«КУДИ НАМ З ЦВИНТАРЯ ІТИ…»

Живу і дихаю, і гину,
І думи рвуться, як пташки,
Туди, туди, на Україну,
Яку я кинув на віки.
(Олександр ОЛЕСЬ)

А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
(Леся УКРАЇНКА)

Мабуть, не було миті, щоб Олександр Олесь думками не линув додому, в Україну. Але мине багато літ по його смерті, доки мрія поета здійсниться. Лише днями його прах нарешті повернувся в матірне лоно отчої землі. Втім за яких обставин?

Нагадаємо хронологію цієї неординарної і сумної події, од якої стає по-людськи ніяково. 3 січня 2017 року українські і світові медіа повідомили: на Ольшанському цвинтарі Праги  розкопано могилу Олександра Олеся, який був похований тут 1944 року.  За чеськими законами, після поховання родичі або друзі небіжчиків повинні сплачувати ренту за місце на кладовищі: 20 тисяч чеських крон на 10 років (близько 20 тисяч гривень). Довгий час за могилу поета і його дружини ці гроші з доброї волі і власної кишені виплачував громадянин Чехії та виходець з України вчений-хімік Володимир Михайлишин. Але він помер і його син, громадянин Швейцарії, забажав поховати батька на тому місці цвинтаря, яке той оплачував. Себто, на могилі Олеся. Закон є закон, а тому за волею спадкоємця фактичного власника могили останки Олександра Олеся та Віри Кандиби примусово ексгумували та передали до депозитарію.

Для українців це стало гучним і болючим ляпасом. Запахтіло скандалом. Президент України Петро Порошенко доручив зовнішньополітичному відомству запросити дозволу канадської родини Олександра Олеся на перепоховання останків поета та його дружини в Україні. Тут-таки створили і спеціальну міжвідомчу комісію, яка займатиметься питанням перепоховань видатних українців.

Кілька слів про історію української діаспори в Чехословаччині. Як і Українська Народна Республіка, вона виникла на руїнах імперії. Проте, на відміну від українців, чехам та словакам вдалося зберегти свою державність. У перші, найскладніші та найдраматичніші місяці після поразки Армії УНР у війні з більшовицькою Росією на території Чехословаччини опинилася порівняно невелика кількість українських політемігрантів. Більшість Армії УНР, в тому числі і сім’ї вояків, інтернували в Польщу та Румунію. 1921 року уряд Чехословаччини розробив і запровадив так звану Російську програму допомоги, яка передбачала надавати матеріальну підтримку політичним емігрантам з теренів колишньої Російської імперії. Рік потому, після невдалого Другого Зимового походу, вояки з дозволом від українського командування вирушали на проживання та навчання до Праги і Подєбрад. На цей час з Відня до чеської столиці перевели Українську Вільну Академію (УВА), в Подєбрадах створили Українську Господарську Академію (УГА) та Український Педагогічний Університет імені М.Драгоманова. Уряд Чехословаччини також підтримував організацію низки українських політичних, громадських, наукових та релігійних товариств. На початку 1922 року в цій країні вже перебувало близько 20 тисяч українських емігрантів.

Олександра Олеся поховали на Ольшанському цвинтарі не випадково. Ледь не кожна друга могила на кладовищі – місце поховання українських емігрантів. У 1933 році професори та студенти УГА власним коштом облаштували тут Колумбарій, викарбувавши посвяту: «Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутися на Батьківщину». Колумбарій, на жаль, не зберігся. На цвинтарі споруджено православну церкву Успіння Богородиці, біля якої знайшли останній спочинок багато відомих українців: президент Карпатської України Августин Волошин, поет, голова дипломатичної місії УНР в Празі Максим Славинський, громадська діячка, вчений-педагог Софія Русова, член Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін… Є там і мої земляки-полтавці. Серед них –  письменник, «старогромадівець», один із засновників  Української Центральної Ради, міністр в уряді Гетьманату Володимир Леонтович та літератор, журналіст, організатор і голова Українського педагогічного товариства в Празі, очільник Союзу українських журналістів і письменників на чужині Степан Сірополко.

