До музею «Літературне Придніпров’я» надійшла невеличка частина архіву самобутнього поета, журналіста Володимира Земляного (1963 – 2020). Зберіг його і передав музею письменник, краєзнавець Микола Чабан, приятель Земляного, який у 1980 – 1990-і роки працював разом з ним у видавництві «Зоря».

Особливу увагу привертають рукописи, машинописи ранніх віршів Володимира Земляного: пізніше вони ввійшли до першої поетичної збірки «Петриківська вишня», що побачила світ у дніпропетровському видавництві «Січ» 1991 року Основу збірки склали поезії про рідну Петриківку, про традиції та історію краю, вірші, присвячені землякам, спогади дитинства.

Серед архівних матеріалів і статті про Установчий з’їзд Народного Руху України, делегатом якого був Володимир Земляний, і матеріали про перебудовчі процеси у краї – публікації в неформальних виданнях «Форум» і «Жорна», до творення яких був причетний талановитий майстер слова.

Аби уявити неповторність і щирість поетичного голосу Володимира Земляного, наведемо кілька його віршів:

ПЕТРИКІВКА

В житах загубилась, немов
перепілка,
Довкруж насадила зелені
сади.

Із далей яких скажи,
Петриківко,
Жар – птицею ти прилетіла
сюди.

В барвінок і ружі убралися
хати,
Любистку й калини
буяють кущі

І дядько, закінчивши
грядку сапати,
Малює той квіт на папері
душі.

Як вечір загра в калинову
сопілку
І світло чарівне
поллється згори,

То зійде не місяць –
червона тарілка,
Яку розписали славетні
майстри.

***

Андрію Пікушу

Згадай, Андрію: тихо смеркло,
Застигло озера свічадо,
І сонця блискітки померхли
Серед черешень твого саду.

Аж ось і північ. Дика качка
Крильми над плесом лопотіла,
А свічка нашої балачки
Усеньку ніч палахкотіла.

Слова згоріли, як воскові,
Та проявляє пам’ять плівку,
Де зізнаємось ми в любові
З тобою вдвох до Петриківки.

На ній ні кольору, ні звуку,
Лише розмов приємний трунок.
І ти згорнув на грудях руки,
Неначе сплів із них малюнок.

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Коли козацькі винесли клейноди
І перейшли невидимий рубіж,
То стала з ласки царської свобода
В козацькім серці, мов турецький ніж.

Та ж воля – не дарована перина.
Вона гуля одвік без кунтуша.
І обвела цариця Катерина
Навколо пальця батька Калниша.

А що якби не винесли клейноди
І рубонув ти шаблею навскіс?
Чи більшої діждалися б свободи,
Чи менше пролилося б крові й сліз?

А може, думав: «Змилоститься доля,
За всіх один відмучуся, як перст».
Тому й прийняв даровану неволю –
Поклав на плечі соловецький хрест.

Там, де туман лягає квітом вишень,
Якими обсадив свій хуторець,
Ти замолив гріхи перед Всевишнім –
В’язниці соловецької чернець.

А навесні, коли розквітне гілля
В густих садах нащадків козаків,
Заплачуть, батьку, вишні твої сіллю,
Густою сіллю рідних Соловків.

КАЗКИ ДИТИНСТВА

1

Повернувся додому на спомин.
Тепла хата… Прокурена піч…
Домовик, заховавшись за комин,
Розперезану слухає ніч.

Як любили ми вдвох гарцювати!
Марно мама вечеряти зве…
…Піч розібрана. Порожньо в хаті.
Гріє ребрами дім парове.

Мама каже: зимової хвищі,
Коли вдарить морозом об лід,
Домовик на холоднім горищі
Тихо плаче в старий димохід.

2

Стигне вечір калиново,
Браму сонця зачиня.
Хмари чорної корова
Дожувала промінь дня.

Затулив зі страху очі:
Наставля корова ріг…
Тихо ллється казка ночі
Сном дитячим на поріг.

3

Мені в дитинстві снились коні
На голубім, казковім тлі.
Вони між трав у дикім гоні
Скажено мчали по землі.

Хотів спинити їх руками,
Лискучі гриви заплести.
Але вони зникали снами,
Щоб знову в сон мені прийти.

Та все відснилося з роками,
Та знову хочеться мені
Спинить дитячими руками
Казкових коників у сні.

4

А вже сонце в легкій напрузі
На вечірнім спинилося прузі.
І здається мені, що знову
Мати пісню співа колискову.

Мов би знов я хлопчисько маленьке,
Що до рідної горнеться неньки,
І, набігавшись коло хати,
Засинає з цукеркою: «Спа – ти..»