Країни іншої не треба

Третьою стежкою

Треба їхати цілу ніч потягом. Тоді двома автобусами, набитими оригінальними людьми – гуцулами.
– Пані, то вже мусите мені вибачєти, шо-с мій міх – на Ваших плечєх…
І коли вже стане закладати вуха, як у літаку, і закінчиться дорога, треба ще пересісти у спеціальний місцевий всюдихід… 
Біля каплички молодесенький водій старанно перехреститься. Отам вийти. Буде три стежки, як у казці… Знайти ту, що зліва – вузеньку-вузеньку … І знову підійматися все вище і вище в гори.
Йти ( дертися, повзти чи дряпатися?! ) вверх з незвички досить нелегко…
(Так ось чому всі гуцули такі стрункі і жваві?!)
І от коли вже спиною  під рюкзаком стече сьомий піт, а литки будуть палати від тисяч колючок ожини, – можна спинитися і перепочити…
Далі все легко. Бо підйом закінчився. Тепер вже залишиться кілометри зо три – від потічка до потічка, поміж велетенськими смереками і буками…
І раптом – галявина, з якої відкривається та-а-акий неймовірний краєвид!..
Несподівано вся величава гірська краса біля твоїх ніг. І в цю мить належить лише тобі! Як подарунок…
Мабуть, саме тому людей завжди будуть вабити гори… Заради цієї миті…
Але я про це подумаю завтра… Бо вже бачу наш орієнтир – хату під теракотовим дахом!
Ми прийшли…

Космацькі коники

– Зараз, дівочки, зробимо коня!!!
Марія розкладає перед нами запашну траву, що ми зібрали вранці на полонині.
– Колись то вміли робити у кожній космацькій хаті! То ж забавки такі були діточі.
А ми зробимо по конику для своїх вже великих хлопчиків!
Марія згадує дитинство. Вона із міцного талановитого роду гуцульських писанкарів і музикантів – Никораків і Боб’яків. Мама ткала традиційні космацькі ліжники і писала писанки. Батько мав європейську університетську освіту і був віртуозним скрипалем. То ж не дивно, що Марічка взяла від них найкраще і стала художницею. Вчилася, а потім викладала у Львівській Академії Мистецтв.
А тепер нам дає майстер-клас.
Ми перебираємо міцні стебла пахучої трави. Обережно і вдумливо вплітаємо у боки, ноги, голову і гриву свого коника. Тихесенько перемовляємось, тихесенько співаємо… Якесь магічне дійство.
У кожної з нас є синочок. І кожна хоче аби його коник був сильним, а син міцно сидів у сідлі…

Крізь хмари

Я піду в далекі гори,
На широкі полонини…
З дитинства люблю цю пісню Івасюка.
Але як могла собі уявити ті гори-полонини дівчинка з Поділля, що ніколи не бачила Карпат?!
Ну, мабуть, збиралися хлопці, брали в рюкзаки сопілки, підіймалися в гори. І там гуляли-походжали туди-сюди… Як у парку… Пограють на сопілочці, помріють про дівчат – та й спускаються… Десь так думалось мені, малій…
І от сьогодні художниця Марія Боб’як провела нас від своєї хати у присілку Рушір до обійстя своїх батьків на Мелу. Дорога на витривалість – через ліс і гори. Звичайно, ми геть захекалися і порядно втомилися. А пані Марія легко бігла поперед нас і оповідала, що то звичайний шлях для гуцула. В дитинстві вона вела за собою корову!
І тут я зовсім по-іншому відчула ті гори- полонини з пісні Івасюка. Ніхто в горах не прогулювався. Не марнували час. Все у гуцулів було і залишається практичним і вжитковим. Треба пройти багато кілометрів на ярмарок чи до церкви. Так само до отари, в школу чи на побачення. Ти просто не потрапиш додому, якщо не пройдеш крізь хмари …
– Ось чому всі гуцули такі стрункі! – жене нас все вгору та вгору  тонка, як струна, пані Марія…

Ніц-ніц…

– Вуйно!!! Та які пляцки?! Які пампушки?! Я ж вам казала, що ці дівки – ніц не їдять!..
Так представляє нас своїй родичці у Ворохті кураторка нашої експедиції Марія Боб’як.
– Такі слабі? – сплескує в долоні пані Галя.
Ми заливаємося сміхом. Бо , здається, вже спробували в Карпатах “на зуб” усе, що можна. Та й сама Марічка нам готувала такі смаколики, що будемо ще довго згадувати.
Але для неї то – не їдять ніц…
– Така мода тепер! – заспокоює Марія вуйну. – Щось там собі колотять, якісь пластівці запарюють. Ото й усе. Що ви хочете: міські штучки… Бережуть фігуру.
– Та нащо берегти?! – щиро дивується пані Галя. – Фігуру любити треба! І їсти все смачненьке, щоб її підтримувати! От дивіться, я все життя кухарила, готувала на весіллєх і всяких оказіях – хіба ж я не ловка?!
Тепер щасливо сміємося усі разом. Проникаємося повагою і симпатією до цієї красивенної у своєму віці (80 років!) жінки.
– Добре-добре, – полегшено видихаємо. – Ми передумали…
Ну, де там ваші пампушки?!

Палій

Сьогодні свято Пантелеймона. В народі його ще називають Святим Палієм.
А тепер історія.
До Косова нас віз старший дядько, якого ми зловили на трасі. Каже, що буде ввечері знову повертатися до Космача. Записую його телефон.
– А як звати? – питаю.
– Палій! – гордо промовляє дядько.
Це прізвище досить поширене в Карпатах. І тому я знову запитую:
– А ім’я?
– Палій! – відказує.
– Ну, я вже записала Ваше прізвище. ( Може, не почув?) А як звати вас? – питаю голосніше.
– Палій! – знову незворушно.
Ми з подивом переглянулися… Виходило, як у відомій історії про професора, якого звали Авас…
Виявилося,  нашого дядька справді звати Палій!
– Дивно,.. – каже Марія, – ніколи не чула в Космачі цього імені…
– Один я залишився! – з достоїнством відповідає дядько. – Дід мій теж був Палієм! Так назвав священник. Ну а мене вже – на честь діда…
Гуцули важають, що на святого Палія не можна робити в полі. Бо грім і блискавка спалять копиці сіна.
Так що, відпочиваємо сьогодні!
І хай ваші копиці притягують лише добро і щастя! А блискавки нехай гуляють собі далеко в горах…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company