«Led Zeppelin»: 52 роки високолеття

12 січня минає 52 роки від виходу першого студійного альбому британського рок-гурту «Led Zeppelin». Подія знакова, бо визначила вектор розвитку музичного світу на десятки років уперед.

Альбом «Led Zeppelin I» отримав холодну реакцію преси. Але це не завадило йому стати надзвичайно успішним і фактично створити у далекому 1969 році жанр важкої музики. Кількість проданих копій сягає 10 мільйонів. Один із найвдаліших дебютів музичного колективу, справді потужний старт. Суміш надважкого для тогочасної музики гітарного звуку, наповненого швидкими соло, майстерної ритм-секції та високого вокалу створила канони рок-музики сімдесятих.

Не припавши пилом

За останні півстоліття світ музики кардинально змінився. Виконавці та жанри з’являлися, здіймалися до вершин музичного олімпу, а потім безслідно розчинялися у темряві. Так формувалася база сучасної рок-індустрії.

Тоді навіщо вертатися в попередні епохи, знайомитися з музикою, яка, здається, така далека у часі для нинішнього молодого слухача? Звісно, це визнана класика. Але чи цього достатньо, щоб зацікавити? Мабуть, усі чули про Вівальді, Бетховена, Баха. Та не кожен справді поринав у світ їхньої музики. Більшість просто визнає заслуги, значення і вплив цих геніїв минувшини, але самі композиції від того для них не стануть менш «нудними». Нам не близький контекст, в якому творили великі композитори, ми не можемо зрозуміти всі підтексти. Тому здебільшого відсторонено дивимося на їхню творчість. В «шістдесяті» минулого століття вулицями вже давно їздили автомобілі, а не карети, проте повною мірою захопитися естетикою півстолітньої давнини не так вже й легко.

Вулиці Лондона у середині шістдесятих

Можна багато писати про музикантів, натхненних цим альбомом, загалом про музику того часу, але що з цього справді зацікавить? Просто невідомі імена та назви, за якими геть нічого про саму творчість. Тому це спроба представити саме рецензію, а не ретроспективу. Бажання зацікавити, а не нав’язати читачеві певний витвір мистецтва.

Для музичної спільноти ці 9 пісень не застаріли ані на рік – завдяки якості свого звуку. Старі композиції тієї ж таки епохи хіпі сьогодні подекуди звучать дуже комічно. Примітивні за сучасними стандартами технології звукозапису та дуже юний ринок електронних інструментів зробили цю музику дещо «іграшковою».

З «Led Zeppelin I» таких проблем немає взагалі. Джиммі Пейдж, гітарист колективу, котрий був продюсером усіх їхніх альбомів, справжній музичний ідол для своїх слухачів, зміг чудово донести звукоінженерам мету та бачення. Такий професіоналізм зробив теплий і глибокий тон платівки практично безсмертним. Чотири музиканти, записуючи альбом у жовтні далекого 1968-го, випереджували свій час: створений ними матеріал досі є хрестоматійним прикладом якісної рок-музики.

Майже легкий старт

Попередницею групи була інша британська команда «The Yardbirds». Талановитий блюзовий колектив часів «британського вторгнення»1 припинив свою діяльність до літа 1968 року. Всі права та контрактні зобов’язання на тур країнами Скандинавії лягли на плечі останнього учасника групи, сесійного гітариста-віртуоза Джиммі Пейджа. Доти він був фактично «найманим працівником», що виконує завдання. Рано чи пізно, такий графік втомлює творчу особистість, тому музикант сильно хвилювався за свій колектив і не хотів його втратити. Тим паче для відповідального і працелюбного професіонала, яким є Пейдж, порушення чинних контрактів було неприпустимим навіть тоді.

Так Джиммі почав збирати новий склад.

