Кузьма МАТВІЮК: «Цю землю ми позичили у наших дітей, онуків і правнуків»

«Якби з’явився проект повністю знищити українську естраду, а я як фермер мав Ваш рівень популярності, то автори такого проекту вибрали б мене для популяризації їх злого задуму. І тоді я, фермер, далекий від цієї галузі культури, доводив би своїм співвітчизникам необхідність позбутися української естради і української пісні. Хвалити Бога, такого проекту немає, а проект відібрати в українців землю – є. Групи людей, які кинули оком на вироблену українську землю, є дуже багатими людьми, і хитрими. Вони розуміють хиткість своєї аргументації (точніше, добре розуміють її облудність) і намагаються полонити людей емоціями. Для цього вони залучають відомих людей: співака С. Вакарчука, журналіста М. Вересня та інших.

Достатньо ВР України прийняти закон про продаж землі, і зайве буде, п. Святославе, закликати не здаватись без бою. Українці, приспані «злими людьми» і їх помічниками, добровільно продадуть землю, і бою як такого просто не буде».

Цей відкритий лист до Святослава Вакарчука та Миколи Вересня кілька днів поспіль тиражували та цитували десятки вітчизняних інтернет-видань. Написав його Кузьма Матвіюк, громадський діяч, фермер. І колишній в’язень мордовського табору суворого режиму, куди 1972 року вироком закритого суду отримав «чотирирічне», як він сам гірко жартує, «направлення на кріпкий чай». За систематичну ворожу агітацію, виготовлення, зберігання й розповсюдження антирадянських документів «самвидаву», – так написано в тогочасному секретному донесенні КДБ керівництву ЦК КПУ. «Чаював» Кузьма Іванович за колючим дротом разом з В’ячеславом Чорноволом і Василем Стусом.

Ми стелефонувалися з Кузьмою Матвіюком, домовилися про інтерв’ю, як тільки нагода покличе його з Хмельницького до Києва. На щастя, вона не забарилася.  Стрілися у Шевченковому парку, потиснули руки наче добрі знайомі, тут-таки запаслися кавою, «окупували» лавицю, і розмова потекла невимушено, як мовиться, на одній хвилі.

«Синдром Калитки»?

– Кузьмо Івановичу, схоже, цей лист став для Вас криком відчаю?

– Ні, для мене це була робоча, навіть, сказав би, рутинна дія. Ще 2009 року я ініціював створення на терені Хмельницької області громадської організації – «Комітету захисту рідної землі». Згодом ми зареєстрували її під назвою «Захист і збереження землі».  Я й очолюю цю організацію. Нині в її активі – чоловік 40: є представники «Руху», партії «Свобода», колишні АТОвці… Є і фермери, і власники паїв. Хоча із цими категоріями справа складніша.

– Чому?

– Очевидно, тому, що вони як діти свого народу, хай Бог простить, таки наївні. В тому сенсі, що й досі, за старою совковою звичкою, вірять: раз по телевізору сказали – то це правда. От, для прикладу, ми їдемо зі знімальною групою нашого обласного телебачення, щоб зняти поле, на якому я казатиму телеглядачам: «Гляньте, люди добрі, це ж рай земний! Як можна його продавати?» Нас везе хмельницький шофер. І він, зачувши, що я проти продажу землі, починає на мене буквально кричати: «Неподобство! Я власник паю, це моя власність – як оцей ось гребінець! І що? Мені треба було утеплити балкона, пару тисяч доларів… по заріз… А як той пай нині продати?!»

Оце наша дрімуча наївність. За пару тисяч доларів, за утеплений балкон, за вставлені зуби – збути свою землю будь-кому. Навіть тому, який, прибравши до рук тисячі гектарів нив, через деякий час скаже українському селянинові: «Слиш, посунься!» Той водій і на тямі не має, що через пару років під його ж утепленим балконом можуть господарити чужинці.

