Колгосп імені Гітлера, колгосп імені Сталіна

Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет… І тут прийшов Гітлер.

Німці накрили село так, що навіть не все начальство повтікало, але ніяких репресій чи дискримінацій не було. Просто комендант зібрав усе село й скомандував: завтра зранку всі в колгосп на роботу. Все, що потягли з колгоспу (а потягли все, бо люди ще добре пам’ятали, де чиї коні, вози й борони – колективізація ще всім пекла душу), все до останньої курки й торбинки зерна щоб до ранку, мовляв, було на колгоспних фермах, у коморах, ніби й неторкане. І – до роботи!

Це був тяжкий удар по народних сподіваннях. Люди знали, що німці – не комуністи, а отже повернуть у село нормальне життя, з поділом землі, куркулями, вільною торгівлею… І от тобі на.

Наступного дня надвечір комендант знову зібрав село. Кількох сміливців (чоловічої, правда, статі), котрі не вийшли в колгосп на роботу або не відвели в стайню своїх коней, було акуратно покладено ниць, і пара німецьких «зольдатн» всипали їм публічно по десятку-другому шомполів. «У разі повторення – розстріл», – поблагословив їх комендант на прощання.

Колгосп запрацював як хронометр. Сталін карав страшно, але без розбору, тому про такий порядок не міг і мріяти. А тут навіть усі наші красуні, долаючи сердечні напади, запаморочення й передсмертну втому, щоранку вирушали з сапами й граблями на колгоспні ниви. Дари ланів не забарилися. Правда, як і за Сталіна, їх вивозили в невідомому напрямку, але з’ясувалося, що й людям жити дають. Коли окупація скінчилася і в село ввійшла доблесна Красная армія, народ швидко оцінив німецький «орднунґ»… А старі люди казали, що не пам’ятають, щоб колись село жило так добре, як ці майже три роки німецької неволі.

Це все я пригадав чого? Оті катеринопільські смертельно хворі красуні, що ледве волочили розкохані телеса до лану з буряками, дивовижним чином видужали ще до зими і вже не відрізнялися від нормальних сапілниць, репаних, засмаглих, худих і злих. Цього жіноцтва боялися й чоловіки, навіть бригадири. Відчувши свою класово-феміністичну солідарність, вони й після війни наганяли жаху що на начальство, що на своїх коханих господарів. Найцікавіше бувало взимку, коли вони трохи од’їдались і добрішали. В місяці лютому вони справляли Колодія, і тоді їхніми жертвами ставали парубки, котрі ще не одружились. Парубків молодиці виловлювали по всьому селі,  влаштовували їм перехресний допит («чого не женився досі? шо ти собі думаєш? чи в тебе хороба яка?»), і чіпляли до штанів дерев’яну колодку…

А одного разу, вже десь на початку 50-х, коли Катеринопільський район ліквідували (укрупнили до Шполянського), я випадково опинився біля криниці, де йшла вранішня жіноча п’ятихвилинка, та й почув таку політінформацію:

– Слухайте, жінки, а що ж воно тепер буде, що ми вже не район?

– Та те буде, що й було, не бійся. В тебе шість гектарів буряків не відберуть…

– Та то я знаю. А що ж тепер робитимуть оті, в пижикових шапках, що по містечку ходять, як гиндики по смітнику?

– Ти за них не переживай. Не знаєш, що робитимуть? Візьмуть сапи та прийдуть нам помагати з буряками!

Але часи вже знову були сталінські, інтенсивно будувався соціалізм, тому жінки тільки люто зареготали…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company