«Ми зобов’язані всім, а нам ніхто»

Непримітна будівля тулиться десь між столичними станціями метро «Житомирська» і «Святошин». Спеціалізований будинок ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів. Життя тут плине в іншому темпі, аніж у місті, де має ціну кожна секунда. Втім, бути активним і зайнятим можна завжди і за будь-яких обставин. Це доводить Любов Куреєва, одна із мешканців цього дому.

Любов Павлівна цілком задоволена своїм тутешнім життям. Історія начебто типова: син, донька та двійко її малечі мешкають у комуналці –  місця на всіх бракує. 35 років поспіль родина стоїть у черзі на окреме житло. Старшу онуку жінка частенько забирає до себе, щоб хоч якось допомогти доньці, в якої ще й 8-місячна манюня, віддає їм їжу. Раніше надсилала продуктові пайки синові в АТО, поки той не повернувся.

– Син каже, не треба їм нічого возити, краще б сама їла, – зізнається Любов Павлівна. – Але як я можу, коли знаю, що їм бракує грошей?

У цьому домі люди мешкають по-одному, рідше по-двоє. Економлять на світлі, газі й воді. Навіть – на перегляді телевізора. Комірне та інші послуги за місяць одбирають небагато, зате чималі субсидії. На думку Любові Павлівни, навіть «непродумано-великі», і це її обурює.

По щирості, тут не завжди було все так тихо та спокійно, як нині. Колишнє керівництво добряче пошарпало нерви стареньким. Найперше – тупою байдужістю до умов проживання. П’ять років точилася боротьба мешканців з адміністрацією будинку, конфлікт мусила гасити місцева влада. Тож нині, настрахані і навчені тією колотнечею, мешканці з насторогою стрічають навіть тих, хто від щирого серця бажає їм допомогти. Любов Куреєва тоді теж була в групі активістів, як вона каже, «боролася за справедливість». Така бойова вдача, пояснює, у неї ще з дитбудинку та інтернату.

Раніше, каже, коли до них мало навідувалося охочих допомогти та підтримати, культурну програму організовували «силами контингенту».

– Адміністрація набирала «самодіяльність» з пенсіонерів. «Артистам» по 80-90 років, але мусять виступати… Хтось, співаючи, починає плакати: слова забув… Не можу на таке дивитися: це ж якась експлуатація!

І зітхає:

– Нас виховували так, що ми зобов’язані всім, а нам ніхто. Цей тягар і досі тисне на мене, але інакше поводитися не можу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company