Лувр, Notre Dame і креп з «Нутеллою»

Це особливе відчуття, майже урбаністичне intermezzo: після 24-рьоx годин трухлявих автобусів, лоукост-перельотів і допитливих митників проїхатися нічним Парижем в «Мерседесі» S-класу під спокійний і трохи космічний deep-хаус.

Пізньовечірня пора посилює сомнамбулічний стан: вуличні ліхтарі ніжно наповнюють темряву жовтими фарбами і послаблюють загальний фокус, а білий шум від ледь чутного тертя коліс об асфальт налаштовує мозок на гіпнотичне сприйняття. Ні, це не наркозаписи хвальків-подорожувальників. Такий тут Uber, що ж поробиш.

Не важливо, чи зналися раніше, чи це вперше бачимося, він зустрів нас напрочуд привітно й жваво  –  як старих добрих друзів. І наперекір синоптикам – прекрасною погодою .

«То куди ж краще піти у перший день? – міркували до поїздки. – У Лувр, звісно!»  Дуже оригінально, –  скажете, навіть не ховаючи іронії. Не дуже. Проте ми  ні на хвильку не пошкодували… Ну, майже…
Квитки придбали завчасно. Електронні.  І,  цілком упевнені, що так оминемо нудну чергу тих, кому чужі новітні способи комп’ютерних шопінгів,  рушили до центрального входу музею.

Ха, наївняки!  Знадобилася добряча година (традиційна черга зайняла б щонайбільше хвилин 25), аби збагнути де обміняти ці трикляті  електронні білети на паперові, бо саме ті тут винятково «ходові». Так випадково стріли Ентоні, високого чоловіка середніх років, який щиро забажав нам допомогти. Він щойно завершив свою велопрогулянку і,  щоб позбавити нас цієї мороки напевне, зателефонував другу, який працює у Луврі. Уже за 5 хвилин біля адміністраторської нас зустрів пан з фірмовим бейджиком на шиї. Привітно потиснувши нам руки, а Ентоні по-православному тричі поцілувавши,  повів нас за собою. Кількахвилинне блукання, весела розмова про все та ні про що –  і ми біля входу, трохи сконфужені, але з пеперовими квитками.  Насамкінець, дякуємо нашому випадковому помічникові Ентоні, якому вже закортіло приїхати в Україну, обмінюємося «фейсбуками», і пан з бейджиком проводить нас поза чергою через металошукачі входу для організованих груп.
А потім… Потім почався «просвітницький» Луврський  марафон.
Аякже –  найбільший, найвеличніший, найкрасивіший музей у світі! А з чого ж почати? Вочевидь, з менш залюдненого і популярного, аби «найцікавішим» поласувати наприкінці. Гм, і де тут менш популярне, спитаєте? Звісно, у протилежному від «Джоконди» корпусі. «Л» – логіка!
Перші 2-3 години радієш цілковито всьому, всотуєш інформацію, як губка. Вражено розглядаючи містичні тексти стародавніх документів, викарбувані на камені, – мовби послання людям майбутнього від позаземних цивілізацій колишніх  осельців Землі… Величні статуї античних богів, які гордо дивляться на тебе з-під лоба, милостиво даруючи тобі життя ще на трішки часу. Епічні битви добра і зла на полотнах митців різних епох…

Здивувало (по щирості – приємно),  що експозиції  Музею світу винятково франкомовні, геть не зважають на мультинаціональність та мультикультурність  відвідувачів. Але  «Ґуґл» і фантазія роблять свою справу: знаєте, це супервесело читати «Вікіпедію» про витесаний на камені договір спадкування правителя Месопотамії і водночас спілкуватися про особисте життя з античною богинею!  Бо чом би й ні? Всяк без винятку може відчувати радість і біль, – поговорити завжди знайдеться про що.

Парадоксально чи ні, але знаменита «Мона Ліза» не зовсім вражає. Чи радше зовсім не вражає. Хто пояснить, чому коло неї зібрався такий натовп? Що так ретельно всі видивляються, протискаючись якомога ближче? Таємницю усмішки? Це із серії запитань: «Знаєте, в чому секрет локшини?»

