Ірина КАЛИНЕЦЬ: «Коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією»

Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ

Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…

Львів’яни – народ особливий, у яких є чого повчитися. І не лише ставленню до кави. Ось так роками, спілкуючись з цією нечисельною спільнотою українців, – справдішніх львів’ян (та й киян, – не так вже і багато), поступово полюбив це непривітне, на перший погляд, місто.

Того липневого ранку 2011 року автівка нашої знімальної групи документального проекту «Україна 20/21» прямувала львівськими вулицями на зустріч з Іриною Калинець…

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»
Ірина Стасів-Калинець. Українська поетка, за фахом вчителька, діяч дисидентського руху, активістка українського національного і правозахисного руху, художниця, філолог.
Народилася 6 грудня 1940 року у Львові. Після закінчення Львівського університету викладала українську мову і літературу, публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях. За виступи на захист переслідуваних діячів культури 1970 року звільнена з роботи.
1972 року заарештована і засуджена до 6 років ув’язнення у таборах суворого режиму. Брала участь в усіх акціях протесту жіночої політзони.
У 1981 році, з поверненням до Львова, працювала в обласному Будинку вчителя. Народний депутат України І скликання. 1998 року у м. Рочестер (США) її визнано «Героїнею світу», 2000 року нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Померла внаслідок важкої хвороби 31 липня 2012 року.

– Пані Ірино, зараз можна почути, що Незалежність, мовляв, сама прийшла до України, що українці майже нічого не зробили задля її здобуття. Ви згодні з цим?

– Справді, можна почути такі слова. Але гріх казати, що українці нічого не зробили для того, щоб їхня земля була вільною. Вся історія України, незважаючи на ці короткі періоди незалежності, нашої державності, – це боротьба за самостійність. У тому, власне, і полягає сенс життя: у розмаїтті цвітіння. І так само сенс кожної нації – у праві цвісти своїм неповторним кольором. І цей природній поклик, даний згори, – право на цвітіння, право на зростання, право на вияв всіх своїх барв – і є суттю боротьби за незалежність.

І немає значення, чи ми проста скромна ромашка, супроти якоїсь пишної троянди з тисячолітньою культурою, чи ми маленький пролісок? Може, ми прекрасна лілея? Хто його знає. Це не нам судити. Має значення, що наша історія, наша культура – це квітка. І суть у тому, що ця квітка має свою надзвичайну красу тільки тому, що поруч є інший квіт. Я колись любила так іронізувати з працівників КГБ, і вони дуже злостилися, коли я їм казала: уявіть собі величезне поле, на якому ростуть тільки ваші улюблені червоні гвоздики і нічогісінько іншого. От вся земля вкрита червоними гвоздиками, я думаю, що від того кольору вам стало б гидко, а від запаху знудило б. «Но-но», – зазвичай заперечували вони, але ж так воно і є! Сенс нашого життя – цей розмай цвіту. Отже, незалежність – право квітнути. А якщо тобі не дозволяють, якщо роблять все для того, щоб тебе затоптати, знищити (зруйнувати є способів тисячі), то тоді чи здобули ми незалежність? Знаєте, незалежність завжди пов’язана з функцією влади. Ми знаємо, що таке імперська влада: чи це тоталітарна влада, чи це колишні імперії з їхнім конформізмом. Відомий психолог, великий Віктор Франкль говорив про відточування виховання, відточування совісті, яка не схилятиметься ні перед тоталітаризмом, ні перед конформізмом. А нам на зміну колишньої тоталітарної комуністичної імперії йде не менш паскудний конформістський лібералізм. Може навіть ще злочинніший, аніж комунізм, бо комунізм, як і нацизм, – це фізичне знищення, а лібералізм – знищення духовне. Влада робить вигляд: ви всі маєте право. На все! Нічого нема забороненого, ви всі маєте права.

Святий Августин сказав: основа гріха – у владолюбстві. Чи ми задумувались над тим гріхом владолюбства? Владолюбство в сім’ї – командувати своїми дітьми і робити їх своїми слугами. Владолюбство в установі, владолюбство в державі… Влада! За владу віддадуть усе, за владу готові на все: нищити, руйнувати, топтати… Лише б була влада. А фактично це не влада. Це – насильство. Ви скажете, а який вихід для нас? Не любити владу, і не вірити, що ця влада від Бога. Бо дуже чітко написано: теократія від Бога. Від Бога ті, хто знає: влада Бога, а не людей.