Зліва направо: Джон Пол Джонс, Джиммі Пейдж, Роберт Плант і Джон Бонем

Бас-гітаристом нової групи став мультиінструменталіст Джон Пол Джонс. Ментально дуже схожий на Пейжа, молодший на два роки, тихий і працьовитий сесійний музикант був ідеальним кандидатом. Любов до класичної музики та знання теорії змогли сильно доповнити хизування гітариста своїми навичками і перетворити їх на справжні пісні. Разом вони почали шукати інших музикантів, паралельно пишучи власний матеріал.

Згодом товариство поповнив молодий валлійський співак Роберт Плант – майбутній вокаліст майбутніх «Led Zeppelin». Цей молодик був справжнім невідшліфованим діамантом, з голосом від природи дуже сильним і витривалим. Але за браком досвіду Роберт часто просто «верещав» у мікрофон. Саме продюсерська робота Джиммі дозволила йому зарекомендувати себе як одного з найкращих вокалістів у рок-музиці. Манера Планта створила взірець для багатьох піджанрів. Справа в тому, що у рок-музиці низькі та середні частоти пісень заповнені звуком інструментів. Високий голос дозволяє забезпечити частотне різноманіття і «підняти» вокал над іншими елементами композиції. Звісно, через особливості стилю, ця манера доповнюється чимось схожим на «хрипуватий вереск». «Led Zeppelin» однією з перших важких груп цієї формації поширили такий підхід.

Згодом до гурту долучився барабанщик Джон Бонем, близький друг Роберта. Цей ударник володів неймовірною енергетикою. Він і понині вважається найкращим рок-барабанщиком. Утім спершу Бонзо не бачив себе у групі, але концертний менеджер «The Yardbirds» Пітер Грант, який потім залишився на тій же посаді у «Led Zeppelin», зміг переконати хлопця. Щоправда, за допомогою більш ніж сорока телеграм.

Отак зібралися «The New Yardbirds», котрі виступали в Скандинавії за старим контрактом, тестуючи матеріал майбутнього альбому. Після повернення в Англію колектив отримав своє остаточне ім’я – «Led Zeppelin» і почав записувати дебютну платівку.

А легендарна назва винила як жарт. Ще сесійним музикантом Пейдж був на репетиції разом з Джонсом та іншою культовою британською групою «The Who». На одній з сесій Джиммі запропонував створити команду з присутніх там інструменталістів. Ударник колективу Кіт Мун зауважив, що ця група «впаде» на першому живому виступі, як «свинцевий дирижабль». «Lead balloon» є доволі популярною в Англії ідіомою, означає неможливий для реалізації проєкт. Назву гіперболізували від повітряною кулі до цілого дирижабля, щоб акцентувати масштаб. Гітарист запам’ятав цей влучний приклад і перейняв його у власному творінні.

Спільна справа

Потенціал новонародженого колективу був очевидний від самого початку. Старші професіонали Джиммі та Джонс вміли писати пісні й записувати їх на найвищому рівні, а Бонем та Плант змогли забезпечити ту дику, первісну енергетику, котра робить роком просту музику з гітарами. Вміло поєднуючи класичний блюз з мотивами фолку, музиканти змогли створити дуже насичений альбом. «Led Zeppelin I» повністю записали на психоделічно розфарбованій електрогітарі Fender Telecaster. Цей інструмент став символом ранньої творчості групи, зробив основне «тіло» плівки доволі їдким та гострим, але майстерна обробка залишає загальний настрій музичного полотна м’яким.

Альбом записали неймовірно швидко для тих часів – за 36 годин. Під час роботи над платівкою група ще не мала контракту із жодним лейблом, тому платити за години у студії доводилось з власної кишені. Тому сам матеріал був чудово відпрацьованим.

– Ми почали розвивати аранжування під час скандинавського турне, і я знав, який саме звук шукаю, все зібралось воєдино дуже швидко, – казав Пейдж.

Ця платівка стала одним з перших музичних релізів, випущених винятково у стереоформаті. Тобто, об’ємний звук записувався на двох окремих каналах, а не на один, як зазвичай. Звісно, монозапис був універсальнішим та й коштував дешевше.

