Іван ТОМИЧ:  «Сьогодні спробу економічно захопити українську землю ведуть понад 30 країн»

Розмова з президентом Асоціації фермерів та приватних землевласників України

– Іване Федоровичу, ще один рік добігає межі. Яким він видався для українського фермера?

– Господь був милостивим до хлібороба. Врожай переважної більшості сільськогосподарських культур отримали кращий за середні показники, а щодо деяких культур – навіть добрий. Маю на увазі овочі, зернову групу, цукровий буряк. І це – набуток усього аграрного сектору, включно з особистими селянськими господарствами. Сьогодні реальна структура сільгоспвиробництва полягає в тому, що 60 відсотків нашого загального аграрного короваю виробляють 4,2 мільйона власників ОСГ. Решта – за середніми, великими і надвеликими агропідприємствами. В цій частині – там більше економіка: експорт, валютні надходження. А життя – в тому першому сегменті, у тих 60 відсотках. Хоча сьогодні, на жаль, це не життя, а виживання. Бо продукцію, яку вони виробляють: овочі, фрукти, частково зерно, ягоди, тваринництво, – спрямовано передусім для власного вжитку і лише частково на ринок. Тому завдяки цим товаровиробникам і більш-менш сприятливим умовам село вистояло. Ба більше – аграрна галузь дала 40 відсотків валютних надходжень.

Де мали найбільше проблем? Там, де насправді їх не повинно бути. Уряд, коаліція часто робили кроки, які не будували, а руйнували. Найперше – що відбувається впродовж останніх двох років у податковій політиці? Цілковитий хаос і повна невизначеність. Це, безумовно, серйозно б’є по аграрній галузі. Особливо по середніх і великих підприємствах. Агрохолдинги до уваги не беремо, це окрема тема. Невизначеність викликає розгубленість: як далі діяти? Бо не зрозуміло на яких податкових, фінансових умовах вести свою діяльність, яка політика буде стосовно землі. Упродовж року коаліція й уряд тільки заплутували а не розв’язували ці вузли. І ми багато втратили. Тому не те, щоб хотілося критикувати владу, бо це і так нині дуже часто роблять. Ні! Наше рішуче налаштування – вести діалог і допомагати владі уникати цих проблем. На жаль, за підсумками року нам цього зробити не вдалося.

Надії і маніпуляції

– Вас чули?

– Чули. Чи радше робили видимість розуміння на дуже високому рівні. Щоправда, так, що навіть деколи у мене, не новачка, який у системі аграрної політики вже 30 років, виникали радісні передчуття: а може й справді нарешті взялися і щось хочуть?.. Нині таких думок уже немає. Навпаки, маю переконання, які, до слова, дуже скоро остаточно потвердяться ухваленням і підписанням закону про Дербюджет-2018, – що це була маніпуляція.

– Період довіри до влади, він мав серйозні підстави?

– Так, 15 березня цього року ми провели масову акцію протесту, аби привернути увагу владців до проблем аграрного сектору. Добре розуміючи, що у нашому домі біда, війна, що фактично кожну українську родину в тій чи іншій мірі зачепило це лихо. Проте змушені були вийти на цю акцію, щоб чітко запропонувати владі низку принципових заходів, які слід було покроково втілити: щодо землі, в податковій політиці, у фінансово-бюджетній царині. Щоб нарешті змінити пріоритети аграрної політики – від тотальної «агрохолдингізації» до підтримки середнього і дрібного підприємництва та кооперації. Це були наші ультимативні вимоги до влади. Безумовно, настрої тоді ще підігріла заява Прем’єр-міністра А.Яценюка про продаж мільйона гектарів землі. Того ж дня мали обнадійливу зустріч з Головою Верховної Ради. Там були практично всі члени уряду, голови парламентських комітетів, тобто ті, від кого залежить доля аграрної галузі і села. Вийшла справді предметна і добра розмова, яка повторилася через тиждень. Було розглянуто всі наші пропозиції, був діалог… Загалом – три діалоги за короткий період з Головою ВР. А згодом – ще один, але вже з новим Прем’єр-міністром. Це справді вселяло надію. На попередніх трьох робочих зустрічах ми, цілком природно, вели мову про створення сприятливого законодавчого поля – якраз цього дуже бракує аграріям. А на четвертій, уже з Володимиром Гройсманом як Прем’єр-міністром, – про урядові рішення на виконання ухвалених законів. І на цьому етапі перемовин відчув послідовність позиції Володимира Борисовича. Обнадіювала чітка постановка питання щодо податкової політики, підтримки дрібного фермерства і середніх фермерських господарств – до 500 гектарів землі… Ми зразу вели дискусію довкола 100-150 гектарів а вийшли на 500.Тобто, такі середні господарства мають стати пріоритетом для країни, бо вони є фундаментом сільської поселенської мережі, джерелом робочих місць, гарантом збереження села, продуктивних сил та й усіх, у селі сущих. Адже в кого в обробітку 500 тисяч гектарів землі, – це бульдозер, що руйнує поселенську мережу сіл, робить її нежиттєвою.