І живемо в такому світі, де панує «князь тьми». І глобалізація, про яку нам сьогодні говорять і пояснюють, що ми запізно отримали незалежність, бо світ вже пішов по дорозі глобалізації, начебто закриває перед нами двері. Ця глобалізація всього-на-всього лише перевернута з ніг на голову ідея духовної єдності, яку приніс Христос.

Коли говорю з молоддю, я кажу: розумію, вам хочеться якогось протесту, якогось прояву характеру. Гаразд! Не вживайте табуйованих слів, не куріть, не пийте, не рвіться до влади, не намагайтеся бути володарями. Якщо вам довірять владу, пам’ятайте: є вищий закон, а ви – слуги. Якщо це витримаєте, тоді ви переможете. Але пам’ятайте, коли ступите на цю дорогу, спочатку на вас будуть дивитися як на якихось диваків. Як на нас дивляться: кажуть, жебраки-правдолюби. Потім вас почнуть шпигати, а потім зненавидять. Так завжди є. І все одно ви переможете, бо так мусить бути.

Сьогодні світ прийшов до ідеї глобалізації і показав, вигорнув на поверхню весь бруд того споживацького світу, того світу, який руйнує все, без чого ми жити не зможемо: дерево, квітку, траву, поле, культуру… Але обов’язково після ночі буде ранок. Люди все одно повернуться до істини. Знаєте, кінець світу не є кінцем буттю. Просто набирається критична маса, яка веде до необхідних змін. І сьогодні запитати себе: а ми до них готові? А допоки ми будемо дивитися тільки на те, що скаже влада? Адже, ми заплющуємо очі на найбільший гріх – на владолюбство.

– Випробування владою – найскладніше. Недаремно кажуть: хочеш перевірити людину – дай їй владу. Звісно, багато людей йдуть туди з найкращих побажань. Одна з головних проблем в нашій історії та, що зазвичай представники еліти зраджували свій народ: то полонізувалися то русифікувалися… Що треба, щоб була справді українська еліта?

– Не робімо себе гіршими за інших. Так було всюди. Інша річ, чому саме на перехресті доріг, на перехресті світів ми стали народом, який пережив найбільше страждань? Може, в тому є якійсь знак? Адже страждання все-таки виховує людину. І не думайте, що коли будь-який інший народ, який потрапляв під владу завойовника, тобто потрапляв у ці сатанинські розборки «князя тьми», – то його еліта поводила себе краще. Ні, влада засліплює очі. А я думаю, що український народ не дуже хотів мати владу. Хоча, мабуть чимало мислителів, зокрема й Мазепа,  говорили про необхідність вертикалі, про королівську владу.

Сьогодні дуже багато проектів, «прожектів». «Давайте виховувати нову еліту», – каже один високий духовний достойник. А я думаю не про «нову», а про справжню еліту, яка має виховуватися саме на тому глибинному прикладі, що залишили для нас предки. Біблійна «віра батьків» має дуже великий сенс. Тому що це повернення, це слідування тому, що робить людину людиною. Згадується такий факт. У більшовицькому концтаборі загинув священик Іван Кипріян. Замерз разом із неповнолітніми дітьми. Серед них було дуже багато неповносправних. Їх кинули у концтабір на загибель. Ці бездомні діти заважали Совєтскій власті. А священик Іван Кіприян був завжди біля них. Вони не розуміли його української мови, він не дуже добре розумів російську. Але вони відчували його ласку, його любов, і коли він знав, що в цю саму ніч їх помістять у холодний барак, де вони мають замерзнути, він попросив, щоб за нього поставили свічку, а сам пішов у цей барак. І замерз, тримаючи за руку маленького хлопчика. Це є закон жертовності.

Еліта не повинна прагнути суто матеріальної влади: справжня влада – є влада любові. Правдива еліта, мусить мати хоча б невелику жменьку тих, хто розуміє слово «жертовність». Це не антитеза до грошолюбства. Знаєте, скнара, який складає гроші, чи до панчохи чи до банку, – це одне. (До речі, скнари дуже часто жертвують на якісь нібито добрі діла). А жертовність – це Шевченко, це митрополит Іларіон, це митрополит Андрей, це історія мого народу в час Голодомору і в час страшних репресій. Якщо це ніщо, тоді життя не варте того, щоб його назвати життям. Але ж ми знаємо, що це не так. І те, що донедавна Україні відмовляли в праві говорити правду, називати речі своїми іменами, називати жахіттям Голодомор, великим і страшним жертвоприношенням, коли на вівтар Мамони кинуто мільйони людей… Якщо сьогодні це заперечувати, – даруйте, це означає, що нашій мрії, нашій незалежності наступили на горло. Її ще немає, бо ми ще не стали настільки незалежними, щоб ми могли дати належну відсіч тим, хто потоптався по наших жертвах.

