«Космічна» популярність Жадана

До столичного Університету імені Бориса Грінченка без особливих анонсів та реклам навідався прозаїк і поет Сергій Жадан. Увірвався студеним бадьором з київської осінньої золотої вулиці. Простора актова зала була запруджена по вінця, не лишилось вільних місць на балконі, викладачі та студенти стояли у проходах між рядами, а дехто примостився прямо на підлозі поза залою у коридорі.

Це нагадувало чорно-білі кадри мажорної радянської кінохроніки, коли в трудових колективах та багатотисячних наукових установах зустрічали та шаленіли від Юрія Гагаріна, котрий, не очікуючи на милість природи і без жодної від неї на те згоди злітав у космос…

Я дивився на все це з банькатими від подиву очима. Моє Alter ego, пенсійне за віком, але патріотичне, невпокорене за духом, і тішилося та раділо водночас, і бралося якимось млосним, причаєним смутком.

Радості додавали українське слово, українська поезія, що здіймалися на дужих крилах при такій численній молодіжній публіці і викликали в неї щирий непідкупний інтерес. А сум напосідався, коли згадував нещодавній вечір в НСПУ, де вшановували 80-річного Валерія Шевчука, і там «ажіотаж гагарінський» не те, що геть не проглядався, а навіть натяку на нього не було.

Ось і задумаймося ті, хто розуміє: де Шевчук і де Жадан! І які між ними мистецькі космічні відстані, і які між ними земні, «людяцькі», як писав Володимир Дрозд, пошанування?

Тут маємо ту ж безтямну сліпу недоріку. Це – ніби знову наша осоружна політика із сьогочасним поводирем, про що ще Тичина римував: хай чабан, усі гукнули… І ті «чабани», як у політиці, так і в літературі, масово й десятиліттями на цій землі давали «жару», аж куфайка заверталася …

Але повертаючись до актової зали в Грінченковому університеті, треба визнати: Сергій Жадан – справжній кумир української молоді. І це чудово. Це позитивно. Це ефективний шлях розвитку модерної української літератури.

Українській національній літературі таких художньо вдатних і глибоких, з яскравою образністю письменників бракує. Їх має бути якщо не сотні, то десятки на гектар літературної площі. Хоча дехто вважає, що їх у нас саме стільки і є, проте вони не мають такої «розкрути» чи промоції, як Жадан. І тому, мовляв, лишаються в тіні.

Можливо. Але тут важливі найдрібніші деталі в характері самого митця, у його вмінні нестандартно мислити, робити вчинки, рухатися до мети. І, звісно ж, мати харизму – у творах і в житті, котре дає їм поживу.

Сергій Жадан вже з першого погляду привертає увагу. Стояв на сцені перед мікрофоном в чорних мештах із високими підборами, сподні  «дудочкою», чорна сорочка із засуканими рукавами, на голові «їжачок» та чупер, вельми схожий на «оселедця», а все ж не він.

І худий наче хрущ.

Все це – не просто так. Я схильний думати, що він «дотримується» обраного іміджу. І в харчі духовному, поетичному, і у вибірковості гастрономічній. У його творчості і в поставі відчувається вивірена стрункість, тут нема, здалося мені, випадковості.

Він дивним чином тримає публіку. Я не міг второпати, як йому те вдається? Ось півгодини читає вірші із планшета. Читає голосно, але з помітним шкідливим поспіхом, що мимохіть схиляє до студентських аналогій в перший рік активного статевого життя. Однак дивна річ – його слухають з відкритим ротом і щоразу відчайдушно плескають у долоні.

Це і є харизма. Бо насправді за речитативом Жадана дарма відчути смак його поезії. Її годі й почути у такому виконанні перед мікрофоном, її сприймаєш хіба на віру. Розуміючи: треба читати і перечитувати у бібліотечній тиші або десь у затишному домашньому фотелі.

Проте молодіжна розкута публіка тим нібито аніскільки й не переймалася. Навпаки – нашорошено дослухалася до митця.

Це втішає, викликає радість і захоплення, додає віри в те, що молоде українське покоління горнутиметься до книжки, до рідного художнього слова, виявлятиме захоплення, збурюватиме довкола того здоровий ажіотаж і таким чином витіснятиме з культурного українського простору чуже та вороже.

