Силою влучного та їдкого слова французького мандрівника і письменника маркіза Астольфа де Кюстіна Російська імперія носить тавро «тюрма народів» з ХІХ століття. Цією наличкою охоче спекулювали більшовики. Доти, поки самі, за ленінським напуттям, століття тому не понесли цим народам «свободу» на кінчиках своїх багнетів. Як у Київ 1918 року, з кривавою ордою царського офіцера-перебіжчика Муравйова. Те, що нова «робітничо-селянська влада» Росії на чолі з більшовицьким урядом Лєніна зруйнувала світ насильства «до основанья» лише у тріскучих словах їхнього партійного гімну, а на ділі перевдягнула великодержавну імперську сваволю з царських шат у комісарську шкірянку, – добре розумів український письменник Степан Васильченко. 1919 року з-під його пера з’явилася сатирична казка «Ось та Ась».

Вперше надрукували її в периферійній житомирській газеті «Волинське життя». Того ж року в Кам’янці-Подільському Народне міністерство преси УНР випустило її окремим виданням. А з приходом радянської влади твір Васильченка, звісно, був приречений на заборону і переслідування. Багато років рукопис казки берегла дружина письменника Килина Михайлівна Дубина-Панасенко. Під кінець життя заповіла неоціненну родинну реліквію своїй небозі Тамарі Король.

Тамара Василівна – воістину жінка-мироносиця: пройшовши десятилітнє пекло сталінських таборів, попри страшну небезпеку для себе та родини зберегла рукопис і вже за незалежної України передала його до Інституту літератури НАНУ. Саме завдяки її громадянському подвигу неопалимий твір класика української літератури нині читають мільйони.

Тамара Король до останніх своїх днів мешкала в одному із сіл Полтавщини, борола тяжку недугу. 2015-го її земний шлях обірвався, на 89-му році.

Казка Степана Васильченка, на лихо, знову стала нашою дійсністю. Кримською, донбаською… А остання її фраза – лицарським кличем, Гласом Народу України. Втім, на те і невмируща казка, щоб учити, як на світі жити.

 

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО

ОСЬ та АСЬ
Дума-казка

Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою хату за господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам’ятав.

Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо у хату до його суне, не бачить і не знає.

Шусть якось у хату до козака Ося москаль:

– Кто здеся хозяин?

– Ось.

– Пришел к тебе на постой я, москаль Ась, и принес тебе такой приказ: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!..

– А чого ж воно так, щоб мені в своїй хаті меншувати, а тобі, приблуді, старшувати?

– Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась — ну и вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!

– Чи буде ж цеє по святій правді?

– Все будет по чистой правде — верь моей службе царской и совести московской!

І каже козак Ось:

– Не мале є це діло у послугу себе тобі оддавати, годилось би нам, москалю, щоб ненароком слова не зламати, присягу приймати.

– Это дело не тяжелое, могу!

І козак Ось із москалем Асем святу ікону здіймали, на стіл покладали, цілували, один одного не кривдити, не гнівити, як рідні брати жити клялись, присягались…

Живе москаль Ась як сир у маслі, в Осиному добрі купається; хата у козака гарна, біла, хата біла, а жінка молодая, мила. І думає москаль Ась:

«Хорошо в зтой хате хозяином быть, припеваючи жить да поживать. Надо бы это дело обмозговать!..»

Тоді москаль святу присягу добре пам’ятає, козака Ося із-за столу до порога обідати посилає, за попихача, за наймита має та про те, як би його зовсім здихатись, щоб і перед очима не стовбичив, думає-гадає.

І каже козаку Осю москаль Ась:

– Вышел вот какой приказ: ходить тебе по свету сто и семь лет — босому по дороге, голому на морозе, на Божий свет глазами не смотреть, с добрыми людьми речами не говорить, а уму-разуму научиться! Вот какая тебе, милый, задача заковыристая!

– Як же я у світі маю розуму набратися, коли світ мені буде зав’язано; світ зав’язано, ще й говорити до людей заказано?