– Але щоб дати відсіч, треба об’єднатися. Яка ідея може нині об’єднати доволі різну Україну?

– Знаєте, політики мають добрий нюх. Попри все. Вони страшенно хочуть влади і вони вже відчули, що ідея, яка може об’єднати, – це ідея морального оздоровлення. Бо цього хочуть люди, бо короста обездуховленості, ця темрява, вона, здається, вже досягнула всіх. 20 років у Верховній Раді сидить депутат. І він вже сьогодні гуторить про моральне очищення. Стоп, давайте не гуторити, а власним прикладом…. Вже є прекрасна молодь, і мене це тішить.

– Ви теж спізнали владу, були народним депутатом. Не шкодуєте?

– То був неймовірний час духовного піднесення, повернення до життя церкви і людей правди. Врешті-решт люди були готові, прекрасно розуміли і знали, що може бути криза. Лише до одного не були готові – перенести фальш. А вона швидко вилізла на поверхню. Передусім через наше незнання того, що робилося в світі. А там реалізовували дуже гидкий проект: як сказав один мій знайомий, мало що не зміни матриці людського мислення. Маю на увазі проект лібералізму. Задля того, щоб купка командувала цілим світом. Під цим виглядом світ заполонила література постмодернізму, жодні моральні критерії не мали жодної ваги. А ми цього не знали, ми були романтиками. Наївними. Нас назвали правдолюбами-жебраками. Ми – ветерани програної війни? Мабуть… Але я ніколи не пошкодую за романтизмом, за довірою до людей, за намаганням бачити в них краще. Це велике щастя. Звичайно, це донкіхотство виглядало смішно. Прекрасно це розумію, і все одно не шкодую. Не знаю чого ми ще не врахували. Але  я просила людей: виховуйте з-поміж себе тих, хто буде виконувати функції влади. Ви знаєте своїх дітей, своє оточення… Це вони вам мають скласти присягу, що працюватимуть для вас, а не тільки для себе. Ви, думаєте, послухали? Я можу називати десятки прикладів чому, чому і чому… І хто винен, і як купували, в тому числі і духовенство, і кого хочете… Але якщо людська природа така, то рано чи пізно обернеться проти людини.

– Хочемо цього чи ні, але влада завжди буде, якщо є держава…

– Без сумніву. Але влада мусить керуватися не своїм «я», не своїм маленьким «его», а вищим законом.

– Якою має бути українська еліта?

– Відповідальною. Відповідальність несуть ті, хто силою обставин відчув у собі покликання вчити, лікувати, писати. Зараз за станом здоров’я мені дуже часто доводиться бути під обстеженням лікарів. Я вам скажу: у нас прекрасні, надзвичайні лікарі. Бути лікарем можна справді тільки за покликанням. Я знаю, у нас прекрасні вчителі. Бачу наших вчительок в Союзі українок. Знаю, скільки любові віддають дітям. Поруч, звичайно, є й інші… Мене непокоїть, що поетів з покликання, таких як Василь Стус, фактично майже немає. А вони ж мусять бути!

– Чому так сталося, що сподівання, прагнення людей, які в час Помаранчевої революції кінця 2004 року вийшли на майдани України, так спотворено?

– Тому що вони зробили ставку на таких самих людей. Справді, у чомусь ми підійшли до гидоти світового спустошення. До втрати моральної відповідальності, втрати моральних критеріїв. Це нині дуже модно. Не буду називати прізвища нинішніх вершителів, сучасних так би мовити «королів», чи «королев». Я не знаходжу моральних авторитетів, і розумію чому. А тут, у нашого народу ще жила надія: ось довіримо владу, і цей всемогутній володар усе зробить. А люди мали б пам’ятати, що не треба нікому довіряти владу, хіба тільки найвищому законодавцеві. І не робити ні з кого ані кумира, ні ідола. Він це чи вона… Дуже багато хто каже: і починати із себе. Не тільки з себе – зі своєї сім’ї, зі свого дому, зі свого найближчого оточення. І зі свого впертого розуміння, що і цей владоможець, як пише книга Сираха, що підтвердив і Юнг, так само має світло й тінь. А у нас – ідеалізація. Ох, як ми вибиваємо оплески! Як це прекрасно: ми вибрали і вже почиваємо на лаврах. Або: не вибрали її, і… Не знаю, як змінити такий менталітет! Хіба тоді, коли бажання керувати буде таким самим відповідальним, як покликання лікаря чи вчителя.

– Можна вірити у моральність суспільства?