Такий режим роботи спричинив певні незаплановані особливості запису: вокал «витікав» зі свого потоку на інші.

Голос Роберта був занадто сильним і в результаті відкарбувався на інших каналах, – пояснював гітарист. – Але на здивування, у загальній картині це звучить так, ніби було задумано від початку.

На обкладинку музиканти помістили фотографію катастрофи дирижабля «Гіндербург» за мить перед падінням. Небесний «Титанік», від трагедії якого почався занепад використання цепелінів, дуже чітко відобразив назву і суть групи. Ту палаючу і місцями незграбну велич, яку несли чотири молоді музиканти у своєму революційному матеріалі.

Тонка грань між натхненням і плагіатом

Єдиною помітною проблемою стало використання в альбомі чужого матеріалу. Традиційно прийнято протиставляти класику року сучасній музиці: мовляв тоді все робили самі, а зараз музиканти і два акорди не напишуть самостійно. Але не все так просто. Справа в тому, що п’ятдесят років тому закони про авторське право не були такими суворими. У світі без інтернету важко віднайти першоджерело тієї чи іншої композиції. Для кінця шістдесятих була доволі типовою ситуація, коли, почувши цікаву мелодію на концерті, приймаєш її за народну пісню, використовуєш у творчості,.. і дізнаєшся про авторство лише разом з повісткою до суду. Тим паче, такі жанри, як блюз і фолк, сприймались як народні, а тому ім’я першого музиканта, котрий записав впізнаваний трек, не завжди збігалося з ім’ям справжнього автора. Одна і та сама пісня переспівувалася десятки разів.

Перший альбом «Led Zeppelin» практично повністю складається з каверів. Сам Пейдж зізнавався, що в умовах лідерства власної групи, він почувався не надто впевнено, що над ним тяжіла відповідальність за створення своїх пісень. У свою чергу дебют «The Beatles» складався лише з переспівів. За таких умов поставало питання не хто що написав, а хто скільки зміг привнести свого. І у групи, котра створила цілі жанри, з цим було все добре. Впізнати оригінал почасти просто неможливо.

До початку роботи на студії музиканти грали разом заледве кілька місяців. Роберта це дуже хвилювало, він не мав змоги опрацювати всі тексти до альбому, обмежившись амплуа вокаліста. Значну частину лірики запозичено – перероблено з класики американського блюзу. Так званими блюзовими стандартами користувались усі групи тієї формації. Та й дотепер користуються. Блюз – це музика про важку працю та нещасне кохання, але ці теми висвітлює із похмурим сарказмом. Гротескне опрацювання таких текстів під музику гурту додало їм конкретного настрою, якого музиканти згодом цілковито досягали вже за допомогою власних текстів. Цей впізнаваний, сатиричний опис «рокованої жінки» обігравався в них дуже розмаїто, змінюючи фарби навіть від виконання до виконання однієї й тієї ж пісні.

Погляд зблизька

Коли йдеться про внесок творчості групи до історії, найчастіше кажуть про революцію гітарного звуку, створення важкої рок-музики і таке інше. Дуже важливим є їхній внесок у популяризацію альбомного року. Справа в тому, що структура індустрії за тих часів була дещо іншою. Балом правили сингли. Авдиторія не завжди була готова платити за весь альбом, якщо її цікавив один конкретний хіт. Тому лейбли випускали найгучніші пісні з платівки окремо, як самодостатній продукт. До багатьох митців визнання приходило якраз після вдалого синглу, і саме такі платівки крутилися в музичних автоматах, обов’язкових для Америки «п’ятдесятих».

«Led Zeppelin» ігнорували цю систему, принципово не випускаючи свої пісні «уроздріб». Джиммі Пейдж казав, що їхні композиції сприймаються лише в контексті альбому, і вириваючи їх звідти, позбавляють музичне полотно необхідного тла. На жаль, група не випустила жодної концептуальної платівки2.

