Куля у світле серце

В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».

Олександр  Островський народився 6 серпня 1887 року в родині з козацьким корінням. Батько, Павло Островський – місцевий  урядовець, справник, мати Євдокія – домогосподарка. У родині було чотири доньки і три сини. Полтавський історик В.Ревегук  стверджує, що Островський навчався в Золотоніській юнацькій гімназії, а Вікіпедія  вказує, що він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Журналіст В. Посухов вважає, що Олелько, можливо, скінчив і Харківський університет. Як би там не було, а відомий науковець, дослідник літератури Василь Яременко засвідчує в особі Олелька Островського «доброго історика і філолога, політолога і письменника».

Відомо, що Олелько Островський деякий час писарював у місцевій нотарні. З дитинства захоплювався театром. Був членом повітової «Громади» – нелегальної організації, що виступала за незалежність України. Познайомившись з програмними засадами РУПу (Революційної Української партії) – першої активної політичної партії Центральних і Східних Українських Земель, з брошурою Миколи Міхновського «Самостійна Україна», захопився ідеєю визволення України з колоніального ярма. Як «рупівець» брав активну участь у революційному русі в Золотоноші 1905-1907 років, згодом вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Тоді ж заявив про себе як письменник на сторінках «Громадської думи» і «Ради». Його твори передруковувало чимало українських видань. Василь Яременко відносить стиль письменника до етнографічного реалізму, де присутні описи козацьких обрядів, звичаїв і традицій.

Після поразки революції, рятуючись від переслідувань, Олелько Островський  емігрував у Західну України. Практично єдиним легальним культурним осідком українства в політичних умовах царської Росії залишався український театр: одночасно зі своєю прямою мистецькою місією виконував роль пропагандиста. 1905 року корифеї вітчизняної сцени Микола Садовський і Марія Заньковецька переїздять до Галичини. На якийсь час Садовський очолює львівський театр «Руська Бесіда», що мав багатий репертуар: «Мазепа» Словацького, опера Сметани «Продана наречена», «Камінний господар» Лесі Українки, «Брехня» Винниченка тощо. Театру допомагали місцеві молоді актори Лесь Курбас та Северин Паньковський. Тим часом Олелько Островський служив неподалік Львова, у театрі Коломиї. Тут і зустрів свою долю – вірну дружину Анну, теж театральну артистку.

1912 року родина Островських повернулася до Золотоноші. У складі різних театральних груп Олелько об’їздив чимало міст України. Збереглася світлина Саксаганського з дарчим написом: «Від кума Саксаганського актору його трупи Олельку Островському». Фотографію  оприлюднив у книжці «…Літератури дивна течія…»  Василь Яременко. Але з початком Першої світової війни Островського мобілізували до російської армії. Військову службу відбував на Південно-Західному та Закавказькому фронтах. Революційні події 1917 року застали його в Тифлісі.

Віктор Ревегук вважає О.Островського одним з ініціаторів українізації 5-го корпусу російської армії. В листі до Івана Стешенка  24 червня  1917 року той пише з Тифліса:  «Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив, коли до 1 серпня не зможу зписатись із Київлянами, щоб дали мені яку посаду, то 1 серпня всеїдно дезертирую…» (збережено авторський стиль).

З Кавказу довелося добиратися довго: лише на початку березня 1918 року Островський повернувся до Золотоноші.  Після лютневої революції у містечку панувало тривладдя. Органом Тимчасового уряду став Громадський комітет, діяла Рада робітничих і селянських депутатів, а з травня 1917 року, з ініціативи «Громади», про себе заявила Золотоніська повітова рада, як крайовий орган Центральної Ради. Олелько Островський згодом так писав у своїй пояснювальній записці до місцевої ЧК: «Людність була морально пригноблена недавнім погромом Києва (йдеться про  більшовицькі звірства війська Муравйова, – авт.). Всі, що працювали в українських партіях, повтікали,.. бо в той час більшовики розстрілювали всіх українців, не вважаючи на класову різницю… Золотоноша зосталася без внутрішньої охорони, бо міліція розбіглась, сподівалися скорого приходу німців і всі боялися репресій. Тоді самі громадяни міста організували з-поміж себе 40-60 чоловік самооборони, котру назвали стрілецьким куренем, мене, як партійну людину, вибрали старшим (курінним)».