– Воно мусить бути, моральне суспільство! Це найбільше чудо, що моральне суспільство проростає тоді, коли на нього валиться страшна біда. Пригадую: це була невеличка зона. Політична зона: декілька нас, українок греко-католичок, моя близька подруга білоруска Галя Саливончик, ще одна моя посестра юдейка Сільва Залмансон, ще Наташенька, зовсім молода, із Свердловська, навіть не віруюча, і православні, істино православні бабусі. І ви знаєте, у цьому конгломераті різних людей ніколи не виникала суперечка чи за мову, чи за релігію, хоча бабусі старалися триматися якось окремо. Але перед постом – взаємне прощення. Кожен вечір вони кажуть: «Ну, Ирочка, ну, рассказывай, рассказывай». А розповідати їм треба було, власне, про оці традиції: різдвяні, великодні, спасівські… І одного разу їм кажу: я ж розповідаю про дуже давні традиції, ще дохристиянські. Вони так глянули на мене, знаєте, як на дитину: «Ирочка, но Бог-то был всегда». Це люди, які не мали жодної освіти, вони – православні, ми – греко-католики… Здавалось би, в нашому суспільстві, де все перевертається політиками… Мене посилають в карцер, а мої бабусі несуть мені шкарпетки, сплетені з власного волосся, бо в них тепло буде. Уявляєте собі? «Ирочка, вот пожалуйста, одень, там холодно». Шиють мені із кількох роб таку довгу-довгу спідницю, бо в карцері дуже холодно. Чому в тих таких важких умовах ми ставали разом на голодовку? Ми нічим не ділилися, бо були вищі цінності і їх уже не можна було ділити… Це цілком закономірно: коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією, перед бідою і нема на то ради, і не треба кивати на когось.

– На Ваш погляд, за ці перші 20 років незалежності який найбільший здобуток і найбільша втрата України?

– Найбільша втрата – втрата моральних критеріїв, найбільший здобуток – повернення нашої церкви. Яка б вона не була. Знаєте, я так само не хочу зовсім ідеалізувати, але коли писала про автора «Слова» («Студії над «Словом о полку Ігоревім». А.М.), буквально чула його голос. Я була в нього закохана, правдиво була закохана, в такого геніального поета. Я собі його уявляла, якій він є. А друга книжка, яку писала, – про Іларіона Русина. Марила цією постаттю, цей син високопоставленого боярина лишає все, йде в убогу келію до Антонія Печерського. Йому не потрібна була влада, йому не треба було нічого. Але в той же час влада, якою є духовенство, повинна бути особливо відповідальною. І тому нині люди, які приходять служити з покликання, чи усвідомлюють, що це значно важливіше, аніж бути лікарем, вчителем? Ми настільки «влізли» сьогодні в різні філософії, що забуваємо жити на таких звичайних прикладах, які нам щодня дарує життя. І думати над ними. Це теж потрібно. Знаєте, хоча ріки наші занечищені, моря брудні, ліси наші вирубані, а дерева наші плачуть, небо над нами не світить зорями, а загублене у світлі неонових ліхтарів,  – все одно життя прекрасне. Варто жити задля того, щоб вернути первозданність краси, задля створення справжнього саду.

– Якою бачите Україну років за 20?

– На це питання однозначно відповісти не можу. Бачу дуже страшне небезпечне сьогодення: із катаклізмами природними. Тішуся, що так прекрасно, так глибоко духовно вийшли японці з тої трагедії, яка їх спіткала (Йдеться про Фукусіму. – А.М.). Цього їх навчила страшна трагедія Хіросіми і Нагасакі. Думаю, чи зможе мій народ, якщо, не дай Боже, щось таке станеться, отак з честю вийти. Розумієте, зараз дуже небезпечний час, але це не кінець…

* * *

На цьому наше спілкування завершилося: за пані Іриною заїхала її дочка, пані Дзвінка, аби відвезти на прийом до лікаря. Ми попрощалися, як кажуть, до нових зустрічей. Згодом був монтаж серії документального проекту, присвяченої Ірині Калинець. Феномен такої праці в тому, що у режисера з’являється відчуття постійного спілкування зі своїм героєм. Напевне, саме тому доволі легко телефонував пані Ірині, розмовляли… Шкода, що не додумався зафіксувати зміст отих розмов.

…Днями, гортаючи сторінки свого щоденника кінця 2012-го, натрапив рядки, присвячені Ірині Калинець: «Найнеприємніше наприкінці року – викреслювати з телефонних книжок номери тих, кому вже ніколи не подзвониш. Тільки тоді починаєш усвідомлювати непоправність втрат».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company