Тому не будемо порушувати концепцію авторів, розглядаючи лише декілька пісень. Дамо шану на кожній, з гідною для неї детальністю.

Альбом починається позитивною, але дуже важкою для кінця шістдесятих піснею «Good Times Bad Times».

Велика кількість нот в основній партії чітко демонструє почерк Джона Пола Джонса, а швидке соло у кінці – стиль голодного до самореалізації Пейджа. До речі, для створення характерного ефекту від його гри під час запису використовували гучномовець. Зайве підтвердження фрази про чітке бачення кінцевого результату. Але справжня зірка цієї пісні – це, звісно, громоподібний Джон Бонем. У вступній частині пісні він грає триолі3 на малому барабані, одночасно ведучи інші елементи установки, – технічно дуже серйозне вирішення. Особливої глибини партії додає спосіб запису з різною відстанню до мікрофонів, яку практикував Пейдж як продюсер, для імітації концертного звуку.

Найнеймовірніше у цій пісні – звісно, гра Бонзо, – зазначав у своїх інтерв’ю гітарист. – Це нереально, коли ти усвідомлюєш, що він не вдаряє двічі. Це всього один удар! Вже тоді люди почали розуміти, ким він був насправді.

Лірика пісні, однак, не виділяється на тлі інших. Звичайнісінький текст про мінливість життя, проте його виконання гарно відтворило настрій групи. Композиція дуже позитивна і світла, налаштовує на правильний лад.

Джон Бонем імпровізує на концерті (1969 рік)

Після такого динамічного початку настрій альбому різко змінюється, демонструючи буквально хард-рокову переробку фолкової класики «Вabe І`m Gonna Leave You» , записаної Джоан Баез у 1962 році. Так, пісня є кавером, проте на початку кар’єри співачка взагалі не зазначала власне авторство. Народне походження композиції, коли немає можливості це перевірити, – найлогічніша версія.

Окрім вмілого використання акустичної гітари та іспанської стилізації, гітарна частина композиції цікава імпровізаціями. Як справжній професіонал Пейдж намагався мінімізувати їхній вплив на кінцевий результат, але основний мотив щоразу звучить трохи інакше.

Окремої уваги заслуговує вокальне виконання Роберта Планта. Незважаючи на звичну для нього манеру, з усіма отими викриками й екстремальними переходами, його спів природний і навіть комфортний.

До обробки музиканти поставились дуже відповідально, адже для них в оригіналі це була одна з улюблених пісень. Джиммі навіть грав її у первозданному вигляді на перших особистих зустрічах. Своїми порівняно неголосними фрагментами пісня дозволяє прослідкувати ті ж таки вокальні «тіні» у записах інших інструментів. І це додає настрою, особливого шарму.

Продемонструвавши у перших композиціях альбому фолкове «коріння», музиканти вирішили яскравіше представити блюз. «Уou Shook Me» була стандартом, який написав Віллі Діксон і яку переспівав кожен, хто грав таку музику в Британії шістдесятих, зокрема колишній колега Пейджа з «The Yardbirds» Джефф Бек.

Позичена з блюзу конструкція стала каркасом пісні та переходом між імпровізаційними соло. Після перших прослуховувань вона й запам’ятовується як один тематичний експромт. Справді особливою її роблять кілька деталей. Найперше – наслідування Плантом гітарної мелодії, яке стане невід’ємним елементом їхньої студійної творчості та живих виступів. Клавішна партія Джона Пола Джонса, що поєднує одразу три звукові доріжки: дві з органом та одну з піаніно. І, звісно, прецедент використання ефекту зворотного відлуння, винайденого гітаристом. Але він справді «запалає» лише у майбутньому альбомі, в його головній пісні «Whole Lotta Love».

