«Какаяразніца», або Заповідник «Білої гвардії»

Є такий у Києві «Музей однієї вулиці». До вчорашнього дня я ще там не бував, хоча незліченну кількість разів проходив Андріївським узвозом. Може б і досі не був, якби не дзвоник мого давнього старшого приятеля Олександра Муратова, автора низки чудових екранізацій класиків української літератури. В цьому музеї він розмістив свою виставку «Колаzhi» і висловив побажання, щоб я її подивився.

Тож поїхав. Зайшов, купив квиток. Старша жінка розмовляла російською. Відбувся відповідний діалог, вона пробувала переходити на українську – одне слово десь на п’ять. Заходжу в залу, де виставка. там сидить ще одна жінка. Вітаюся. Відповідає «Здрастє». Кажу: «І тут російською». – «А што? Мнє 70 лєт. Мнє так удобна». А далі – знаменита формула: «Какая разніца, какой язик. Ліш би чєловєк бил хароший». Кілька спроб розставити акценти не мали жодного значення для неї. Я розвернувся, пішов до каси і запитую, хто директор. Завжди намагаюся доносити думку, аргументувати. Спочатку хотіли викликати до мене екскурсовода, я відмовився.

Вийшов директор, але діалог був майже таким, як із тією 70-річною «какаяразніца». Єдина різниця, що він розмовляв українською, точніше, подобою української – як розмовляють російськомовні з примусу. Директор зумів піти далі за свою співробітницю: мої слова про те, що я маю право, щоб зі мною в музеї спілкувалися державною мовою, він назвав «націоналістичними».

Переконаний, що така позиція поверне Януковича.

Тоді чомусь згадав Булгакова, якого начебто хочуть викинути чи викреслити. Так і не вловив точно, куди його і як. А коли нагадав йому про Конституцію, він мені відразу: при чому тут Конституція? Покажіть, хто Конституцію виконує. Відмовився назватися, лише сказав, що все є на сайті.

Звичайно, після цього я здав квиток. Вдома пошукав інформацію.

Отже, директора звати Дмитро Шльонський. Був одним із ініціаторів створення музею Булгакова і там працював на початку. Сайт музею майже повністю російськомовний. І, до речі, Шльонський – заслужений діяч культури тієї держави, офіційну мову якої в його музеї зневажають. Отакий заповідник «Біла гвардія» в самісінькому центрі Києва в XXI столітті. В адекватній державі її громадяни не ставлять під сумнів виконання Конституції, а подібних керівників публічного закладу влада знайшла б спосіб, як привести до тями. Але ми не в адекватній державі. Я тут навіть не апелюю ні до Київради, ні до Фонду держмайна, яким, очевидно, належить будівля цього приватного музею.

Такі випадки, переконаний, трапляються не лише в мене, і вони не поодинокі. Про всі я не пишу. Але таке трапилося за останній місяць, крім столичного «Сільпо», про що я писав, і в «Єві», і в перукарні. Всюди розмовляю, іноді записую. Тут  реальне поле для діяльності нас усіх, кому це болить. Але частина активістів спрямовує свою енергію на взаємопоборювання всередині цього досить тонкого прошарку. Хочу нагадати: закон Колесніченка-Ківалова продовжує діяти і далі діятиме в разі провалення мовного законопроекту, який зобов’язує такий заклад, хоч він і приватний, надавати всю інформацію державною мовою.

А виставку О. Муратова сподіваюся подивитися в іншому закладі, в галереї «Триптих» на початку липня.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company