– О, этим мне разбираться нет времени. У нас по-московски все делается быстро: раз-раз — и вышел такой приказ! Хорош ли, дурен ли —опосля разберут, а ты хоть лопни — исполняй! Потому — присяга дело святое.

Тоді козак Ось святу присягу пам’ятає, голий і босий із своєї хати в дорогу рушає. І пішов козак Ось босий і голий…

Босий по дорозі, голий по морозі…

Очі йому хусточкою крамною зав’язані, по дорозі спотикається.

Говорити йому до людей заказано — дороги не спитається.

Сто і сім років по світу блукає — з прямої стежки збивається.

Світ йому заморочився, до своєї хати дороги не знає, серед битого шляху спиняється; об каміння ноги побив, руки об терни поколов, своє лице сонцем попалив, пилом запилив, дрібними слізьми умивається.

Зустріли його люди — дивуються.

Один каже: сліпий!..

Другий каже: дурний!..

Третій каже: долі йому немає!..

І стали козака Ося люди питати:

– Чи ти сліпий, чи ти дурний, а чи долі тобі немає?

А козак Ось святу присягу пам’ятає, словами до них не промовляє, а із-за пазухи од серця, од серця-реберця калинову дудку виймає, у дудочку грає, як тими ж словами до людей вимовляє.

Слухали люди, дослухались…

Догадалися: і не сліпий він, і не дурний він, і доля щасна десь за морем дбає за нього. Світ зав’язано і говорити заказано…

Будемо йому, нетязі, світ розв’язувати, до його хати стежку йому показувати!

І очі добрі люди Осеві розв’язали, і стежку йому до його хати показували.

Бачить москаль Ась — не так, як він гадав, вчинилося, почав знову мудрувати.

І козака Ося у хату він уклінно закликає, садовить за стіл, ласощами його шанує, медом-вином, горілкою частує, рідним братиком узиває.

І почав москаль Ась гіркими сльозами плакати, став жалувати козака Ося лукавими московськими словами:

– Братец мой родненький, братец мой кровненький! Какой же тьі страдньїй! Вижу я, не жилец тьі на белом светеї Не сегодня-завтра помирать будешь!

Козакові Осю хміль голову розбирає, за рученьки він бере москаля Ася, стиха весело його розважає:

– Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в’яли, головки не суши: аби між нами, братику, правда була, а сили у мене ще за чорного вола!

А москаль і слухати не хоче, плаче, побивається:

– Помрешь, родной! Помрешь, страдный! От тебя уж, братец, сырой могилой пахнет!

Та чарку йому за чаркою!

І упився козак Ось ік лихому дідькові, тяжко упився, не на час, не на годину, а на довгі роки спати повалився.

Того часу москаль Ась не гає, про те, що козак Ось помер, скрізь людей оповіщає.

І на подзвіння за його душу до усіх церков одіслав.

І теслярів, щоб йому домовину будували, понаймав…

Руки на грудях хрестом Осеві складав, свічку сукав…

А як пробудився козак Ось, то вже у руках у його свічка горить. Козак Ось і очам не вірить — озирається.

Побачив москаль, що він дивиться, та до нього:

– Вот это уж мне и не нравится, когда умрет человек, а потом еще и глаза таращит!

Аж кинувся козак Ось на лавці, злякався:

– Це мені добра робота! То це вже виходить, що я мертвий?

Одповідає йому сердито москаль Ась:

– Разве ты сам не видишь, глупый хохол? Свечка горит в руках? Горит. Гроб на тебя мастера делают? Делают. В колокола по твоей душе хохлацкой звонят? Звонят. Значит — помер. А помер, то и разговаривать неча, и лежи спокойно, чин чином, как мертвому пола- гается, пока тебя в землю закопают!

Мороз поза шкурою у козака Ося подирає.

– Чого ж я мертвий, коли я все бачу і все знаю. Щось тут негаразд ти робиш, москалю! Треба хоч людей розпитати.

Мокаль Ась б’ється об поли руками.