Продовжує тенденцію «пісень-жанрів» «Dazed and Сonfused». Очевидно: ця пісня шедевр, справжній діамант платівки. Сторонньому достатньо лише прослухати її, щоб усе зрозуміти про гурт. Пісня звучить дуже психоделічно, наче занурена у пітьму, репрезентуючи особливості кожного з учасників. Композиція належить перу англійського музиканта Джека Холмса. З його згоди вона входила до репертуару «The Yardbirds» в обробці Джиммі Пейджа. Як «реінкарнація» тієї ж групи, «Led Zeppelin» могли спокійно її виконувати. Хоча відсутність згадок про першопочаткового автора невиправдана за жодних обставин. Пісня Холмса – авторська балада з дуже яскравим меланхолійним відтінком. В свою чергу інтерпретація групи гучна і промовиста.

Спочатку на тиху і спокійну основу басу раптово вривається вокал Планта. Це невимушено виводить мелодію пісню до голосів електрогітари та клавішних, що «плачуть». Вона є однією з найважчих у альбомі. Композицію навпіл ділить дуже незвичайна партія: Джиммі Пейдж грає скрипковим смичком, що створює характерний потойбічний і глибокий звук. Таку техніку вже знали британські віртуози, але Пейдж користувався нею особливо активно. Ці відштовхуючі, демонічні звуки були такими зумисне. Рутина сесійного музиканта, котрий працює лише за шаблоном, дуже дратувала його, і він намагався відходити від цього якнайдалі, «бити аудиторію по вухах», лякати та захоплювати її новими формами.

Джиммі Пейдж виконує смичкову частину пісні (1975 рік)

«Led Zeppelin» – це концертно-орієнтована група. Тому їхні пісні мають велетенський простір для «живих» імпровізацій. «Dazed and Confused» – цілковитий апогей такого підходу. Музиканти безбожно її розтягували, доводивши шестихвилинну пісню спочатку до 10, потім до 20, 30 й урешті-решт до 45 хвилин нескінченними соло-партіями. Багато груп класичного року «зловживали» власним творчим потенціалом. Скажімо, для «Рink Floyd» двадцятихвилинка гітарного соло була нормою. Фактично це перетворювалось на окреме повноцінне шоу серед основного виступу. Часто композицію навіть перетворювали на основну частину концерту, тому її живі записи збереглися найкраще.

Послідовність пісень у єдиному музичному просторі альбому рівнозначна порядкові сцен у кінофільмі. Вони так само налаштовують авдиторію на певні емоції, чергують їх між собою. Закономірно, що після такої епічної композиції потрібна емоційна розрядка для повернення усмішки на обличчя слухача. Нею і служить м’який клавішний вступ «Your Time is Gonna Come» .

Ця композиція – єдина в альбомі, де Джон Пол Джонс не грає на бас-гітарі. Роберт співає з помітною насмішкою, що дуже вдало корелюється з текстом пісні. Хлопець з такою іронією розважує, коли ж його дівчина дістане «належне». Цей абсурдний гротеск супроводжує кожну їхню «історію кохання».

Джон Пол Джонс та його синтезатор (1973 рік)

Без звичної паузи музичне полотно переходить до першого в історії групи інструменталу. «Black Mountain Side» базується на композиції шотландського виконавця Берта Дженша. Проте сам Джиммі зазначає, що не знав про авторство, що пісня була дуже поширена у фолк-клубах шістдесятих. Це рішення, впізнаване у музичних колах Англії, стало в композиції основою для гітарної імпровізації. Насправді ж вона була лише приводом, щоб зіграти 10-хвилинне соло «White Summer», яке гітарист виконував ще у «The Yardbirds».

Джиммі Пейдж виконує Black Mountain Side (1969 рік)

Невелика акустична пауза дійшла свого логічного завершення у доволі прогресивному соло, що ментально вже готувало слухача до кардинальної зміни звуку. «Communication Breakdown» справді змінила світ своєю швидкістю. Її основний риф4 підштовхнув розвиток «металу» та «панку». Його варіації можна зустріти у багатьох музикантів, а сам він став своєрідним каноном й великим хітом групи. Концептуально вона дуже близька до «Good Times Bad Times». Такі ж самі бек-вокали, схоже швидкісне соло та неймовірна майстерність ритм-секції.

