«Корона» Марка Твена і анекдот про лікаря

Поважна у письменницьких колах та поміж вдумливого читацького загалу «Українська літературна газета», на своєму електронному сегменті оприлюднила сенсаційну новину – якийсь американський Арт-центр оголосив лауреатів Міжнародної літературної премії імені Марка Твена…
І шо б ви думали – там єсть наші люди!

Хто, хто (???!!) – волають від нетерпіння укупі із захопленням та заздрістю ті, хто ще не чув цієї новини. А ось хто – «… серед нагороджених «за визначну літературну діяльність» – українські письменники Тетяна та Сергій Дзюби», повідомляє УЛГ.

Заздрісники, що далекі від усього, а  від літератури, котра чогось варта – найдалі, у нестямі гризуть нігті та погамовують істерику «біленькою». Ті ж, котрі розуміються на тонкощах та деталях, вимагають, аби оголосили весь список номінантів.

Так ось, у тому списку цьогорічних лавреатів Марка Твена, окрім наших Дзюб, подибуємо не менш усесвітньо відомих майстрів — «видатного прозаїка», як пише УЛГ, Роллана Сейсенбаєва та поета Галимкаіра Мутанова з Казахстану, письменницю з Німеччини… Єлєну Ананьєву.

Ні про казахських, ні про німецького свіжоспечених Твенівських номінантів нічого сказати не можу. Не читав. А ось письменника і поета Сергія Дзюбу і читав, і особисто знаю. Знаю давно і дуже добре.

І вважаю, ця вагома, не побоюсь цього слова — етапна Твенівська відзнака – то є наша національна потужна «чемберленівська» відповідь польським сусідам. Маю на увазі цьогорічну Нобелівську премію з літератури польської письменниці українського походження Ольги Токарчук.

Ви ж дивіться, ми настільки моцна на таланти, літературно вдатна нація, що нам хоч з Польщі видертися на вершину Нобеля, що з України «задушити» у міцних обіймах Марка Твена – мов наввиграшки, шо раз плюнути!

Наша національна література має такий потенціал, що на численних романах та повістях українських авторів лежить багаторічний і багатошаровий, кілограмовий вал пилу, і все з єдиної причини: рахманний літературний світ нас відверто ігнорує і боїться масово перекладати, а відтак – популяризувати. Бо ми тоді, як те подружжя Дзюб сьогодні, всі їхні нагороди вчепимо собі на груди, натягнемо тугенько всі корони їхні собі поміж вуха, і нікому більше не дамо, ділитимемо все поміж своїми.

Великий західний літературний світ ще ніжиться, позбавлений серйозної української письменницької конкуренції. Йдеться, власне, не про яскраві зразки романістики, бестселери, а виключно про «престижні премії, конкурси і нагороди». Сергій Дзюба віднині вже «надкусив» лаврового вінка, тож хай тепер ті їхні «Твени» начуваються…

Це серйозне міжнародне мистецьке визнання чернігівської письменницької пари, між тим, чомусь саме в Україні сприйняли неоднозначно. Дехто скептично посміхається і навіть відверто дозволяє собі реготися.

Щодо дошкульних закидів вічно обділених, невизнаних геніїв, песимістично налаштованих та одвертих недоброзичливців видатного сучасного письменника Сергія Дзюби, мовляв, чому корона Марка Твена саме на його голову та на голову його дружини, а не, скажімо, ну, хоча би, «вапнярському аристократові» Олегові Чорногузу чи молодшим – Юрію Винничукові або Володимирові Даниленку, або Лису, Матіос, Шкляреві, Іздрику, Андію Любці або тому ж Жаданові, то… не все так просто.

Це як у тій темній кімнаті Ірпінського будинку творчості намагатися шукати… навіть не чорну кішку, котра вихлебтала все чорнило із каламаря, а звичайний стілець, аби сісти, щоби не впасти…

В кімнаті – дуже темно, суцільний  морок. Всі стільці зайняті, і треба набратись терпіння та стояти соляним стовпом, чекаючи аж до рання, доки не розвидниться… І в кімнаті, і особливо – в головах.

А поки не розвиднилось та ще для тих, кого ця «чорна кішка» – на тлі заслуженої і блискучої літературної вікторії  видатного письменника Сергія Дзюби – не погамувала, розповім дуже давній анекдот про лікаря.

Хворий, котрий зовсім  на такого і не схожий – опецькуватий, червонопикий – говорить прикрим голосом:
– Дохторе, у мене все болить. П’яти печуть – ступати не годен, коліна при ходьбі потріскують і ниють на погоду…

Лікар обмацує коліна і примовляє:
– Хорошо, хорошо…

– Дохторе, і в животі, отут-во, коле, ніби шилом хтось штрикає.
Лікар щупає живіт:
– Хорошо, хорошо…

– Дохторе, і серце мені тисне, і голова – немов чавунна…

Лікар зазирає йому в очі, перевіряє вуха і лиш повторює своє незмінне: хорошо, хорошо…

– Та шо ж «хорошо», дохторе, – уривається терпець пацієнтові, – шо «хорошо», коли мені болить?!
– Хорошо, шо в мене цього нема…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company