Якраз такий підхід влади, здавалося б, злам, нас почав дуже надихати. Ми підішли до конкретних кроків, до необхідності розробити низку програм у сфері оподаткування і земельних відносин. Ми, наприклад, у себе в асоціації сиділи днями і ночами, проводили серйозні розрахунки – як у стислі строки запропонувати такі ефективні дії, щоб проста людина відчула бодай невеликий, але позитивний результат. За десятиліття нестримного зниження – бодай перші сигнали зворотного руху, на підйом. Було створено робочу групу на чолі з першим віце-прем’єр-міністром Степаном Кубівим, який приділяв нашим проблемам досить багато уваги. І ця діяльність, ця співпраця ще до осені цього року була справді конструктивною. Напрацьовано багато різних пропозицій, законопроектів, навіть концепцію програми розвитку 500 тисяч сімейних ферм в Україні. Дуже тісно працювали з наукою, з нашими канадськими партнерами, іншими громадськими організаціями…

Але. Настав час істини: 15 вересня, попередній розгляд проекту Дербюджету-2017. Отоді в мене з’явилися перші серйозні підозри, що наші розмови, яких загалом з урядовцями найвищого рівня відбулося 10 чи 11 (рекорд після 2009 року!), – красиві та й тільки. У проекті бюджету тих потенційних 500 тисяч сімейних ферм, про які домовлялися, вже не було. Все йшло мимо нас. Була спершу обіцянка виділити на цю програму 5,5 мільярда гривень. А насправді зробили з них «фата-моргану»: включили у цю суму фінансування профільного міністерства, НААНУ, спецфонд… У чистому підсумку суто для нашої програми передбачили лише 65 мільйонів гривень. Це ніщо. Зате, з іншого боку, цим бюджетом у сільгосптоваровиробників забирають податки, які існували майже 2 десятиліття. Остаточно зруйнували фіксований податок. Тому ресурсу для підтримки нема, зате є жорстка податкова політика. Це і стало для нас холодним душем: вся наша піврічна праця виявилася марною, а ми – в полоні ілюзій.

Процес, звісно, ще не завершено, не хотів би ставити крапку. Контактів з урядом нині, на жаль, значно поменшало, але ми працюємо з депутатами, в комітетах і фракціях. Дискусія триває і завершиться тоді, коли закон про державний кошторис на наступний рік підпише Президент. Але ми маємо пройти цю процедуру до кінця – з чистою совістю.

– Я так розумію, ваш прогноз – швидше песимістичний?

– 50 на 50.

«План-500»

_dsc0300– Повернімося до проекту створення 500 тисяч сімейних ферм. На якій землі мають розвиватися ці господарюючі субєкти? Йдеться про вже виділені для фермерських господарств масиви чи про залучення нових?

