«Консиліум»

Вчора був важкий день. Для мене і для всього товариства рятівників Миколаївської церкви із села Городище Менського району Чернігівщини. Поважне зібрання обговорювало долю храму на теренах нашого київського скансена у Пирогові, куди розібрану реліквію вже два місяці як перевезено, але й досі з різних причин не розпочато її встановлення. Обговорення було важким і неприємним. На жаль, конструктивної розмови не вийшло, а вийшов справжній балаган і «рада нечестивих» (мовлю не про всіх – чиновники із Міністерства культури були цілком доброзичливими і врівноваженими). А цієї ночі мені, як ото Мєндєлєєву його таблиця, наснилося пояснення. А точніше – історія-алегорія. Вважайте її фейлетоном чи й памфлетом. Тож раненько підхопився і записав свій сон. Я ж не тільки священик, а й журналіст. Звісно, до Іонеску мені далеко, та все ж.  Не можу мовчати.

Вони заходили до операційної палати з холодними незворушними лицями, сповненими власної гідності і значущості. Професор зі скальпелем у руках і маскою на обличчі вже чекав, стоячи над пацієнтом.

– Такий він у нас… Геть розібраний, – чи то пожартував, а чи спробував розрядити обстановку один з професорових помічників.

Та його репліка не звіяла холоду з облич прибульців.

– Отож приступимо, панове, – різко перейшов до діла нікому не відомий, але дуже начальницького виду чолов`яга в кепці. – Ну, кажіть вже, професоре.

– Як ви знаєте, шановні, наш пацієнт – людина знаменита, – розпочав професор. – Знаменита і своїми унікальними здібностями, і величезними заслугами перед країною. Без нього не обходиться жоден підручник, його славне ім’я  – в усіх енциклопедіях і довідниках! Та, на жаль, ось вже піввіку бідолашний тяжко нездужає, живучи у віддаленому від цивілізації селі. І дивним чином ані місцеві лікарі, ані столичні владні світила не звертали на цей прикрий факт жодної уваги! На власний страх і ризик я час від часу його обстежував, просив кого тільки міг про допомогу, зрештою, волав про це у пресі, але ні до кого так і не достукався. З болем душевним відчув, що наступної зими наш хворий точно не переживе. Отоді-то, даруйте мені мою зухвалість, але я з вашого усного дозволу та за свій кошт перевіз бідолашного до цієї лікарні і сам, своїми силами вирішив терміново прооперувати. Мені здавалося, що жодних заперечень мої дії викликати не можуть. Та в останню мить мене несподівано спинили…

– І правильно зробили! – виступив з гурту іще поважніший чолов`яга в окулярах, якого явно роздратувала довга професорова передмова. –Прокурора на вас нема! Але ще буде, зачекайте!

– Тобто, як це? За що? – захвилювалося нечисленне професорове оточення.

Що тут зчинилося! Гамір, крик. У поважних гостей враз кудись ізвіялась повага: засипали розгубленого професора курявою докорів.

– А чого це його поклали біля вікна? Це ж бо хтось із вулиці побачить!..

– А зачіска, а борода?.. Та як ви смієте оперувати хворого із такою бородою? Зголити негайно – вона ж йому геть не личить!

– А простирадло? Хто так застеляє простирадло?!.

– І яке ви взагалі маєте право його оперувати? Не працює у цій лікарні, а туди ж – у доброчинці пнеться!

– А ваші помічники? Вони хіба є у нашому медичному реєстрі? Ви що собі дозволяєте?!.

Галасували од душі та довгенько. І якось ніхто з поважного панства не помітив, що професор вже давно вийшов геть, подався додому. Він їхав і сумно-сумно зітхав: «Мабуть, доведеться везти нещасного назад у його рідне село. І там, в антисанітарних умовах, таки оперувати. Щастя, що цей «консиліум» туди точно не доїде: не доїхав же за всі попередні 50 років…»

…А поважні дядьки і тітки вичалапували з операційної з іще значущішими мінами на лицях. З почуттям виконаного обов`язку. Біля хворого залишилися тільки професорові помічники. Запала важка тиша. Нарешті один інтелігентного виду асистент несміливо запитав у товариша:

– Слухай-но, невже ж нікому з цих поважних панів не спало на думку хоча б подякувати професорові за його вчинок? Він же витратив на перевезення смертельно хворого і підготовку його до операції свої гроші! І то грубі! Та й взагалі – хто ці добродії?

– Перше твоє запитання риторичне, а відповідь на друге давай довідаємося у місцевої сестрички. – Перепрошую, шановна, але що за люди були оце на нашому «консиліумі»? Мабуть, з облздороввідділу?

– Та де там, то всі тутешні! Але не лікарі. Наші лікарі – по операціях та у палатах біля хворих. А на той «консиліум» прислали медсестер, вахтерів, прибиральниць, куховарок… А що, ви щось маєте проти?

– Та ні, звісно, ні… А от наш хворий – можливо. Шкода, що сам сказати нічого не може… До речі, він там іще живий?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company