Ольшани – без перебільшення Український некрополь, святиня, якою б мала опікуватися наша держава. На жаль, і тут, і на інших цвинтарях сьогочасної Чехії щороку безслідно пропадають поховання славетних українців. Вже немає могили поета і перекладача Юрія Дарагана, художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського Мікі Тобілевича, архітектора Степана Дзидзи, скульптора Ніни Левитської. У 2008 році зникло поговання відомого українського вченого, професора УВУ Федора Щербини та члена Директорії Федора Швеця.  Під загрозою знищення – могила члена Директорії Опанаса Андрієвського. Весною 2007 року на цвинтарі містечка Мельники, що неподалік Подєбрадів, брутально знищено могилу державного діяча УНР, письменника Василя Короліва-Старого та його дружини письменниці Наталени Королевої. «Доля могил досить сумна, – пише в цьогорічному січневому газеті газети «Незборима нація» український письменник Роман Коваль. – У Чехії заведено правило переорювати могилу, якщо десять літ ніхто не сплачував за неї орендної плати». Дослідник докоряє за це уряд України, дипломатичну службу і, зокрема, посла в Чехії 2001-2004 років, «закарпатського лісоруба» й есдека Сергія Устича.

Україна досі не має власного Національного пантеону, сакрального місця пам’яті, яке символізує прагнення нації до свободи і незалежності. Практично всі сучасні європейські держави мають такі усипальниці видатних державників. В Америці, завдячуючи клопотанням покійного патріарха Мстислава, побудовано пантеон у Саут-Баунд-Бруку, неподалік Нью-Йорка.  Цвинтар святого Андрія називають «Українським Єрусалимом», або «Українським пантеоном». У 1950 році за проектом архітектора полтавця  Юрія Кодака зведено величезний Храм-пам’ятник Святого Андрія. Поряд знайшли вічний спочинок видатні українці, зокрема й мої земляки: патріарх Мстислав, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький,  віце-президент УНР в екзилі Микола Степаненко, вояки УНР Степан Лазуренко та Петро Дяченко, композитор і диригент Нестор Городовенко, вчений-медик Микола Нездійминога, письменник Петро Одарченко  та інші.

«Минули часи, – пише журналіст Павло Подобєд, – коли українська діаспора віддавала все для України. Тепер Україна набула власної міжнародної суб’єктності  і зобов’язана  подбати про спадок українських політичних емігрантів. Відсутність в нинішній Україні пантеону національних героїв, який би об’єднав живих, став місцем, де пересичена людина відчувала б гордість за свою країну, причетність до історії великого народу, – це відсутність політичної волі правлячої еліти». (Газета «Шлях перемоги», 11.01, 2017 р.)

У нас місце для пантеону героїв стало вже притчею во язицех: про це дебатують десятиліттями. «Українська громадськість, – пише газета «Шлях перемоги» – ще в часи національного відродження вказала місце для такого пантеону. Це – Чернеча гора, де був похований прах Шевченка. Вважайте, то – серце України. Там і Дніпро, і кручі, про які писав Кобзар у знаменитому «Заповіті». Місце просто магічне».

Призначений Симоном Петлюрою «уповноваженим» шевченківською могилою, український патріот і письменник Василь Королів-Старий передає одну із розмов з Головним отаманом на Чернечій горі. «Мала втіха бути мертвим,  – сказав тоді Петлюра, –  а все ж таки, коли говорять про те, де б було добре лежати мертвим костям…»  «І він показав рукою на підошву гори», – згадує Королів-Старий. Незважаючи на заслуги перед Україною, Головний отаман і в думках не допускав, щоб лежати поряд з генієм… Він виявляв лише бажання бути похованим біля підніжжя Чернечої гори.

Колись давно у цих місцях був монастир. В ньому доживали віку старі або скалічені у безкінечних війнах козаки. Ту місцину у лісі за Дніпром, за 5 км від Канева й досі називають «монастирською». Чому б там, на тому намоленому місці не створити Пантеон національних героїв?

Чимало видатних українців мають право повернутися на Батьківщину. Серед них і вже згадувані славні діячі на ниві українства полтавці Володимир Леонтович та Степан Сірополко. Бо склалося так, що попри їхні величезні заслуги перед Україною нинішні їхні могили на Ольшанському цвинтарі теж під загрозою знищення: за них нікому платити.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company