ЛЮДИНА ДОБРА

Цей скромний чоловік із Закарпаття став знаний в Україні. І неспроста. Коли з ініціативи сільської жінки з Дніпропетровщини Галини Заболотньої та поета-академіка Бориса Олійника 2008 року пролунав патріотичний заклик «Збудуймо Всенародний пам’ятник Матері-Вдові!»,  Денис Добра, дитина-напівсирота війни, відгукнувся на нього одним із перших. А далі його прізвище, що так відповідає порухам душі Дениса Денисовича, стало з’являтися у списку жертводавців із постійністю, гідною захоплення. Впродовж трьох років він зі своєї скромної пенсії тринадцять разів переказував кошти на пам’ятник, щоразу вносячи від 50-ти до 150-ти гривень.

За цей щирий вияв деякі ЗМІ, які тримали тоді в полі зору той усеукраїнський збір пожертв, стали називати доброчинця рекордсменом серед усіх дароносців. Сам Денис Добра каже, що це явно недоречне слововживання, бо чинив винятково з великої любові до своєї нені і до всіх її посестер-страждальниць, кому випало спити гірку вдовину чашу війни.

Згадуючи свою матусю Катерину (вона в дівоцтві носила прізвище Зейкан), Денис Денисович із журою мовить, що її заміжжя присмутили кілька обставин. Найперша – вона зі своїм коханим Денисом побралася супроти волі батьків. Причому і батьківська, і материнська рідня були рішуче проти цього шлюбу. Як тут не згадати «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського!

Батьківський рід заможніший, мали добру землю в заплаві мальовничої Боржави, а в родині матері землиці обмаль, та й та у верховинах. В обох сім’ях мали на кого ділити свої статки. До того ж Катерині йшов лише вісімнадцятий, а нареченому її вже двадцять дев’ять набігало.

Зійшлися без весілля. Гостину молодим справив свояк нареченого. І жили б вони довго і щасливо, якби ж не війна. Їхній медовий місяць тривав усього п’ятнадцять днів. Улітку 1942-го профашистський уряд Угорщини, під чиїм протекторатом тоді опинилося Закарпаття, на догоду біснуватому Адольфу зігнав до війська заледве не всіх, хто міг тримати зброю. Забрали і Дениса. Новобранців одразу ж спровадили на Східний фронт, під Сталінград. А через дев’ять місяців гірське село Імстичеве почуло скрик Денисового первістка. Тільки сам Добра-батько цього щастя вже не спізнав. Поліг на безглуздій бойні, у чужому війську, яке, за словами Денисової матері, проклинав.

– Отак у вісімнадцять років була моя неня вже і зі мною під серцем, і вдовою одразу, – скрушно мовить Добра-син. – Та й прожила-промучилася на цьому світі всього 43 роки. Згоріла від раку. Лікар сказав, якби мала чоловіка, то й віку звікувала б.

Щоразу згадуючи нелегку долю своєї матері, Добра, чоловік зазвичай веселий, гартований, жвавий, міняється з лиця. Перед його очима – Вона! Вся у праці, у прагненні стягтися на копійчину, аби вивести в люди свого єдиного синочка. Як вона тішилася і водночас тривожилася , коли він після десятирічки подався аж у Херсон, в ПТУ. А потім була армійська виучка, яку проходив, у Тбілісі. І тривожне шукання роботи. Знайти її в рідних Карпатах  було непросто,отож,як і багато його краян, шукав її по неісходимому Союзу, в тій-таки Росії. Згадує:

– Мандруючи просторами Сибіру, Колими, Чукотки, дійшовши до «сонячного» Магадана, весь час мав халепу при влаштуванні на працю. Річ утім, що в паспорті я значився двома іменами. А було ось як. Коли прийшла пора мене хрестити, мій дід по матері, людина вкрай авторитарна і, до речі, надто проросійськи налаштована (мабуть, далося взнаки його довоєнне перебування  в компартії Чехо-Словачиини), – так ото він повелів, щоб мене величали, як Сталіна. А батькова рідня наполягала, щоб мене охрестили іменем загиблого тата. Священик, аби не вносити більших чвар у родину, охрестив мене двома іменами. Зрозуміло, по-угорськи.  І став я Дийнеш-Йожеф Дийнешович. Уявляєте, як мені з таким жилося? Вже потім, міняючи паспорта, записав себе Денисом. А до того при оформленні на роботу Росії мене щоразу запитували про це дивне ім’я. І я кожного разу змушений був читати «кадровикам» лекцію, пояснювати, що тільки наприкінці війни Закарпаття стало часткою СРСР, а доти там порядкували інші держави. Мене вислуховували, але закінчували завжди однаково: «Ну, однім словом, – бандєровец». Та, позираючи на мої руки, в роботі не відмовляли.

