибниця, а на ньому утворюється та печериця, яку споживаємо. Ми були фундаторами розвитку цього напряму у східних регіонах України.

– Чому саме там?

– Печериці дуже зручно вирощувати у підземних приміщеннях: шахтах, закритих кар’єрах тощо. Печериця не потребує світла для утворення плодових тіл. Тут уже працює економіка: відносно невеликі енерговитрати. У нас досі є зразкове господарство на шахті ім. Засядька (розмова відбувалася влітку 2012 р. – А. М.), де вирощували і вирощують печерицю. Є декілька хороших великих підприємств, які вирощують гливу. Бо глива, на відміну від шампіньйона, має інші переваги: для її вирощування використовують дешеві відходи: тирсу, вимолочені качани, соняшникове лушпиння. Її вирощують у дірчастих поліетиленових мішках – через ті дірочки виходить плодове тіло, утворюючи так званий зросток з 10-15 глив… Але тут потрібне світло – 8 годин на добу. Економісти вміють рахувати. В деяких випадках вигідніше вирощувати гливу. Бо печериця часто хворіє, в неї багато шкідників…

Звісно, тут, у Карпатах таке вирощування грибів можна теж налагодити. Та й бачимо такий інтерес, в особі заступника директора НПП «Синевир» з наукової роботи Юрія Юрійовича Тюха. А ми з радістю допоможемо, надамо міцелій: невеликі дози його виробляємо у нашій лабораторії. Можна провести експеримент, бо ж тут дармовий субстрат. Але потрібне підвальне приміщення. Найкраще починати на кінському гної – це найліпший субстрат для печериці.

– Ірино Олександрівно, цією експедицією завершено певний етап дослідження НПП «Синевир». До яких висновків прийшли?

– Територія НПП «Синевир», на жаль, залишалася найменш дослідженою серед природоохоронних територій Карпат. І нам пощастило разом з групою моїх колег – професорами Світланою Зиман та Дмитром Дубиною, доктором наук, геоботаніком Павлом Устименком першими з науковців академії почати досліджувати кожен свою галузь. Я як міколог мушу сказати, що за всіма даними ця територія багата на гриби. Причому, не в тому сенсі, як усі ми це розуміємо. Йдеться не про їстівні й отруйні гриби, а про гриби загалом. Більш за все – про мікроскопічні. Звичайна людина їх просто не бачить, для цього треба мати науковий досвід. Ми часто наводимо як приклад пеніцил, який свого часу відкрив Александер Флемінг. Але це були дві чисті культури. Одну з них виділено із старого запліснявілого черевика, який валявся у сараї Флемінга. А другу – з гнилої дині. Зрештою, від того пішла ціла гілка фармацевтичної промисловості: антибіотики різного напряму дії тощо. Дозволю собі назвати одну цифру: в світі відомо, описано 100 тисяч видів грибів. А, за розрахунками дослідників, загальна цифра, з тими видами, які ще не описані, не вивчені, не досліджені, –2,5 мільйона. І якщо у найбільш дослідженому у цьому регіоні – Карпатському біосферному заповіднику за всіма дослідженнями і публікаціями нам відомо трохи більше 1000 видів грибів, а у НПП «Синевир» ця позначка була фактично на нулю, то можна лише уявити наскільки цей край потребує уваги мікологів.

Нарешті і нога міколога ступила у цей парк, – просяяла усмішкою Ірина Олександрівна.

– Про що мріє Ірина Дудка?

– Мрію видати свій випуск флори, присвячений міксоміцетам. Я його робила разом з двома своїми учнями, моїм докторантом Дмитром Вікторовичем Леонтьєвим з Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди і кандидатом наук Тетяною Іванівною Кривомаз, молодою талановитою дослідницею з Києва.

* * *

На другий день по кончині Ірини Олександрівни доктор біологічних наук Дмитро Леонтьєв написав: «Людей, які, подібно до мене, завдячують Ірині Олександрівні своїми важливими кроками в науці, мабуть, налічуються сотні. Навіть не уявляю, скільком молодим колегам вона допомогла мудрою порадою, скільком надала ґрунтовну допомогу, скількох вивела в люди.

Із самого нашого знайомства у 2001 р. я відчував шарм цієї людини. Пам’ятаю, як побачив її вперше: стрімкою ходою вона крокувала вулицею Чернігова, а навколо неї, як діти навколо дяді Стьопи, намагаючись не відстати, бігли десь 20 студентів і аспірантів, – а вона вела з ними веселу невимушену розмову. Вона, як ніхто, вміла поєднувати гідність відомого науковця із дружелюбністю старшого товариша, поважливу, рафіновано-інтелігентну манеру спілкування – з відвертістю, прямотою і твердістю у відстоюванні своєї думки. Ірина Олександрівна була надзвичайно розумною і далекоглядною людиною. Вона віртуозно виходила с конфліктних ситуацій, що так часто виникають у науковому середовищі. Спілкуватися з людьми, розуміти їх, поважати кожного, мислити стратегічно та діяти тактично – це те, чого в Ірини Олександрівни могли б, мабуть, повчитися і короновані особи.

Вона була неймовірно активною і динамічною людиною, здатною заряджати своєю бадьорістю усіх навколо. Ніби й не помічаючи свого віку, вона щоліта їздила у складні наукові експедиції.

Усі ми захоплювалися силою духу Ірини Олександрівни. Вона була нашою непохитною скелею. У складні миті життя, коли здавалося, що доля не дозволить мені займатися улюбленою справою, згадував, що у світі є Київ, а у Києві є Ірина Олександрівна, – а значить врешті-решт усе буде добре. Здавалося, вона залишиться з нами назавжди. Але світ влаштований інакше»…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company