Або такий приклад рідного наїву. Частенько вислуховую докори колег-фермерів: «Я хочу придбати пару гектарів поля, щоб дітям лишити. І мені мої пайовики цю землю залюбки продали б. Але ж нема закону…»  Це теж варіант нашої скнарості: більше п’яти гектарів він же не купить, але в ньому є ще той черв’ячок нашого сумнозвісного літературного героя з його: «Чия земля? –  Калитчина!»  Я їм на те зазвичай розповідаю реальну трагічну історію ядерних випробувань у Семипалатинську кінця 50-х років. Тоді Хрущов із Жуковим ще не до кінця уявляли руйнівної сили атомної бомби. І недалеко від епіцентру вибуху прив’язали до кілків козу, бичка, поставили трактора, танка… А коли воно рвонуло, од живності і пороху не лишилося, а трактора і танка оплавило і затурлило аж ген-ген, на пару кілометрів. То я й кажу: хлопці, як тільки-но піде законний розпродаж землі і тут через 2-3 чи 5 років появиться іноземний капітал, то вас змете так, як оту семипалатинську козу. І з тими п’ятьма гектарами, які хтось із вас, можливо, встигне  прикупити…

Хоча є фермери, і немало, які рішуче проти продажу землі. Навіть знаю таких, хто готов у разі запровадження вільної купівлі-продажу сільгоспземель захищати свій законно орендований лан зі зброєю в руках.

Ці «дикі танці» зі щорічною відміною мораторію на земельний ринок тягнуться фактично з 2010 року. Маю думку, що кожна нова влада автоматично продовжувала заборону ринку сільгоспугідь лише з однією метою: їй потрібно було поміняти «карту земель» – між своїми. Розділити ласі шматки.

Та все ж таки я вірю у мудрість нашого народу. Я вже давно перехворів «самоїдством», ще у 70-х роках, коли вважав, що все українське погане і ми найгірші. А нині мене тішить те, що більшість моїх співвітчизників проти продажу землі.

«Коли горить хата, про партійність не питають»

Маємо цілу низку рейтингових партій, які декларують у своїх програмах рішуче «ні!» земельному ринку. Серйозне «преображення» чи витверезіння, для прикладу, пройшла лише за кілька років політсила, яка нині претендує ледь не на монопольний захист аграріїв і селян: від загравання з ліберальними лозунгами земельного ринку як панацеї розвитку аграрного сектора до загальноукраїнських акцій і  велелюдних демонстрацій коло Верховної Ради під недвозначним лозунгом «Не дамо вкрасти землю!» Чому б вашій не такій чисельній організації не долучитися до серйозних партійних проектів?

– Багато тих, хто входить в нашу громадську організацію, не хочуть ані вступати в партії, ані навіть працювати під якимись партійним дахом. Багато наших, скажу так, неадекватно розчаровані в партіях. Хоча ми співпрацюємо у наших справах з усіма політичними і громадськими організаціями. Інколи тісно, інколи не без скандалу. Свого часу я навіть запрошував на наші засідання представників Компартії. І ті приходили. Звісно, дехто з наших активістів від обурення ліз на стіну… А коли 7 червня цього року Аграрна партія скликала під Верховну Раду протестувальників проти ринку землі, наша громадська організація цілковито підтримала цю акцію. Підтримав її і наш хмельницький осередок Всеукраїнського об’єднання ветеранів, в раду якого входжу. Не без проблем: коли я зателефонував своїм колегам в області і закликав на цей мітинг, то деякі з них, побувши на ньому і послухавши їхнього партійного лідера, тут-таки, під парламентом мені добряче вичитали. Мовляв, навіщо ти нас викликав? Піарити окремо взяту партію? То я їм сказав: «Хлопці, коли горить хата, то люди, хто б вони не були, витягуються в ланцюг і від криниці подають одне одному відра з водою, заливають пожежу. А ви що ж, пропонуєте питати в того, хто подає вам відро, партійність? Спершу хату погасіть, а потім розбирайтеся між собою, хто кому праведник і що первинне – дух чи матерія». Тому з Аграрною партією у нас в області наша організація діє на таких акціях спільно. Тут ми – майже єдині. Так само співпрацюємо зі «Свободою», іншими партіями: організовують вони свої акції на підтримку заборони купівлі-продажу землі – ми з ними.