Натомість зал двома поверхами вище, де виставлено роботи імпресіоністів, пустував. Побували наодинці з тими бідолахами , які здивовано і трохи незадоволено, неначе ми нагло порушили їхню звичну самотність, зиркали на нас зі своїх олійних портретів. Про їхній настрій – то , вочевидь, навіяне втомою. Адже за кілька годин навіть святкове сприйняття значно притлумлюється. Замість да Вінчі, Ренуара, Родена  бачиш «релігійні» чи «нерелігійні» твори, розрізняєш лише базові форми, величину і колір відомих скульптур. І навіть цілюща подвійна кава в пластиковому стакані «а-ля гідропарк» з луврської кав’ярні уже не відновлює кондиції.

Цей марафон явно не на один день.
Та попереду ще один супермузей. Відвідати його – «a must», і нікуди не дінешся.  Можете уявити, з яким полегшенням ми збагнули, що д’Орсе значно менший. Тим часом це one love для шанувальників шедеврів імпресіонізму: Мане, Ренуар, Моне, Сезанн, Ван Гог –  імена, які знають усі, навіть такі невігласи як я. Прекрасне рішення – взяти аудіогіда: приємний голос доступно розповість про автора, суть твору і зверне увагу на деталі, які вислизають з-під мінливої уваги.
Згадався давній страшний сон: ми з Radio Plush мали виступати у Сієтлі, але нічого, крім готельного номеру, не побачили і мусили летіти в Україну… без жодних спогадів. Щось схоже почало траплятися й тут. У місті фактично  третій  день, а у притлумленій від перенасичення мистецтвом голові – лише картини, скульптури… І парсуни Христа на всіх етапах його життя: від народження до розп’яття і далі. «Ну то й що? Не так вже й погано», – мовите. Або «хі із е найс гай!» – як добродушно сказали нам двоє французів у Люксембурзькому саду.

*   *   *

Notre Dame.
Варто докласти неабияких зусиль, аби відтворити в уяві описану Гюго атмосферу з однойменного роману. Безперестанне гомоніння туристів з усього світу, незважаючи на заклики до тиші «цитьканням» із внутрішніх динаміків собору, перетворюють це місце більше на популярну тусовку біля історичної пам’ятки, хоча тут діючий собор. Тут ми послухали службу і спів хору з кількох служителів, який доволі грубо перебивали пани з Азії, експресивно,  як у тих японських шоу, де навіжені парубки і кобіти роблять всякі незрозумілі і неадекватні для європейців речі. Тут ми продовжили свою давню традицію цілуватися у релігійних установах, поки хтось не зробить зауваження. Тут, піднімаючись до дзвіниці, познайомилися з австралійською парою, яка має трьох дорослих дочок приблизно нашого віку, і нарешті вирішили вдвох побачити весь світ. Україну, до речі, понад усе. Ми зійшлися, зокрема, на тому, що кількох днів у Парижі занадто мало, щоб тратити їх лише на музеї. Але все одно нам порадили відвідати музей Сердньовіччя і щиро вмовляли оминати музей Родена, бо нецікаво і попсово. Але це перевіримо наступного приїзду.

Що б сказали бабусі біля під’їзду, якщо б почули про Moulin Rouge? «Та там наркомани і проститутки! Розпуста, наркотики і деградація!»

Це явно не про знамените кабаре. Неймовірне шоу, постійна зміна костюмів і реквізиту, надзвичайна пластика, акробатика, артистизм виконавців. Так, еротизм присутній:  гарних оголених грудей не перерахувати, але це швидше елемент традиції театру. Загальне шоу «розбавляють» кілька парних виступів. Один вразив особливо: пара на роликах виконувала цирково-акробатичні елементи. На невеличкому подіумі. Номер тривав близько 5-ти хвилин і тримав усіх у такій напрузі, що в особливі моменти присутні в залі просто підстрибували на своїх стільцях та скрикували від страху, і ми з ними. Можна лише уявити, скільки важкої праці вкладено, скільки болю, сліз, інтриг, скандалів, депресії артистів, постановників, реквізиторів, продюсерів та інших побачив театр, аби явити одне півторагодинне шоу. Яке тут відбувається тричі на день за звичних sold out.