– Це поетапний процес. На першому, нинішньому етапі – звісно, використання наявних земель. Але ми дивимося на цей ресурс, на це багатство зовсім іншими очима, ніж багато політиків і бізнесменів. На наш погляд, земля – це передусім життєвий простір нинішніх і майбутніх поколінь української нації. Так чинять і європейські країни: зберігаючи землю як ресурс, оберігаючи довкілля. Ці фактори у поєднанні дають гармонію розвитку для повноцінної життєдіяльності людини. Не може розвиватися сільська поселенська мережа тільки від того, що ми оголосили адміністративно-територіальну реформу, а на 30 мільйонах гектарів землі працюватиме 10 індустріальних компаній. Кожній з яких на обробіток їхніх кількох мільйонів земельного банку буде потрібно по пару сотень людей, щоб двічі проїхатися сільською територією України: навесні – посіяти і восени – зібрати. Це неможливо для розвитку громади, бо це не забезпечить ні ефективних бюджетних надходжень, ні добробуту, ні робочих місць, ні збереження земельних ресурсів та природи.

Переконаний, сьогодні найкорумпованіша, найкримінальніша система – у сфері земельних відносин. Це не виплід сьогодення, схеми вибудовувалися впродовж багатьох років. Доти, поки не дамо відповідь результатами  ревізії нашого природного багатства – землі і надр, лісових і водних ресурсів, поки не поставимо цього багатства у працю на користь українця, – будемо й далі нестримно біднішати, а Україна приростатиме цвинтарем. Питання надзвичайно складне, тому у нас є свій погляд, свій план що робити. Найперше – усунути корупцію, «тінізацію» близько 10 мільйонів гектарів землі. Маємо низку чинних законів, а я можу гордо заявити, що народним депутатом України четвертого скликання брав безпосередню участь в ухваленні домінуючої частки базового земельного законодавства. Проте після 2006 року і відповідних парламентських слухань, які ми проводили у сфері земельних відносин, де було вибудувано дорожню карту, – майже нічого не зроблено. Навпаки, ми ще більше загнали ці відносини в «тінь», отримавши таку біду, як рейдерство. Лише цього року – близько 7 тисяч повідомлень з різних куточків України, бо в нас штаби розгорнуто повсюди: попри криваву битву з агресором маємо ще одну справжню війну,– це позиційні бої за землю. Не секрет, що ми створили фермерську самооборону, бо іншого шляху не бачимо. Не секрет, що в деяких господарствах фермерські сотні зі зброєю в руках місяцями захищають свої ниви. Що у цій битві є поранені, викрадені, навіть убиті. Це величезна трагедія.

Чому цього немає в будь-якій європейській країні? Бо там чітко і ясно визначено власність і її захист. У нас – ні того, ні іншого. Тому у сфері земельних відносин ми пропонуємо прості рішення, які мали б стабілізувати ситуацію і не втратити майбутнє. Найперше – п’ятирічний мораторій на ринковий обіг землі сільгосппризначення. Не для мораторію – це нікому не потрібно, і те, що ми рік у рік нічого не робимо, а тільки механічно продовжуємо заборону, – це означає, що ми просто стаємо «наркозалежними» від самого цього процесу. Ми не виліковуємо хворобу. Ми потрапляємо у пряму залежність від невизначеності. І щороку, пасивно очікуючи чергового продовження мораторію, лише нагромаджуємо проблеми. Треба нарешті перестати бігати із сірниками біля бочки з порохом. Маю на увазі дуже непередбачувані за наслідками законопроекти, які нині пробують просунути, так би мовити, в обхід. Передовсім сумнозвісний законопроект про емфітевзис. Це вигадка, яка не має світової аналогії. Про це вже сказали і наші науковці на чолі з академіком Валерієм Гейцем, низка громадських організацій. І ми очолили боротьбу. Проте лукавство, цинізм, егоїзм певних політичних сил та лобістські інтереси не дають можливості зняти цей законопроект з розгляду.

– Але ж переважна більшість депутатів профільного аграрного комітету ВР підтримує цей законопроект. І навіть аргументує свою позицію тим, що цей механізм може вповні замінити традиційний земельний ринок в Україні. То, може, досить гратися у мораторій, якщо під його крилом фактично розробляються інші, завуальовані схеми ринкового обігу землі?