Господар дідового поля

Досі з нашої розмови я бачу Вас як громадського діяча. Але, цитуючи Ваше звернення до двох відомих в Україні «публічних людей» із закликом спам’ятатися і припинити агітацію за ринок землі, преса називає Вас «фермером».

– Це правда. У своєму Старокостянтинівському районі я маю в обробітку 11 гектарів державної землі і 27 гектарів паїв моєї родини. 1992 року я прийшов працювати в обласну державну адміністрацію. У головному управлінні сільського господарства тоді створили відділ розвитку фермерського господарства. Його й очолив. А одночасно був головою хмельницького «Руху». До своєї роботи ставився відповідально і з ентузіазмом. Їздив по селах, закликав людей брати землю, розвивати фермерство. І часто чув у відповідь: «Ага, вам добре агітувати сидячи у Хмельницькому. Беріть, коли так, землю ви!» Маючи сільське виховання, старався бути совісним. Казав людям: зараз на це часу не маю, але як тільки мені виповниться 60 і я звільнюся з державної служби, візьмуся фермерувати. І справді, за рік до закінчення держслужби написав відповідну заяву і мені в моєму селі виділили землю. До речі, на тому місці, де мій розкуркулений дідуньо мав до 1930 року своє поле.

Можливо, це сентиментальність, можливо, романтика, така притаманна нашій нації, але інколи ходжу по тому полю, беру дрючка, розбиваю після оранки брили… І ледь не фізично бачу сліди на ріллі мого нещасного розкуркуленого дідуня, який теж колись отак примітивно розбивав ті груди…  На полі як ніде відчуваєш енергетику зв’язку поколінь, може, навіть із Трипільщини. І зв’язок з нашим родовим майбутнім. Бо цю землю ми позичили у наших дітей, онуків і правнуків.

Ясна річ, моя фермерська романтика дуже скоро закінчилася. Хоча перш ніж брати землю я склав бізнес-план, туди входила і сівозміна. Коли починав, за тонну пшениці платили 600 гривень, тому мої економічні підрахунки та обґрунтування були на вигляд оптимістичними. Засіяв пшеницею, рік, хвалити Бога, видався врожайним. Але мене вже чекали. Пальне, техніка, добрива різко подорожчали, зате пшениця впала у ціні наполовину. А за бізнес-планом я вже мав перебратися в рідне село, збудувати тут базу, завезти техніку і почати серйозно господарювати. Довелося від цього відмовитися: цінова політика звела мої наміри нанівець. І досі, за 16 років праці, з моїм оборотом я так і не можу побудувати свою базу. Хоча від будинку, де проживаю, до мого поля – навпрошки кілометрів 30. Що ж, мусимо їздити…

До слова, після цих листів мені телефонували із закидами: мовляв, який же ви фермер? Справжні фермери, мовляв, мріють прикупити землі. Я теж хотів би, для своєї родини. Я хотів би, щоб у мене було 380 гектарів, а не 38. Але я усвідомлюю, що нинішні ініціатори земельного ринку силкуються його запровадити не для того, щоб я і такі, як я, зміцнилися на землі. Навпаки, це затіяли для того, щоб мене і таких, як я, змести з нашої землі. Тому я категорично проти такого ринку. І нині ми активно підтримуємо навіть тих політиків, хто принципово за ринок землі, але в силу певних політичних чи бізнес-інтересів обстоює тимчасове продовження мораторію на купівлю-продаж сільгоспугідь. В даний момент це наші спільники.

– Схоже на затягування часу.

– Так і є. Ми свідомо йдемо і на це, щоб люди наші побачили, які катастрофічні наслідки скуповування сільгоспземель набирають розмаху у світі. Взяти, для прикладу, Аргентину. Коли 8 років тому ми на публічних диспутах про ринок земель застерігали, що Аргентину, яка понесла свої угіддя на ринок, чекає лихо, наші опоненти сміялися і кпинили. А сьогодні нас застерігають: українці, не допустіть трагедії Аргентини – там левову частку сільгоспугідь скупили транснаціональні компанії, орієнтовані на експорт продовольства. Натомість сотні тисяч фермерських господарств і комун було знищено, фактично селян прирекли на безробіття, безхліб’я і голодні бунти.