Як керівник військового формування «Золотоніський курінь» Олелько Островський доклав чимало зусиль для ліквідації в повіті стихійних банд, які громили панські маєтки, захоплювали чужу землю, вбивали безвинних людей. У березні 1918 року курінь Островського вигнав із Золотоноші загін червоногвардійців і відновив у місті владу Центральної Ради.14 квітня 1918 року губернський військовий комісар отаман Кудрявцев призначив нового коменданта Золотоніського повіту й Островський здав йому курінь, який переформували у військову частину Української армії. Тим часом Олелько Павлович створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видрукував і свої твори: «Книгу смутку й жалоби», п’єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик», драми «Стрільці», «Гетьман Іван Мазепа» та інші. Всього ж від 1908 року побачило світ зо два десятки непересічних творів Островського. Золотоніський період його творчості був дуже плідним: 1918 року окремими книжками вийшли історичні повісті та оповідання «Берестечко», «Руйнування Батурина», «Жовті Води», «Полтава», романи «Великий гетьман», «Шибеницею і палями» та інші.

Письменник входив у літературу потужно, із суголосною часові історичною тематикою. У циклі оповідань про події 1709 року О.Островський подав свій погляд на гетьмана Івана Мазепу і мазепинців. Для автора гетьман – «муж, рицар і герой», який понад двадцять років стояв біля державного стерна. Не будучи героєм Полтавської битви,  залишився в історії національним героєм, і великим українцем. Бо через п’ятдесят років після Богдана Хмельницького переконав свій народ, що за волю треба боротися,  незважаючи на тимчасові поразки чи невдачі.

«Під впливом М.Домонтовича, керівника нелегального гімназійного гуртка в Золотоноші, та творів Олелька Островського, якими гімназисти зачитувалися до екстазу, – пише Василь Яременко, – більшість місцевих гімназистів, вступивши до військ УНР, захищали її незалежність зі зброєю в руках, і немало їх полягло на полях битви смертю хоробрих у нерівній борні з чужоземцями та їхніми українськими поплічниками». Український політичний діяч і публіцист Василь Гришко, дослідивши судовий процес над членами так званої Спілки Визволення України, доходить висновку: «Це було націоналістичне виховання, але націоналістичне в розумінні, власне, національного романтизму «петлюрівщини» повстансько-отаманського періоду. Це було виховання, передусім, на козакоманській лектурі Андріяна Кащенка і Олелька Островського…» Майбутньому учаснику ОУНівського підпілля Василеві Гришку на той час було лише п’ятнадцять років, але і йому самому радянське слідство «шило» участь у «Спілці української молоді», нібито «молодіжного крила» вигаданої СВУ.

Активна громадська та літературна діяльність не задовольняла О. Островського. Його вабила театральна сцена, він хотів знову стати актором, побачити втілення своїх драматичних творів, самому здійснити їх постановки. Скориставшись запрошенням до Полтавського театру, на початку 1919 року залишає Золотоношу. На той час Полтава прихистила кілька театральних колективів, серед яких домінували постійні російський та український. Акторську когорту представляли К.Гельцер, П.Саксаганський, М.Заньковецька, М.Садовський, Л.Ліницька та десятки інших зірок сцени. На майданчиках просто неба, серед глядацького велелюддя відбувалися концерти-мітинги і «спектаклі-реферати». Мистецтво набуло агітаційного звучання, його пристосовували під нові форми суспільного буття. Серед театральних колективів виділялося Товариство українських драматичних артистів, куди і запросили О.Островського. Її офіційна назва –  «Перша українська радянська трупа  Першого радянського театру ім. Гоголя». Головою товариства й адміністратором українського міського театру був Андрій Петренко, режисерами-акторами – Марко Петлішенко та Олелько Островський. Провідними артистами – Н.Горленко, В.Старостелецька, О.Герцик. Окрім творів Карпенко-Карого, Кропивницького, Лесі Українки, грали вистави Б.Грінченка, В.Винниченка, О.Олеся,була представлена й іноземна класика: «Розбійники» Шіллера, «Єльга» та «Ткачі» Гаупмана, «Тартюф» Мольєра.

