Козацький нащадок

Сто сорок років тому, 22 травня 1879 року, в родині полтавського міщанина побачив світ Симон Петлюра. Він зростав в українському середовищі з міцно закоріненими традиціями. Рід  Петлюр походив із козаків Запорозької Січі: Остап Петлюра у часи  Петра Калнишевського був отаманом Платнирівського куреня, його брат Симон служив дяком  і вчив дітей грамоти. А коли московське військо руйнувало гніздо козацької вольності,  зі своїми вихованцями зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Звідти допомагав Семенові Гаркуші розбивати карателів Суворова.

Син Остапа Петлюри Омелько малював ікони Самарського запорозького собору. Із заснуванням у Павлограді кінного заводу взявся доглядати коней. Тут і виріс Павло  Омелькович, дід Симона Петлюри, який теж працював на кінному заводі. Перегодом він оселився у Полтаві, зробився міщанином. Його дружина Ганна Чоловська, з роду священиків, після смерті чоловіка доживала віку черницею, в сані ігумені померла у Свято-Покровському монастирі поблизу Феодосїї.  Батько Симона Петлюри Василь Павлович успадкував візницьке підприємство, розширив «кінну біржу», мав три виїзди та двох найманих візників. Обслуговував весілля, похорони, поїздки поза межами Полтави, екскурсійні маршрути. 

Василь та Ольга Петлюри явили світові чотирьох синів та п’ятьох дівчаток (троє померли в дитинстві). Діти були ревними віруючими і шанувальниками народного мистецтва, найперше – пісні. Ольга Олексіївна також походила з козацького з роду, а її батько, овдовівши, за давньою традицією теж постригся у ченці. Жінка була залюблена в українську пісню, гарно співала, особливо зачаровувала свого судженого піснею «Чи я в полі не калиною була». А ще зналася на цілительстві, славилася лікуванням очей, і до неї йшли-їхали недужі не лише з Полтави, а й із Зінькова, Санжар, Кобеляк…

Полтавське родове гніздів’я Петлюр –  обкладений цеглою, критий бляхою старий трикімнатний будинок на вулиці Загородній. До нього тулився літній будиночок, у дворі був сарай, колодязь. Після смерті батьків тут мешкали сестри Симона Феодосія та Марина. У 1937 році їх розстріляли більшовики, а будинок залишився занедбаною пусткою. Письменник Улас Самчук, побувавши на цій садибі 1941 року, так описав свої враження. «Під стріхою цього будинку, між цими стінами так хочеться зняти шапку і віднестися кудись думками  далеко, дуже далеко…Забутись, що ти у Полтаві, де сусід Василя Петлюри Яхно не вміє вже говорити мовою рідної матері».

1960 року будинок  знесли, позбувшись безмовного свідка величі Симона Петлюри і кривавого злочину комуністичного режиму. Дивом збереглася господарча споруда та вхідний погріб,  але вже у новітні часи міська влада  назавжди стерла пам’ять про славетного земляка. Залишки будівель остаточно зруйнували 2007 року. На протести  громадськості тогочасні владні герострати вразили дикунською логікою: мовляв, споруди не були у переліку пам’яток архітектури. Дехто і нині, хизуючись владою, наперекір очевидному, як воша кожуха, міцно тримається своєї вродженої совковості і не бажає позбутися більм на очах. Добре засвоївши техніку руйнування, не сушать собі голів, як зберегти духовну спадщину віків.

Але виросло молоде покоління. Пильно вдивляючись  у минуле, впевнено прокладає свій шлях уперед. Крок за кроком, як писав Симон Петлюра, систематичною, невтомною, чорною працею. У те майбутнє, за яке самовіддано боровся і поклав своє життя славетний полтавець, зодчий Української державності, батько Українського війська і непримиренний ворог більшовизму.

Геть неволю, бий кайдани, що на нас надіті!
Йде Петлюра, іде батько, а з ним його діти.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company