Наші люди повинні знати цей гіркий світовий досвід. Мусять збагнути, які страшні наслідки торгівлі сільгоспугіддями для продовольчої безпеки країни, коли 12 відсотків населення світу голодує. Вважаємо, треба вписати окрему норму в Конституцію України, на розвиток 13-ї статті про те, що земля є об’єктом права власності Українського народу. Чітко і ясно: земля в Україні не продається і не купується. Крапка.

Неєдині на одній землі

Кузьмо Івановичу, такі намагання затягнути час – це, даруйте, палиця на два кінці. Статистика свідчить: у нас з кожним роком кількість прихильників земельного ринку лише зростає. Особливо серед молоді і середнього покоління: за даними опитування, проведеного наприкінці 2015 року проектом USAID «АгроІнвест», уже тоді майже чверть населення до 40 років підтримало ринок землі. Нині ця цифра напевне буде більшою. Схоже, таке очікування нічого доброго вам не принесе.

– Попри те ми не втрачаємо оптимізму. І рішучості. Працюємо з селянами, з власниками паїв. Працюємо з депутатами.

– Але ж депутати – переважно люди партійні. Хай і ситуативно. Тому, аби досягти наміченого, очевидно, треба обєднуватися зі справді сильним політичними гравцями.

– На жаль, таке структурне об’єднання нині практично неможливе. Лише у спільних акціях.

– Ви мудро казали про те, що коли горить хата і треба притьмом гуртом гасити пожежу, тоді люди в живому ланцюгові не питають одне одного якої хто партії. Нині ж під нами горить земля. Але ми тупо продовжуємо мірятися партійними рейтингами чи довжиною гетьманських булав.

– Вся ця біда має назву «тривалий політичний процес дозрівання нації». Я цікавився цим в 2013-2014 роках отам, на Хрещатику. Тоді між нашими барикадами ходило дуже багато людей – поодинці і групами. Носили свої партійно-політичні проекти, кожен з яких у кінцевому підсумку обіцяв Україні світле майбутнє. Але в усіх цих проектах була одна чарівна вимога: «всі – за нами». А переконати двох голів партії об’єднатися так, щоб один поступився лідерством на користь іншого, – для наших умов це щось із сфери політичної фантастики.

– Цікаве наше коло розмови: починаємо говорити про долю української землі, а неминуче виходимо на партії, яких у нас хоч греблю гати. Чи не забагато для них честі?

– Як би там не було, а партії – це той суспільний механізм, який об’єднує людей для вирішення якихось поличних завдань. Я не прихильник лозунгу «Геть партії!» Бо навіть керована цим лозунгом структура, як би не декларувала свою ненависть до партії, рано чи пізно стає однією з них. Колись мені довелося бути «на підробіткові»,.. у Мордовії,.. кріпкі чаї пити… Була там серед нас велика група євреїв, ми звали їх «самольотчики», бо вони отримали терміни за те, що хотіли перелетіти у Фінляндію. Серед них були і лікарі, грамотні хлопці. Кажуть: щоб не було дистрофії, треба їсти білки. А у нас харчі – хліб і вівсянка, чисті вуглеводи. То що, питаємо їх, нам взагалі від цього «вуглеводного» харчу відмовитися? Та ні, кажуть, не їстимемо – точно загнемося, з голоду. Бо навіть у цих харчах є те, що підтримує життя. То я оце за аналогією: про «Геть партії!» – як про «Геть вуглеводи!» Навіть у нашому сьогочасному сумному партійному житті є те, що дає поступ. А, зрештою, який у наший умовах інший механізм?

– Диктатура, гетьман.