Після години поетичного декламування, Сергія Жадана засипали папірцями із запитаннями. Їх виросла ціла гора. Я відібрав малу дещицю, аби продемонструвати наскільки сучасна, національно свідома молодь є цікавою, оригінальною, пластичною, незвичною, наскільки вона «на рівні» свого кумира…

* * *

Чи може бути сучасний поет поза політикою?
– Сучасний поет може бути поза політикою, він може бути поза всім, це його право, і конституційне зокрема. Але я, скажімо, не розумію мистецтва, відірваного від життя, від реального світу. Хоча світ – різнобарвний.

Скільки часу витрачаєте на написання одного вірша?
– Вірші писати – не домовини стругати… Іноді пишеться швидко, спонтанно, іноді вірш народжується протягом місяців. Більше того, починаючи якийсь вірш, я не впевнений чи зможу його, зрештою, написати. З того може нічого не вийти…

– Як Ви все встигаєте?

– Звідки ви взяли, що я все встигаю? Це не так. Але в мене є порада – як встигати якщо не все, то принаймні дуже багато: не запізнюйтеся на зустрічі, які ви призначаєте!

Як зупинити війну на Донбасі?

– Я не знаю, як зупинити війну Росії проти України. Я знаю, як її не програти. Це – не капітулювати. І що важливо, те стосується не наших військових. Бо капітуляція зазвичай  починається в тилу. А перемога зазвичай відбувається на фронті.

Як не здохнути?

– Аби не здохнути, не треба зупинятися, не можна уклякати. Коли ви будете активно рухатись, у вас буде значно більше шансів вижити. Рух – це м’язи. Коли ти маєш більш-менш пружні м’язи – ти маєш час,.. до певно пори.

Нині багато людей пхаються в політику. Не замислювалися над створенням своєї партії?

– Час від часу мене запрошують під ті чи ті партійні прапори, але я категорично відмовляюся, і думаю, що відмовлятимусь надалі. А своя політична партія у мене вже була, коли я мав 18 років. На початку 90-х у Харкові ми створили Партію любителів пива. Зареєстрували і навіть провели установчий з’їзд. Звісно, це був іронічний, гротесковий проект. Але 90-ті – то був час серйозний і напружений, зовсім інша політична, мовна ситуація. Нас показали на кількох поважних телеканалах з музичною підводкою німецьких нацистських маршів і суворим голосом за кадром: «Вот так же молодчики Баварии начинали свою политическую карьеру…» Ми трохи з того всього посміялися, але все ж таки вирішили, що пиво нехай лишається з нами, а від політики відмовились.

Ваша думка про журналістів.

– Я до журналістики ставлюся з великою повагою. Розумію, що зараз модно сварити і зневажати журналістів, спускати на них усіх собак. Це те саме, що нас, письменників, звинувачують у тому, що ми вчимо читачів нецензурної лексики. Я таким обвинувачувачам відповідаю, що цього  у них і навчився. Тобто розумієте, що є первісним? А журналістика – це дзеркало. Ми дивимось у дзеркало – і що? Там ми – не ми? Фальшиве дзеркало? Тому, вважаю, у суспільства має бути більше поваги до цієї професії. При тому, що у наш час, у нашому суспільстві треба мати мужність, аби заробляти на хліб репортерством. Хоча, звісно, є всякі журналісти, як є і всякі політики, судді, лікарі…

Як Ви ставитеся до тих, хто живе в Україні, але спілкується російською? Чи можна вважати таких патріотами?
– Не говоритиму бучних фраз, аби вони не стали завтра заголовками в газетах. Скажу лише, що з-поміж моїх друзів є якась кількість російськомовних українців, які, безперечно, є патріотами. Вони шостий рік воюють добровольцями, вони працюють на країну. Чому не вчать державну мову? Я не знаю. Мені не випадає їх про це спитати. Але чи маю право їх засуджувати? Вважаю, ні.

Моя вчителька української мови вчилася в Харківському педінституті ім. Сковороди і пам’ятає Вас, як Ви ходили на лекції в розтягнутому светрі, порваних джинсах, були  розпатланий і демагог…

– Відпиратися було б нечесно. Це справді найвичерпніша моя характеристика того часу…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company