Відвідайте його  обов’язково! Квитки, до речі, можна також купити онлайн, це зекономить час і сили, плюс  трохи краще організує вечір..

Хто скаже, куди найоригінальніше було б піти насамкінець? Три-чотири!..
Звісно, Tour Eiffel!

Ейфеля не оминути .
Париж – майже цілковито рівнинний (Монмартр-Монпарнас не рахуємо) і 300 метрів угору з великим надлишком достатньо, щоб відчути тут себе на вершині світу.
Кажуть, творчі люди більше бояться невиправданої небезпеки. Не знаю чи правда це, але вежа справляла величне і водночас гнітюче враження. Біля неї нав’язливо крутиться в голові, що важкі, пустотілі металоконструкції вимагають постійного нагляду і ремонту, враховуючи їхній солідний вік. Останній день, який виділили для підйому, видався найменш «льотним». Небо захнюпилося, значно похолоднішало, цяпання дощу, ніби насміхаючись, попереджало про близьку зливу.

Чергу проскочили на диво швидко. Ліфт, підйом на перший поверх. Його минаємо. Вуха потроху закладає. Другий поверх. Пересадка на інший ліфт, до нього теж черга. Ще один підйом, в голові паморочиться від його швидкості, зі звуків чути переважно низькі частоти. Зупинка. Двері відчиняються, ми на останньому поверсі вежі. Щоб звикнутися з висотою, потрібен час. Лоскоче нерви розуміння того, що під тобою цілковито пустотіла споруда, а нижче – тільки асфальт. Добрий спосіб подолати дискомфорт – просунути голову між ґратами і поспостерігати: вітер у парі з дощем лупить в обличчя, доокола – сіре, але просторе місто, а знизу – отой суцільний асфальт… І серце вискакує з грудей.
Вечір закінчився ласуванням крепу з «Нутеллою» й арахісовим маслом у непролазну зливу під деревцем навпроти вежі .

Шкода, але «інший» Париж за декілька днів не пізнаєш.
В одному певен: життя тут бурхливе, настрій  веселий та водночас меланхолійний, і люди однаково вміють працювати і розважатись. Але побачене нашвидкуруч  часто ілюзорне, а тому провокує уяву додумувати. Хто знає, що відбувається насправді?
Проїжджаючи на автобусі околицями, мимохіть бачиш розмальовані лайками стіни будівель в «небажаних для туристів» районах, нескінченні ромські нетрі на закинутих залізничних коліях  та груди покинутого сміття, що радше нагадує кадр із документального фільму про загрозу техногенних катастроф. У медалі зажди дві сторони. Особливо, коли йдеться про соціальні проблеми.

Втім, це не завадило нам по-дитячому радіти, робити те, що хотіли і не хотіли, почуватися щасливими. Життя вдихнулося трохи інше, але таке схоже. А наступного разу таки варто спробувати пожити тут у місцевому ритмі, аби розглянути навколишнє трохи іншим, «нетуристичним» оком.

P.S. Вперше спробували couchsurfing. Лише на «ювілейний» 30-й реквест позитивно відгукнувся один парижанин. Домовилися про дату зустрічі, але детально перечитавши профіль, дещо занепокоїло: дуже вже любить пан ходити голяка по своїй квартирі-студії, про що сам й пише на своїй сторінці. Ніби й нічого поганого,.. але, власне, і не comme il faut якось…
Дякуючи «Фейсбуку»  на горизонті з’явився наш супергерой  Олександр Шевченко.  Звісно, ми передбачувано заблукали й непристойно запізнилися на зустріч неподалік від «Нотр Дам», але все одно нагодував і прихистив на весь час нашого перебування у Парижі. А вже наступного дня вирушив у Chamonix ледь не самотужки підкорювати знамениту гору Mont Blanc (4808м, на хвилинку!).

Друже, ми безмірно вдячні за знайомство і прийом, про який годі було й мріяти! Вітаємо з надкрутим «ечівом» і чекаємо тебе у Києві!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company