– Згоден, що це маніпулятивна технологія. Ми працюємо з депутатами. І нині, можу запевнити, у парламенті немає необхідних голосів для ухвалення цього законопроекту. Хоча у нас, на жаль, бува й так, що депутати просто не можуть устояти. Це коли виникає ситуація «ціни питання». Тоді там уже ніхто за ціною не стоїть. Таке теоретично може відбутися і під час голосування цього законопроекту. Хоча я в таке завершення не вірю: значна частина депутатів добре розуміє наслідки і на це просто не зважиться. Тому провести цей законопроект просто так у Верховній Раді буде неможливо, а тим більше, що він може спричинити серйозні суспільні збурення і далі дестабілізувати й так непросту ситуацію. Це небезпечно. Для всіх. Тому повторюся: намагання провести законопроект про емфітевзис – це ризикована гра із запаленим сірником біля порохової бочки. Це черговий укол важкохворому, якого вкрай необхідно оперувати.

– Сакралізуючи мораторій, чи ваша поважна фермерська організація тим самим не прирікає себе на постійну виснажливу боротьбу зі спробами прибічників земельного ринку задіяти різні і не завжди прозорі моделі залучення землі в товарний обіг? Чи мимоволі не стаєте заручниками війни з вітряками?

– Ми – у постійні обороні, це так. Вона не дає нам можливості вийти з окопів чи змінити тактику: від оборони – до побудови дорожньої карти. Ми повели селянські віче, визначили основні моменти, що треба зробити. Сьогодні слід нарешті перейти до предметного плану формування устрою в українському селі. Вже згадані 500 тисяч сімейних ферм для нарощення виробництва через 5-7 років потребуватимуть додаткових сільгоспугідь. Тому вкрай необхідно «детінізувати» земельні відносини, спрямувати ведення кадастру у прозоре русло, запровадити податкову політику, яка б стимулювала розвиток дрібних господарств, перерозподіливши фіскальні навантаження на великі агропідприємства (бо нині це навпаки). Себто має нарешті відбутися трансформація у сфері земельних відносин, землекористування і землеволодіння. І, звісно ж, серйозне оздоровлення бюджетної політики щодо дрібних сільгосптоваровиробників, стимулюючи їхнє об’єднання, кооперування. Необхідно змінити структуру аграрного виробництва: нині 76 відсотків його – це експортне виробництво зерна та олії. Хвалимося, що досягли великих успіхів, на більш ніж 13 мільярдів доларів експортної виручки. А експорт сільгосппродукції у наших сусідів поляків, чиї ґрунти за якістю майже на 10 порядків поступаються нашим, – близько 28 мільярдів доларів. Що у цьому польському експорті? Найперше – перероблена продукція тваринництва. Ця аграрна галузь нині дає їм величезні валютні надходження. А у нас її добивають. Серед ефективних джерел валютної виручки – польське овочівництво, садівництво; уся продукція – з доданою вартістю. Це робочі місця і гідне життя сільської громади, яке ми бачимо, тільки-но перетинаємо українсько-польський кордон… А тим часом середня польська ферма – 9 гектарів.

Тому якщо такого плану трансформації не буде, не матимемо і шансу побудувати у нас цивілізоване європейське суспільство. Тому-то наш «План-500» – він взаємопов’язаний із розвитком ринку землі.

– Яким чином?

– Ми чітко й ясно ставимо орієнтири поступово усунути проблему за рахунок формування цих господарств. 500 тисяч таких сімейних ферм, структурувавшись, скооперувавшись, зможуть з часом стати отими потенційними покупцями землі. Звісно, держава повинна гарантувати їм ефективну кредитно-банківську підтримку. Як це є у наших найближчих західних сусідів. Отоді, враховуючи наші особливості, розробляємо чіткі європейські правила доступу до земельних ресурсів, зокрема, й ринкового обігу землі.

«В країні загалом ніхто не має відповіді про мільйони гектарів землі»

_dsc0301– Все ж таки на яку додаткову землю мають розраховувати сімейні ферми на другому етапі, через згадані вами 5-7 років?

– Перша хвиля – виведення з «тіні» значних масивів сільгоспугідь. За нашими розрахунками, нині це десь у межах 40 тисяч господарств, підприємств. Кожен із таких підприємців цілковито в «тіні» обробляє від 10-ти до 300-400 гектарів «лівих» масивів. Ці наділи ніде не зареєстровано, вони перебувають поза увагою фіскальних органів, на них не поширюються ані соціальні, ні пенсійні нарахування. Ясна річ, ця земля перебуває здебільшого в розпорядженні місцевої влади і в таких спосіб стає об’єктом бізнесових інтересів «своїх людей».