За більшовиків українським митцям жилося нелегко. Червоні агітатори вимагали закрити український театр, вказуючи на те, що його репертуар націоналістичний. 16 квітня 1919 року начальник агітпросвітнього відділу Полтавського губвійськкомату надіслав до Києва відповідну телеграму. Для боротьби з «контрреволюцією», а під таке визначення могло потрапити будь-що, в Україні, за взірцем російської ЧК було стваорено «Всеукраинскую Чрезвычайную   Комиссию» (ВУЧК). Головою її став делегований до України тов. Лацис, який і підняв першу хвилю терору. Державник УНР Ісаак Мазепа писав: «…від цієї «чистки» загуло по всій Україні. Московські насильники тисячами розстрілювали українців, насамперед інтелігенцію, за кожний навіть найменший прояв ворожого ставлення до московської влади. Так, наприклад, в Полтаві масові розстріли відбувалися кожного четверга…»

Письменник і громадський діяч Дмитро Соловей у своїй книжці «Розгром Полтави» згадує: «Особливо вразив мене загин артиста-режисера Олелька Островського…Ще так недавно я вперше побачив його на нараді в Полтавській Спілці Споживчих Товариств (ПССТ)…Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність, врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35-40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати блискучий. Разом з тим виразне красиве його обличчя було суворе і похмуре. І раптом вістка – розстріляний!»

Про обставини убивства Олелька Островського розповів  його товариш по ПССТ Володимир Дубів: «…у червні 1919 року був концерт у полтавському міському театрі. Островський співає «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!» Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:

Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля; козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха!», а в степах Украйни –
О Боже мій милий – блисне булава!

Яхніс Дробніс, голова губвиконкому, тут же голосно дав розпорядження: «Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!» І дійсно, Островського негайно заарештували і вже ніхто його більше не бачив».

Наступного дня відомий полтавець письменник Володимир Короленко телеграфував Голові Ради народних комісарів України Раковському: «Прошу  повідомити конкретно про розстріли. Не втрачайте з поля зору погромницьку хвилю, яка, якщо не буде швидко приборкана, покриє країну тисячами безвинних жертв…» Але хвилю терору більшовики не тільки не приборкали – вони накрили нею всю Україну. Подальші клопотання письменника до Раковського, місцевого комісара Дробніса, до голови особливого відділу ЧК Шипельгаса були «гласом вопіющого в пустелі». Всі обіцяли розібратися, не поспішати зі стратою і переслати справу на розгляд до Києва. Але комісари нахабно брехали. За деякими відомостями, Олелька Островського розстріляли вже за тиждень після арешту. Втім Василь Яременко стверджує, що його вбито в день арешту, 5 червня 1919 року, інакше ім’я зафіксували б у списках затриманих чи заарештованих. «Я впевнений, що його тіло у спільній могилі 16-ти розстріляних, яку розкопали денікінці, коли відбили Полтаву у більшовиків», – підсумовує відомий науковець.

Творчість О.Островського в Україні не знали аж до початку 90-х років, а деякі його твори взагалі втрачено. Завдяки зусиллям Василя Яременка 2009 року вийшов тритомник Олелька Островського. Його п’єси «Нірвана» та «Одкровення Мазепи» поставили у Львівському театрі ім. М.Заньковецької та Волинському музично-драматичниму театрі. В Полтаві зберігся будинок, в якому мешкав письменник. І, звісно ж, театр, де Островський славно служив актором і режисером.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company