Мамине поліття

Палкий подих осені жене багряно-золотавими барвами у далечінь, до Києва, аби продовжувати раз у раз спілкування з примхливо-капризною дамою на ім’я журналістика. Виходжу на поріг отчого дому, мов ілюстровану книгу, гірко-солодким поглядом «гортаю» пейзажі.

– Ну що, вже йдемо?

– Та стривайте! Ще зарано, – каже батько й торохтить моєю сірою валізою.

Те торохтіння виводить з глибини думки лише на одну коротку мить. Щоб поринути туди з новою силою.

А очі тимчасом жадібно напувають серце щемом рідних овидів. Грію поглядом маму…  Стежка, якою маю пройти, обабіч омивається городами. Може, вони і вийшли б з берегів, якби не камінні обніжки. На городах же величається всякий плід. І царюють квіти. Ніби почесною вартою, коло асфальту  рівненько виструнчилися троянди. Чи то вони так гарно осінь зустрічають, чи мене виряджають… Шелестить берізка своєю ошатною зеленозлотою сукнею, щось нашіптує собаці, у її десятий сон. А троянди милуються блакитним небесним дзеркалом. Згадую, як мама невтомно шукала кожну, замовляла… І після важкого робочого дня хапала жовті гумові рукавички і притьма на город… Дбайливо висаджувала цю тендітну красу, приказуючи: «Ото приїдеш, а в тебе ріка трояндова під вікнами… Аби лише прийнялися… Цей корчик дуже щось мене тривожить…» І просить Господа милості та благословення на її труд.

– Куди задивилася? – голос випірнув десь ізбоку, на мить переплівся з пахіллям троянд.

– На нас. Дивлюся, як у нас тут гарно…

На яблуні защебетала птаха, задерши голівку у небо. І що вона йому повідує? А по той бік городу, біля старенької яблуньки, всіяної плодами, «чорнобривців насіяла мати». Вони аж сяють радістю. Не стримуюсь і я – сонце на устах. Яблунька й собі веселиться, сміється дрібним шелестінням, аж яблука на гіллі підстрибують. А онде останні гладіолуси покірно скидають свої світло-барвисті одежі, як мавки перед сном. Молодички-айстри в барвистих очіпках вигойдуються межи погордливих трояндових цариць. А мама й собі розглядає свої володіння:

– Тут ось треба бур’янчик вирвати… А ті троянди, Сашо, щось обсіло! Покропити б!..

Ліниво розляглася полуниця. Вже майже-майже відійшла, але бджоли ще за звичкою учащають до неї. Мамина гордість! Це ж тут якось пізнього вечора вона з чорними від земельки руками, стомлено казала, що жоден кабінет юриста не зрівняється з насолодою копирсатися у землі…

Спускаюся східцями з майданчика, на стежку.

– Ще рано йти! – татів голос – як тривожний глухий крик голуба.

– Та я тільки фото зробити…

Кордоном ділять городи залізні конструкції, що їх своїми руками зробив тато. По них повзуть, лізуть, пнуться огудинами червонощокі помідори та деінде ще тягнуться до сонця зеленоокі огірки. Пам’ятаю, як будували ці конструкції. Тихі перемови, сміх мами, тата та бабусі пізня весна слухала чи не до півночі. От і тепер виринув цей сміх з-під чорної землі. Та що там? Що шкребе-шумить? Налякала! То ж моя рудо-біла кицька, яку котячими ласощами не годуй – дай в городі погратися. Лягла собі межи баклажанів, гріється на сонечку, що жене золотого човника матусиним океаном буйноцвіття. Десь крикнула птаха, але на це кішка лише солодко позіхнула.

– Я ще спущуся до малини і троянд, – кажу і хутенько йду.

Чую, як за городами Буг панібратськи спроквола припліскує хвилями берег. Сонце все оглянуло, поцілувало кожну мамину квітку, кожен плід і вже хилиться до обрію. Пора. Час прощатися, кличе далечінь…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company