– Ви берете на себе місію знаходити ці «ліві» поля?

– Ні, ми хочемо забезпечити умови, щоб їхні орендарі добровільно легалізувалися. Тому будемо наполегливо вимагати запровадити просту, зрозумілу, а головне стабільну податкову політику. Аж до гарантій десятирічного мораторію на фіскальні перевірки. Якщо, звісно, підприємці не мінятимуть цільового призначення землі чи не підуть на явний кримінал.

І, ясна річ, повинна бути державна програма підтримки. Ми пропонуємо простий варіант: стартовий пакет. Щось схоже на той, який вибираємо, коли купуємо мобільний телефон. Отже, зареєстрував сімейну ферму – ось тобі стартовий пакет. Ми поки що ведемо дискусію, поки що не відпрацювали практичного підходу до застосування. Наша пропозиція – 50-100 тисяч гривень на господарство. Цільові безповоротні кошти. Тобто – перелік призначення і рахунок у казначействі, суто на основні, пріоритетні напрямки для створення сімейної ферми. Але разом зі стартовим пакетом отримуєш податкові преференції, певні соціальні гарантії, включно з пенсійним забезпеченням. Себто отримуєш шанс виходити на інфраструктуру аграрного ринку і можливості кооперуватися. Саме на кооперування сімейних ферм має обов’язково бути друга цільова підтримка. На спільне будівництво кооперативного овочесховища чи холодильника для зберігання молока… Кожному суб’єктові кооперації через казначейство визначити суму для створення таких об’єктів переробки чи зберігання сільгосппродукції. Це не надто великі гроші.

Якби уряд виділив нам обіцяні 3 мільярди, вже у 2017 році почалися б процеси зміни села, сільських територій, селянина і його ментальності. Люди почали б привчатися до іншого життя. Бо нині селянин – як загнаний вовк у печері. А на селі треба нарешті розвивати нові цивілізовані відносини, новітнє виробництво. Щоб бачили перспективу. Свого часу, отримавши обіцянку фінансування, ми розраховували 70 відсотків виділити на ці стартові пакети і 30 – на підтримку кооперування. З поступовим розширенням другого сегменту. Тепер, звісно, з тими крихтами фінансування, це нереально.

– Ви згадували про «детінізацію» землі. Але ж цього, очевидно, замало для створення такої потужної мережі сімейних ферм.

– Ясна річ, це лише один із кроків. Вважаю, це було непогано, коли свого часу місцеві громади вели реєстри договорів оренди земельних ділянок. Безперечно, саме органам місцевого самоврядування слід передати права розпоряджатися всією землею в межах їхнього адміністративного управління. Не кажу, що це автоматично гарантуватиме від зловживань. Але на місці набагато легше побачити проблеми і підняти їх для відкритого громадського обговорення. Нинішня централізована система земельних відносин – неприпустима: вона закрита для громадського контролю, там самоправство чиновників породжує корупцію і кримінальні схеми.

Отримавши нарешті таке законне право, місцеві громади за участю громадськості будуть зобов’язані провести ревізію свого земельного банку. Якщо не почнемо цей процес знизу – за участю місцевих депутатів і громадських активістів – ми ніколи не проінвентаризуємо наші земельні ресурси і нічого не побачимо: «згори» це практично нереально. Під час таких земельних аудитів на місцях, певен, виявляться масиви, про існування яких громади і не знали. Таких прикладів буде дуже багато: ситуація тут надзвичайна. Перереєстрація договорів оренди, корпоративні права – це все сьогодні так заплутано, що тут дідько голову зламає. В країні загалом ніхто не має відповіді про мільйони гектарів землі.

