У дитинстві я дружив з дівчинкою Людою. Вона була стрункою білявкою з прямим, як у грецьких скульптур, носом. Жила у тому ж, що і я, будинку на столичному бульварі Дружби народів, в тому ж під’їзді і на одному зі мною поверсі. Двері наших квартир дивилися одна на одну. Люда була на рік старшою, а взагалі, у тій сім’ї росли четверо дітей. Старший  Володя закінчував школу, коли я ще  із-під столу ходив пішки… у дитячий садок. За Володею йшов спортивний та доладний Сашко, років на п’ять-шість старший за мене, а далі – погодки Коля й Люда. 

У нас із Людою був третій друг, теж Сергій. У різні ігри ми завжди грали однією командою. Втрьох бігали у дворі, шастали на «воєнку» (так називали закинуті військові склади, де зараз  масив «Новопечерські Липки»). Люди поряд з військовою частиною вже не жили, їхні покинуті будинки добрі кияни розібрали до фундаментів, а от сади, хоча трохи й здичавіли,  справно дарували рясні врожаї. «Воєнка» була напівгаєм-напівсадом і всі печерські дітлахи знали сюди дорогу. Одного разу ми з Людою опинилися на «воєнці» вдвох і вона раптом сказала, що, якщо я її хлопець, а вона – моя дівчина, то маємо цілуватися. Я погодився бути її хлопцем і ми цілувалися, як може цілуватися шестирічний хлопчик із семирічною дівчинкою. Це було лише раз, більше нагоди не випало. Люда попередила, що поцілунки – наша таємниця, і я свято беріг той спільний «воєнний» секрет. Наприкінці літа друг Сергійко похвалився мені, що він  теж хлопець Люди і вони навіть цілувалися на «воєнці». 

«Вот дура», – подумав я і вирішив з нею більше не усамітнюватись, але спілкуватися не припинив. Лише остерігався, щоб дівчина не здогадалася, що  знаю про їхню із Сергійком прогулянку за яблучками-цілунками. 

За рік  ми переїхали на нову квартиру, але недалеко, тому з Людою навчався в одній школі, а Сергій переїхав у інший район, і сліди його загубилися у нетрях новобудов.  

Надійшов час, коли хлопці і дівчата живуть паралельними інтересами. Ми з Людою, то віталися, то ні. А потім…  У тринадцять я ще мав вигляд незграбного парубча, а семикласниця Люда у чотирнадцять, з оформленим бюстом і довгими ногами,  – дівкою на порі. Вік, коли я сахався дівчат, минув, кортіло з ними спілкуватися. От і з Людою ми  вже віталися, але не більше, на жаль.

Одного разу після уроків у географічному кабінеті Люда з однокласницями малювали стінгазету. Дівчата склеїли три ватмани і розгорнули їх на підлозі, повзаючи довкола навколішки. Географічка Клавдія Василівна була моїм класним керівником, я для чогось зайшов до неї. А що теж був стінним газетярем (тоді стіннівки робили направду діти, а не батьки), тож спостерігав за роботою старшокласниць з професійно-хлоп`ячою цікавістю.

Люда, стоячи на чотирьох, підняла голову, подивилася.  Заприсягаюся, вона впізнала «свого хлопця». Лишень  зібрався видихнути: «Привіт!», як вона, скрививши презирливу мармизу, згорда кинула: «Мальчик, ну-ка, отойди в сторонку, не мешай!». Виказати перед  подружками знайомство з непоказним шестикласником їй було безпонтово. Але ж ми товаришували змалку! Могла б сказати нейтральне: «А, это ты, привет»  – і попросити, щоб відійшов. Натомість на публіку кинула зневажливого «мальчика». «Ти таки дура, ні – дурепа», – подумав і підійшов до класної керівнички. Нічого не відчував, крім байдужості. Враз Люда стала мені сторонньою.

За рік чи два я  помітно підріс, змужнів, пробилися юнацькі вусики й вигорбились такі-сякі м’язи. Дехто з дівуль, що малювали з Людою стіннівку, зиркали у мій бік. Та мені  було бім-бом, бо я завів собаку, а на пустирі, де її вигулював, збиралася такі ж хлопці-собачники…  Ну, знаєте, гітара, перша пляшка вина, розмови про кіно і.. дівчат!

Люду  ще якийсь час  зустрічав на бульварі Дружби народів, але жодного разу не підійшов, не привітався. Чомусь не хотілося. Пізніше випало й самому вчителювати у школі, тут-таки, на Дружби народів. Колишні однокласники, деякі з того ж будинку, де колись мешкав і я з Людою, приводили до школи своїх дітей. Міг би запитати про долю «моєї дівчини». Але, як і тоді з Людою, якось не склалося…