– Ах ты, Боже мой, какой это хохлы глупый народ, тебе и после смерти скандал затевает!.. Да знаешь ли ты, голова, что тебе люди за то, что ты свято своего дела мертвецкого не разумеешь, осиновьій кол в голову забьют. Эй, братец, не срамись хотя на последней дороге! 

– А москаль йому нишком на ухо і каже:Тебя я обманювать не стану, верно говорю, помер!

– Ой, ой, москалю, віри вже я тобі не діймаю, зараз уставати буду!

– А святую присягу помнишь?

Тоді козак Ось святую присягу, що москаля слухатися мусить, пригадав, гірко плакав, ридав, волосся на собі рвав, про те, чи присягу святую ламати, думав-гадав…

А у сінях теслярі домовину йому тешуть…

Домовину тешуть, а у дзвони по всіх церквах по його душі калатають.

А під вікнами його малі діти у козлика грають, на одній нозі стрибають, до дзвонів приспівують, по-мос­ковському примовляють:

– Хохла черти забрали! Хохла черти забрали!

Тоді козак Ось важенько зітхає, затихає і так сам собі гадає: коли тепер буду я вставати, буду своїх дітей малих колихати-лякати, будуть діти мої за марюку мене приймати, з рідної хати тікати.

А москаль тим часом швиденько знову складає йому руки, склепляє очі і хрестить його:

– Бог с тобой! Бог с тобой! Успокойся, лежи смирно до страшного суда Божия, до последней трубы ангельской!

І далі думає козак Ось, гадає: та хіба б же москаль зовсім не мав совісті, щоб живого мене в домовину ховав? Як так, то й так — буду помирати, буду у світі менше горя зазнавати.

Тоді козак Ось важко зітхає, очі склепляє, руки зчепляє, не дихне, бровою не ворухне, лежить мрець мерцем.

Збирались до хати люди, щоб козака Ося ховати. А москаль Ась до Ося припадає, тужить, по-московському причитує:

– И какой же ты, братец, умный был!.. И каким веселым слыл!.. И какой всякия песни играть был мастер!..

А люди стиха гомонять: так, так, правду москаль каже.

Слухає козак Ось, і жаль його великий доймає.

Коли чує козак Ось: на дворі гримить і ліс ламає, хату  хитає, козакова щасна доля із-за моря прилітає. Улетіла Осина доля до хати, стала плакати-ридати, Осеві великого жалю завдавати: та хіба ж для того я із-за моря до тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе заставала? Та чи для того ж тобі щастя кувала, щоб у домовину разом із тобою його поховала?

Крепився, крепився – не витримав, та як не заридає на всю хату:

– А де ж ти до того часу барилася, зрадливая доле, що зовсім про мене гне дбала?

Зачувши, забачивши цеє, люди хвилювали, дивом дивували, один до одного промовляли: скільки живемо у світі, а того ще не бачили, не знали, щоб людину живцем у землю ховали.

Встає тоді з лавки козак Ось помалу, до москаля промовляє:

– Чи не я ж тобі, брате Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе, як брата рідного благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість. Москалю!

Москаль зирк по хаті туди, зирк сюди, бачить – стоїть коло порога собака, хвостом махає. Він до нього:

– Серко! Займи мне малость своїх глаз!

У Сірка очей позичає, козакові Осю так відповідає:

– Видишь, совість у меня была дома, я это хорошо знаю, да, верно, положил я ее в ранец, а ранец захватил франец – через него, шут его дери, й сыр-бор загорелся, кабы не он, мы бы с тобой жили по-братски!

Тоді козак Ось головою хитає, святу присягу рве, ламає, москаля Ася грізними словами кляне-промовляє:

– Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей моїх малих, недорослих батька-матері не шанувати навчав. Бодай тая земля хліба не родила, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..

А москаль висякався та й каже:

– Ничего – у меня и на вербе хлеб уродит.

Як теє малі діти зачували, всі гуртом до нього підбігли.

– Биймо, тату, москаля з хати!

Всі гуртом гукали.

Тоді як не вхоплять — одне за рогач, друге — за лопату:

– Геть, москалю, з нашої хати!