Картини з «в’язниці суворого режиму»

Стіни, пофарбовані білим… У підвалах туляться одне до одного сотні картин. На вибіленому тлі – «білі плями» історії українського малярства. Іменами творців, безжально вирваними з життя, стертими з людської пам’яті більшовицькою оприччиною.

Спецфонди Національного художнього музею України формували в 1937-1939 роках. Тоді сюди з усієї України звозили  полотна «нон-грата». Їх безстроково ув’язнювали за так званий «формалізм», розповідає  генеральний директор музею Юлія Литвинець.

– Тематика картин могла бути геть-таки радянською. Художники часто зображали робітників, шахтарів, селян на полях… Одне слово, трудівників. Але засуджували не за теми, а за спосіб зображення. Формалізм – це те, що не відповідає звичному, незрозуміле, нове. Тоді дозволявся лише соцреалізм.

Режим ув’язнення був суворим. Сувої живописних полотен десятиліттями нітилися справді в казематних умовах: температура та вологість не відповідала нормам. Сховище доглядали, чи точніше – імітували догляд, люди, взагалі не причетні до мистецтва. Так само «справно» вели облік надходжень. Тож коли спецфонди почали розсекречувати, виявилось: окрім реставрації картини потребують ідентифікації.

– Часто доводилося проводити цілі детективні  розслідування, щоб зрозуміти, хто автор полотна, – зізнається Юлія Литвинець. – Наприклад, картина «Склодуви» Євгена Горбача. Коли наші співробітники, реставратори відчистили її, відновили і ми побачили ці кольори – зрозуміли, чому це полотно так називається. Бо спершу здавалося, що то якісь шахтарі.

Євген Горбач нині відомий хіба що як аніматор. Працював режисером і художником-постановником Київської кіностудії Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).  Створив мультфільми: «Мурзилка в Африці» (1934), «Чемпіон мимоволі» (1934), «Тук-тук і його приятель жук» (1935). «Склодуви» – чи не єдине з його полотен, яке збереглося.

Опричники режиму жорстоко карали і тих художників, які мали проєвропейські погляди та манеру письма. І тих, хто зображував будні селян.  І, звісно ж, тих, хто не ховав українського духу. Для тогочасного художника смертельне клеймо «ворога народу» – це майже гарантована нагла смерть його творів. У кращому випадку – довічне ув’язнення у спецфонді.

– Про долю багатьох художників нам просто нічого невідомо, – продовжує директор музею. – Ми часто бачимо тільки прізвища, позначки, а потім з’ясовуємо все інше. Ось це полотно Івана Лисенка «Відкатники». Коли ми розвернули сувій, були вражені, який високий художній рівень автора – композиційний, живописний. Зрозуміли, що картину треба реставрувати, натягувати на підрамок і повертати до експозиції.

З 1937 по 1939 роки до спецфонду потрапили також полотна Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Віктора Пальмова, Олекси Грищенка, Онуфрія Бізюкова, Неоніли Гриценко, Михайла Бойчука, Семена Йоффе, Миколи Івасюка…  Це, звісно, не повний перелік репресованих художників.

Митці високої потуги, які прагнули творити. Якби не вбивчі ідеологічні догми тогочасся, якби не прокрустове ложе «соціалістичного реалізму», в яке аж ніяк не волів улягатися їхній неповторний Мистецький Дар.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company