– Знаю багатьох прибічників і такої форми правління. У принципі на нинішньому етапі державотворення я волів би, аби такі функції, як захист землі, нашого національного багатства, застосування в усіх сферах української мови, український інформаційний простір, національна банківська система і національна валюта, були зосереджені в одного національного правителя. Щоб він довів усе це до відповідного рівня стабільності і сили, а вже тоді запроваджувати лібералізацію. Але це моя особиста думка.

«Це наша Вкраїна – Бог вкраяв нам цю щедру ниву»

– Повернімося до нашої землі. Яка ефективна альтернатива земельного ринку? Оренда?

– Так.

– Але ж оренду гаряче обстоюють і наші агрохолдинги? Їх цілком влаштовують нинішні непрозорі орендні відносини. То що, прихилимося до монополії великого земельного капіталу, який правдами, а більше рейдерськими неправдами і поглинаннями сільгосппідприємств приростає все новими масивами?

– Потрібен закон про ринок оренди землі. І в ньому точно виписати скільки землі може орендувати фізична особа та хто і як відповідає за якість земель. Нас сьогодні дурять, що це сякі-такі агрохолдинги не відповідають за якість, що вони занапащають землю. А де держава? Враження, що їй до цього ніякого діла нема. Для того, щоб кожному українцеві, а це наше святе право, дати доступ до землі, то оренда не може бути більше 20-25 років. І у сільських громадах має бути невелика орендна плата за землю для тих, хто там живе ті працює. А ще обов’язково – паспорт масиву. На початку оренди заміряли – такі-то-елементи, стільки-то гумусу, через 5 років – контрольна проба: гумус зберігся чи приріс – орендареві честь і хвала, зменшився – «червона картка». Не поповниш за визначений час необхідні запаси поживи – відбираємо оренду. І ніде ці агрохолдинги не дінуться – працюватимуть за нормами, які диктуватиме закон.

Колись, ще коли трудився в облдержадміністрації, їздив до Києва на з’їзди фермерів. От на одному з них виступає відомий, обласканий владою аграрний академік і заявляє: «А нам стільки населення в селах тримати економічно недоцільно». В залі тоді багато хто не стримував обурення, а мені стало моторошно: хто ти, чоловіче, такий, щоб визначати, скільки люду має бути в селі? Диктатор? Господь Бог? І за якими критеріями чи нормативами мають визначатися ці обмеження? Переконаний: село – це не є економічна категорія. Село – це традиційне місце проживання і відтворення нашого українського етносу. А раз держава зацікавлена зберегти етнос, повинна всіляко сприяти, щоб село жило. Є, наприклад, у селі 2 тисячі гектарів ріллі. На тисячі гектарів або хазяйнує кілька фермерів, або навіть один суб’єкт господарювання. Отам має йти товарне, високотехнологічне, експортно-орієнтоване сільгоспвиробництво. Решта селян мають по 2-3 гектари, обробляють свою землю, відгодовують кабанців, тримають худобу, птицю. І приростають дітьми-онуками.

Ніхто ж не ставить питання про скорочення міського населення. То чому ж тоді зазіхають на село? Це наша земля, це наша Вкраїна – Бог вкраяв нам цю щедру ниву. Нам на ній жити, працювати і, за заповідями Святого Письма, плодитися-розмножуватися.

– Ті, хто тоді намагався підвести, а точніше звести кількість сільського населення до «економічно-обґрунтованої  норми», наскільки я знаю, нині вже обстоюють нову, цілком протилежну «селоутворюючу», навіть «селоцентричну» ідею. Наш знаний академік, наприклад, ратує за те, що зарплати на селі мають бути на порядок вищими, ніж у місті, – тоді, мовляв, на село повернеться працездатне населення.

– Мені доводиться вести важку полеміку з родичами, які тікають на заробітки за кордон. Основне нарікання, яке чую від них: «А чому мені не дадуть?» Я завжди відповідаю по-родацьки, прямо: «А хто ти такий, щоб тобі давати? Тут твоя земля, твоя держава. Роби і зроби!» Високі заплати у селі – це, звісно, добрий намір. Я десь читав, що у Японії розрив між найбільшою і найменшою платнею – вісім до одного. А у нас – сорок до одного. А може й більше. Якщо шанований академік має на увазі зменшити цю прірву, то це абсолютно правильне рішення. І нікуди б ці агрохолдинги не ділися, якби це зробити законодавчо. Але якщо цю суму має дати невідомо-хто, то тут мені нічого сказати.