І, звісно ж, необхідно новий закон про оренду землі. За поправки до  чинного закону голосував і я, але коди це було? 13 років тому. За цей час усе докорінно змінилося. Новий закон має бути дуже фундаментально і глибоко виписаний з точки зору права орендаря, орендодавця та механізмів, пов’язаних з їхньою діяльністю. В чинному законі багато життєво важливого –  від умов оренди до умов виходу з неї, консолідації земель, низка інших питань – геть зовсім не врегульовано. Фактично сьогодні правове поле тут – постанова Кабміну про спрощення договору оренди.

Пригадую, як ми розробляли перший договір оренди. Те, що було тоді, і те що зараз – це зміна до невпізнання. Ми віддалили основного власника землі від його ж прав. І то так далеко, що він не має впливу на ці свої права. За таких обставин руху вперед нема. А тим паче – до ринку землі. Такий ринок треба сформувати, щоб у виграші був український селянин. Щоб зрештою виграло суспільство, українська нація.

– А як бути з надмірною «латифундизацією» агарного сектору, з тими екстериторіальними агропідприємствами-гігантами, які мають в обробіткові земельні банки, кожен з яких обсягами фактично дорівнює площі цілої області?

– На нашому вічі 29 жовтня ми ухвалили вимогу до влади розробити конкретні кроки для трансформації латифундії у середні та дрібні сімейні ферми, фермерські господарства і сільгосппідприємства. Однозначна позиція, що це вкрай необхідно. Але мені здається, що сьогоднішня влада на це не піде.

– Нині прибічники земельного ринку часто педалюють на те, що, мовляв, апологети мораторію фактично забороняють власникам паїв вільно розпоряджатися своєю конституційною власністю, що самотня пристаріла людина не може реалізувати уже непотрібний їх пай, щоб, скажімо, придбати собі життєво необхідні ліки, паливо чи продукти.

– Це питання ще було на порядку денному десяток років тому, коли я працював народним депутатом. Ще тоді можна було ухвалити закон про формування Земельного фонду України, зобов’язавши державу викуповувати в цей фонд земельні паї. Це насправді дуже серйозно: у нас надзвичайно багато розпайованих масивів, яким можна дати раду лише в такий спосіб. Лише деградованих земель у паях – 5 мільйонів гектарів. Їх треба зберегти. Маємо європейський досвід: як держави скуповують такі масиви, дотують, підтримують фермера… І нам від цього нікуди не дітися. Так само щодо паїв, які у власності літніх одиноких людей. Держава мусить купити ці наділи, давши змогу людям отримати свої законні гроші на прожиття. Можна ці землі передати у розпорядження місцевим громадам. Скажімо, за умови відрахування половини орендної плати до Пенсійного фонду. З огляду на те, що таких земель чимало, матимемо серйозне джерело подолання хронічного дефіциту пенсійних надходжень. Це, звісно, як один із варіантів. Можуть бути й інші. Але те, що це можна було давно реалізувати, – безумовно.

– Чому ж не реалізують?

– Не хочуть дати людям землю. Принцип простий. Я як перший офіційно зареєстрований в Україні фермер, учасник першої наради про паювання землі переконаний: якби тоді не розпаювали землю, її українська нація сьогодні не мала б. Бо через ширму колгоспно-радгоспної системи все пристало б до загребущих рук фінансово-промислових груп. Тому бажання, політичної волі здійснити це так, як зробили наші сусіди поляки чи інші, не було і нема. Бажання захопити, використати, нагріти руки, набити кишені – оце основний рушій. І не тільки українських олігархів. Сьогодні спробу економічно захопити українську землю ведуть понад 30 країн. Це скандальна ситуація, але це є факт. Тим, хто приймає державні рішення, треба усвідомлювати це і робити вибір.

«Нашим політичним короваєм розпоряджаються олігархи»

_dsc0295 – Огром життєво важливих проблем, з якими щодня стикаються селянин, фермер, керівник сільгосппідприємства, місцева громада, органи самоврядування, потребують консолідації зусиль громадських організацій, зокрема й тих, які обстоюють інтереси дрібних, середніх і великих сільгосптоваровиробників. Очевидно, такі інтереси мала б акумулювати в потугу єдина політична партія. Нині цю роль перебрала на себе оновлена Аграрна партія України. На вашу думку, вона зможе стати такою ефективною об’єднавчою політсилою для українського села, аграрного сектору?

