«Кіна не буде»

Стаю буркотуном – нема спасу.
Останній раз був тут аж три з довже-е-езним гаком десятки літ тому. Тодішні обриси сеї споруди, звісно, впізнавані, хоча нинішні хазяї дуже старалися надати їм просто-таки «потрясної» онови і геть запаморочливої креативності. Вийшло щось середнє між гімном (наголос на першому складі) лунатизму-кайфу-«білій гарячці» та самодіяльним епігонством штурму воріт Зимового палацу у класичній кіноверсії діда Ейзенштейна.

Мир прахові твоєму, кінотеатре «Мир»…

Сюди, на вулицю геть нам не відомого Трутенка, ми натоптали биту стежку. З нашого університетського Ломоносова, з архіпелагу гуртожитської вольниці, смаженої картоплі, вина «Віоріка» та їдальні «Бухенвальд». З канонічної території довгоносика-коменданта на прізвище Мороз і невсипущої (лише на одне око) вахтерки Бели, що профілем та центнером живої ваги нагадувала пристарілу чирвову даму. З ефірних емпіреїв касетних магнітофонів «Весна», сто разів перекопійованих хітів «Абби», «Боні М», Юрія Антонова, Висоцького й «українських канадців». З того київського осідку природних муз, грацій щирого кохання і закріпаченої дружби народів, де солов’ї у прижулянський червневих лісосмугах своїми несамовитими тьохками глушили ревисько АНів і ЯКів, а біле акацієве шумовиння пахтіло так, що забивало навіть нестерпущий сморід в’єтнамських делікатесів – смажених бочкових оселедців.

… Тут, у цьому кінотеатрі ми ширяли просторами світового кінематографа, ощадненько накраяними рідним «Госкіно СССР». І навіть свої, «отєчєственні» фільми інколи наливали лімфи гарячим приском.

Саме у «Мирі» я побачив рязановський «Гараж»: дякуючи районному чи, може й, «висілковому» статусу кінотеатру, цей фільм тут крутили довгенько, і ми ходили, щоб дихнути бунтарського хмелю свободи… «Я за гараж родіну продал!» – та ви що! – таке тоді, у час «дарагога Лєоніда Ільїча» дозволяли сказати небагатьом. І тільки в Москві. Бовкнули б це «довженківці» – пішли б гуртяком попасом за Параджановим, туди, де оленям панти ріжуть.

Тут нас окрилювали й заземлювали, надихали й притлумлювали, веселили й дратували. Тут ми відчували пружність юності.

Сеанс завдовжки з життя. Який не можна «відмотати», а тим паче пустити повторно.

З ніш-вікон, куди плодючий місцевий «мирівський» художник колись вправляв яскраві щити з назвами фільмів, нині зирить інша реклама. Одверта, як оптове кохання. З лунатиками, що весело балансують на сірій ковзькій линві.

Мовби в Сартровій «Нудоті»: «Я важко підводжусь і бачу, як понад ветеринаровим черепом у дзеркалі повзе вгору чиєсь неживе обличчя.
Піду в кіно».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company