– Апологети земельного ринку часто апелюють до щемливих історій про пристарілих власників паїв, які не мають змоги продати свою землю, щоб купити ліки? Як бути з цими знедоленими?

– Ця риторика мені особисто дуже нагадує цинічну турботу кіногероя Андрєя Миронова з комедії «Діамантова рука» про свого нібито друга Семена Семеновича, якого зіграв Юрій Нікулін. Пригадуєте: «Сеня, береги руку!»? Чому він так увивався коло нього – зрозуміло.

Ясна річ, ніхто не може позбавити людину розпоряджатися своєю власністю. Хоча, по щирості, цю власність вона отримала протизаконно, всупереч 13-й статті Конституції. Нас «кинули», обдурили з приватизаційними ваучерами, але тоді хоча б була видимість справедливості: ці папірці отримали всі. А чому землю так не поділили? Чому робітник, який виготовляв на нашому Хмельницькому підприємстві трансформатори для села, не отримав своєї частки землі? Натомість пай дали бабусі. Це, я вважаю, добре продумана «багатоходівка», щоб потім у тієї бабці земельку легко одібрати… Але поділили так – Бог їм суддя, назад нема вороття. Я вважаю, що нині в держави є гроші, щоб цій бабусі дати, скажімо, 20 тисяч гривень за гектар, якщо вона хоче позбутися свого паю. Є ж кошти на дофінансування «Приватбанку» чи на списання боргів обленерго, які, до слова, нині приватні. Тому держава має викуповувати землю, а розпорядником її може бути сільська громада. Або ж держава кредитує під незначні відсотки місцеве самоврядування на придбання таких ділянок у власність громад, а громада здає на конкурсній основі ці землі в оренду і поступово гасить кредити.

Побутує експертна думка, що земельний ринок можна легко запустити, якщо законодавчо чітко визначимо покупця землі: хто і скільки може її придбати.

– Я до цього ставлюся з величезною пересторогою, а якщо відверто – з несприйняттям. В країні, де найвищі чиновники вважають, що закони написано не для них, і де ці закони стараються в масі обійти, знайдуть спосіб, щоб і ці норми не виконувати. Випишете обмеження землі в одні руки – знайдуть спосіб розділити її за день до офіційного запровадження закону: рівно по «нормі» отримає власник, його шофер, помічник, секретарка, їхні родичі і так далі… Кинуться у перший же день по землю, а її вже нема –  поділили «по-братськи». Це наша «законослухняність», це наша «повага до законів». Тому ми пропонуємо ліквідувати чинні «тіньові» оборудки із землею. Зокрема, і процедуру дарування землі. Хочете оформити пай як дарування? Продайте його державі і даруйте виручені гроші.

– Багаторічна, на 49 років, оренда сільгоспземель, плюс запровадження механізму емфітевзису, чи не є це, на Вашу думу, одна з «тіньових» модифікацій того ж таки ринку землі. Що буде з нашими власниками паїв чи з їхніми нащадками через 49 років – як співають у народній пісні, «опріч Бога єдиного, не знати нікому». То, може, прозорий реальний ринок і є тим світлом в нинішньому чорному тунелі, де стільки можливостей для оборудок і махінаторів?

– Це вибір між темним і чорним. Або глухий кут, чи, як писав Василь Стус, «попереду падь». Повторюся, я не вважаю ринок землі рятівною альтернативою. Я б усе ж таки настійно шукав виходу в ринкові оренди землі. Безумовно, якщо держава забезпечуватиме дієвий і жорсткий контроль за цими процесами і рішуче поборюватиме підкилимні чиновницькі ігри та оборудки. Включно з лиховісним емфітевзисом.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company