Денис із усіх сил намагався пособляти матері: гроші бракувало на лікування. Згодом, коли вона зовсім злягла, приїхав з дальніх далей у село. Гідно віддав останню шану рідненькій. А згодом знайшов собі вірну супутницю долі, одружився і перебрався з материнського гнізда в райцентр, влаштувався на завод «Іршавремверстат».  Але постійно щемить у душі від того, що клята війна так занапастила долю його нені. Болить йому і батькова гірка доля, доля людини, яка пішла на чужу війну не зі своєї волі. Добре, що роки Української незалежності внесли деяку ясність у міжлюдські стосунки, виплекали перші благодатні паростки взаєморозуміння.

З цього приводу гарно сказав давній друг Добри, місцевий журналіст Михайло Ціцак: «Приблизно в той же час, що й Денис, став сиротою і хлопець з Полтавщини Борис Олійник – один із ініціаторів священного пам’ятника Матері-Вдові. Їхні батьки були солдатами різних армій, більше того, навіть ворожих. І загинули обоє майже водночас. А сини ніколи не бачилися. Але час, як найбільший і найкращий лікар, зробив так, що сини солдатів ворожих армій  вирішують спільну справу, стверджуючи, що найвищими цінностями людської діяльності залишаються гуманність, доброта і справедливість. А ще – свята пам’ять про Матір-страдалицю, яка не тільки привела їх на цей світ, а й надлюдськими зусиллями в тяжкі,голодні й холодні післявоєнні роки не дала згаснути молодому життю, випестувала й ви леліяла, вивела в люди, як могла…».

Про все це ми зболено говорили з Денисом Денисовичем 22 червня 2012 року в Києві, перед відкриттям у парку Перемоги Всенародного пам’ятника Матері –Вдові. Тоді ж він з гіркотою зізнався, що в ранньому віці поховав і дружину. Пам’ять про них, всю енергетику й силу душі разом з іншими будівничими вкладав у спорудження в райцентрі Свято-Іллінської церкви. А нині виконує там обов’язки скарбничого. Щоб не дати життю закиснути, від зорі і до зорі ґаздує біля домівки, плекає сад-город, а надто виноград. А ще співає в районному хорі ветеранів. Словом, живе з людьми і для людей. Отак між словом я тоді довідався, що доброчинні пожертви на пам’ятник Земній Богородиці в Києві – не єдина його жертводайна справа. Кожен в Іршавському районі знає, зокрема, що на свої кошти Денис Добра встановив у райцентрі на фасаді залізничного вокзалу меморіальну дошку в пам’ять про депортацію євреїв 1944 року. Його добром зігріте серце відчувають багато друзів, близьких, навіть випадкових знайомих.

… Коли в столичному паркові Перемоги з чотириметрового гранітного монумента спало біле покривало, перед учасниками мітингу-реквієму постала молода, велична і вродлива Мати з двома дітками. Вся – в печалі, в чеканні з війни свого судженого. Крізь скупу чоловічу сльозу Денис Денисович тихо мовить мені:

– Велику богоугодну справу вчинили ми оце толокою, всією Україною. Щасливий, що маю до цього причетність. Тепер мені є до кого приїхати у стольний Київ, є кому поклонитися-поплакати. Мати на пам’ятнику дуже схожа на мою. Різниця тільки, що в моєї я одинак. Обов’язково візьму до Києва своїх онуків – нехай побачать, якою красивою, мужньою і стражденною була їхня прабабуся.

Loading...

Коментар до ЛЮДИНА ДОБРА

  1. Микола Нечипоренко, м. Дніпро, (Дніпропетровськ). сказав:

    Треба, щоб читачі знали, що для того, аби у нас появився монумент матері-вдові Другої світової, багато зробив і автор цієї публікації, на той час завідуючий відділом газети захисту інтересів селян “Сільські вісті” Андрій Васильович Мельничук. Низьки й уклін і дяка йому за це.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company