Led Zeppelin виконують «Communication Breakdown» на британському телебаченні (5 вересня 1969 року)

Наступну «I Can’t Quit You Baby» теж написав Віллі Діксоні. Цю композицію музиканти також використали для нескінченного хизування своїми навичками. Джиммі знову постійно забуває, що гітарне соло – це лише частина пісні, а Роберт верещить у мікрофон, демонструючи увесь свій вокальний діапазон. Утім вийшло дуже класно, а міцний блюзовий фундамент, який забезпечують ударні та бас, залишає пісню в рамках пристойного. У композиції є й агресивніша та яскравіша версія, записана 9 січня 1970 на концерті у Royal Albert Hall й офіційно видана в рамках останнього альбому групи «Coda» (1982).

Фінальний акорд альбому концептуально не додає геть нічого нового. Але сукупність ідей та тропів об’єдналися в одну з найкращих пісень 1969 року – «How Many More Times», панацеї для підняття настрою. Найдовша пісня дебюту (триває майже у вісім з половиною хвилин) використовує композицію блюзмена Хауліна Вулфа. При тому змінивши її до непізнаваності. Дуже помітна сонячна енергетика пронизує кожну ноту пісні, а зігране наче під водою соло просто чарує. Така атмосферна подача готує слухача до другої в альбомі композиції з використанням смичка. Це насправді демонструє велич Пейджа як композитора. Одна справа зробити цей звук моторошним і мінорним, як це було у «Dazed and Confused», а зовсім інша – органічно вписати його в мажорну пісню з м’яким теплим звуком. Рішення чітко віддає імітацією ситари й інших струнних інструментів Азії. «Діти квітів» – хіпі – завжди захоплювались Індією, і це поширювало відповідну стилістику. До неї зверталися «The Beatles», «The Rolling Stones» та й у «The Yardbirds». І «Led Zeppelin» її не проігнорували.

Виступ Led Zeppelin на датському радіо (17 березня 1969 року)

На відміну від інших блюзових стандартів альбому ця пісня демонструє вміння всіх учасників групи, а не тільки двох. Вона доповнюється чіткою структурою, у якій увага до настрою партій і зрозумілий акцент на головному рифі. Рідкісне для Пейджа у цьому альбомі помітне подвоєння доріжки з гітарним соло додає композиції відтінків, наближених до пізньої творчості колективу. Справді достойне закінчення такої величної платівки.

На свіжу голову

Якщо щиро, чимало нюансів альбому сьогодні просто незрозумілі. Для багатьох та суміш важкого блюзу з фолком, породжена «Led Zeppelin І», здасться нудною та надто претензійною. Але у своєму ядрі цей неймовірний приклад композиторської майстерності репрезентує класичний рок як такий. І чудовий узірець для знайомства з жанром і групою загалом. Якщо читача цікавить музика епохи хіпі, але лячно почати, перший альбом «Цепелінів» цьому зарадить. Як і вся творчість групи, альбом – приклад кращої музики тих десятиліть, промінь радості, який, наче улюблений, добре знаний фільм, покращить настрій на увесь день. А це нині так важливо. За понад пів століття «у небі» «Цепеліни» й досі привертають увагу нових шанувальників. Досі можуть дивувати, бо не спустилися ані на метр долу.

  • Примітки:
    Британське вторгнення¹ – термін на означення періоду в історії рок-музики, коли британські виконавці почали масово очолювати американські чарти.
    Концептуальна платівка² – музичний альбом, об’єднаний однією або декількома сюжетними лініями, зображеними в ліриці пісень.
    Тріоль³ – ритмічна фігура з трьох нот, що мають однакову тривалість, але вкладаються у інтервал між двома нотами.
    Риф4 – коротка, багаторазова, зациклена мелодійна фраза одного з інструментів, котра служить основою композиції.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company