– Тривалий час я намагався дати на це ясну відповідь. Це були різні етапи, спроби об’єднати селянські рухи. Ми постраждали у цій частині, бо не мали свого селянського лобі. Та Аграрна партія, яка свого часу опинилася у Верховній Раді, – це було лобі голів колгоспів. Хоча, по щирості, це було краще, ніж олігархи. Але це було не селянство. Тоді у них був простий підхід: побільше ресурсу на село – і в принципі, крім необхідності отримати фонди, про все інше голова не дуже боліла. Сьогодні в агрохолдингів один приціл – як захопити і закріпити ресурси. Жодна із тих політик не є ні європейською, ні традиційно українською. Бо не дає нації можливості розвиватися.

Нам не вдалося сформувати на селі принципово іншу політичну силу. Як людина з політичним досвідом можу впевнено сказати, що олігархізація відбулася не лише у нашій промисловості, на нашій землі, а і в політикумі. Нашим політичним короваєм розпоряджаються олігархи. Вони правлять бал: фінансують, формують громадську думку та маніпулюють через підконтрольні ЗМІ, вони роблять обманливі партійні проекти, а не реальні партії, і в результаті, якщо їм бракує голосів у парламенті, – докуповують фракції, групи чи депутатів.

Я суто по-людськи був дуже задоволений, коли Аграрну партію очолив Віталій Скоцик. Поважаю його, він надзвичайно професійний, грамотний. Я щиро хотів йому допомогти. Мені це не вдалося. Ми багато попрацювали разом на якомусь етапі. Але висновок один: вони не можуть вирватися із традиційних координат олігархічного контролю. І вони не вириваються. Тут дуже суперечлива ситуація щодо можливих наслідків майбутніх виборів до Верховної Ради. Не стільки у плані «наберуть чи не наберуть», а кого вони ймовірно проведуть до парламенту і кого захищатимуть там. У мене щодо цього дуже великі тривоги і сумніви. Не можна в ідеологічних рамках однієї політичної сили об’єднати різні ментальні підходи, різні філософії селянського буття, господарювання, зробивши з цього такий собі «вінегрет». Сьогодні сформувати у Верховній Раді чисто аграрну чи селянську незалежну фракцію, яка б відповідала поглядам та інтересам мільйонів трудівників, а не інтересам олігархів, – неможливо. Якщо не буде денонсації цієї системи, ми не вирвемося із порочного кола. Можна ситуативно шукати споріднення в поглядах на розвиток села, сільських територій і об’єднання на цьому окремих депутатів незалежно від партійних кольорів і назв. Сьогодні ці партійні назви не грають ніякої ролі, бо вони переважно складники банальних маніпуляцій. Сьогодні головне – чи є здатність середнього підприємця об’єднатися. Як це було на Майдані: там середні підприємці відіграли велетенську роль. Тому якщо виокремити інтереси і знайти ефективний баланс серед представників різних політсил, можна досягти набагато більшого, ніж з участю найпрекраснішої за назвою селянської чи аграрної партії, але залежної від тих-таки злодіїв, які знищують українське село.

– Іване Федоровичу, що очікуєте в Новому році? Окрім безвізового режиму, звісно.

– Ми часто буваємо в полоні «фата-моргани». У 1990-ті роки вірили в чудо, яке неминуче станеться з проголошенням нашої Незалежності, потім точно так же вірили в чудодійні наслідки обрання Президентом Віктора Ющенка, тепер віримо у чудо, яке має статися із вступом до ЄС чи «безвізовим режимом». Нема чуда! Тільки важка праця порятує нас! Це треба раз-назавжди зрозуміти всім. Жодна чужа країна не працюватиме на український інтерес. Тільки ми. Європейський вибір – правильний, нам треба рухатися в Європу. Але – не придатком, а рівнозначною великою європейською країною. Поки що це нам не вдається.

Не хочу, щоб у наступному році, з його такою магічною цифрою, нам загрожувала ще одна революція, але дуже хочу, щоб відбулися революційні зміни на користь української нації. Щоб люди нарешті побачили перші паростки доброї надії. Вірю, що наступного року можемо отримати шанс на зміни.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company