Марія МИЦЬО: «Війна і Чорнобиль – це дві катастрофи, які ще не є історією»

Кожен музей має своє обличчя, історію, експозицію. Хоча донедавна, в «недекомунізовані часи», багато з них таки були схожими наче близнюки. Складалося враження, що десь існувала якась утаємничена «фабрика», котра масово їх «штампує». В таких роблених лише з принуки чи обов’язку «закладах культури», навіть часто відвідуваних і з певним напускним «статусом», од експозиції зазвичай віяло холоднечею якщо не відчуженості, то відстороненості.

Коли ж переступаєш поріг цього музею, розумієш: він має душу, а значить живий. Це відчуваєш одразу, піднімаючись сходами до просторих залів експозиції. Попри десятки табличок з назвами померлих сіл, яких вже, певне, ніколи не відродити, минаючи жахні манекени у костюмах протирадіаційного захисту. А далі оголеним нервом торкаєшся експонатів, що розповідають про найбільшу техногенну катастрофу в історії людства, про казково-мальовничий край, так раптово покинутий працьовитими талановитими людьми, для яких ця земля – найдорожча, найрідніша, отча і праотча, від древлянської давнини.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Національний музей «Чорнобиль» відкрився у Києві 26 квітня 1992 року. Він поєднує наукову, культурно-просвітницьку діяльність з роботою сучасного музею з архівування, збереження та оприлюднення історії ядерної аварії на Чорнобильській АЕС.

Цю експозицію мусить побачити кожен. Хоча екскурсій тут не бракує. Втім, приводять сюди переважно школярів. Приходять і дорослі, але здебільшого –іноземці. Дехто приїжджає в Україну лише заради цього. Так би мовити, без ризику для здоров’я навіч побачити жахіття наслідків аварії на ЧАЕС, з якою досі для багатьох у світі асоціюється Україна.

– Ми прагнемо зробити музей освітнім центром екологічної культури та культури безпеки життя, – розповідає заступник директора музею з наукової роботи Анна Королевська. – Для цього об’єднуємо під нашим дахом спеціалістів, науковців, викладачів, громадськість України та світу, розробляємо різноманітні просвітницькі та соціально-культурні програми.

Цього разу музей організував зустріч з Марією Мицьо, американською журналісткою і медіаюристом, автором книжки «Полиновий ліс», присвяченої Чорнобилю.

Про вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної Марія Мицьо дізналася у Лос-Анджелесі, куди буквально перед тим переїхала з Нью-Йорка на нову престижну роботу. Трагедія, що сталася у далекій, але змалечку такій близькій Україні, вразила Марію: вона покинула працю у відомій правничій компанії і цілком зосередилася на дослідженні чорнобильської теми. Проте катастрофічно бракувало інформації.

– Подібно до радіації, історія Чорнобиля була невидимою, втаємниченою. Настільки, що навіть горбачовська політика «гласності» її не стосувалась, – пригадує Марія Мицьо, вимовляючи слова з легким характерним «діаспорним» акцентом. – І навіть коли «гласность» в Радянському Союзі зрештою перемогла, утаємничити, применшити наслідки трагедії намагалася вже міжнародна атомна індустрія. Послуговуючись професійним жаргоном, казали правду, але ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.

Отож, звільнившись з постійної роботи, Марія, як вона сама каже «рік наркотично досліджувала Чорнобиль у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса». Підробляла на життя виконанням випадкових юридичних замовлень.

Спочатку аварія на ЧАЕС зробила Марію (як і багатьох) палкою противницею атомної енергетики. З часом точка зору на проблему використання атомної енергії поступово змінювалася, і Марія перейшла до табору обережних її прихильників. Але трагедія Фукусіми знову поставила цілу низку питань, на які досі немає відповіді. Може, людство поступово входить в режим самознищення, називаючи це науково-технічним прогресом? Може, «Земля Без Людей», як нарекла Марія Мицьо у «Полиновому лісі» чорнобильську зону відчуження, – це не лише 30-кілометровий радіус довкола мертвого ядерного монстра, а прийдешня реальність фіналу нинішньої цивілізації?

– Коли я вперше відвідала регіон Чорнобиля, через 10 років після аварії, то несподівано виявила, що там домінує зелений колір. Мої записники рясніють підкресленими та обведеними виразами на кшталт «здичавілі поля», «ліси» і «жива природа». На противагу міфам і легендам, у районі Чорнобиля утворилась нова, унікальна екосистема. Ігноруючи похмурі пророцтва, чорнобильська земля повернулась до життя, ставши найбільшим у Європі природним заповідником, що аж кишить живими істотами. Усі тварини, так само як і ліси, поля і болота, що стали для них несподівано гостинною домівкою, є радіоактивними. Дивовижно, але видається, що всі вони благоденствують.

M_22– Чому така назва книжки: «Полиновий ліс»?

– Чорнобиль – різновид полину. І коли стався вибух на ЧАЕС, люди, які не дуже зналися на українській мові, згадали: в останній книзі Нового Завіту один з Ангелів віщує, що буде Зірка Полин як ознака приходу Апокаліпсису. І на Заході багато хто тлумачив, що Чорнобиль – це ознака приходу кінця світу.

Не став казати Марії, що люди, які гарно знаються на «солов’їній», теж проводили паралелі між Чорнобильською трагедією і Об’явленням св. Івана Богослова. Просто слухав далі оповідь Марії. Бо чи не найголовніше в нашій професії – вміти слухати.

– Якщо дивитися з ботанічної точки зору, то полин, що росте в біблійних місцях, це взагалі інший вид полину, – вела мову пані Мицьо. – Англійською «Полиновий ліс» – «Wormwood forest», співзвучне з «Sherwood forest» – робінгудівським лісом. Тобто – це таке поетичне порівняння. І я в книжці кажу: якщо полин-чорнобиль – це ознака Апокаліпсису, то єдине, що пропало після Чорнобиля, – Радянський Союз.

– Український читач побачив Вашу книжку вже в перекладі. А як її сприйняли Ваші співвітчизники?

– Спочатку думали, що мені книгу замовила ядерна індустрія задля власного піару. Я відповідала, що ні. Бо тоді була би багатшою (сміється). Попервах думала, що Чорнобиль – це унікальний випадок, пов’язаний і з ядерною енергетикою, і з совєтською системою, з її ідеологією. Але Фукусіма змінила мою думку. Як зазначають експерти, після аварії на Фукусімі ми тепер повинні знати, що кожне покоління матиме ядерну катастрофу. Тобто, ядерна енергетика працює «супер-пупер», поки не станеться «бух». Дехто скаже, може, це й добре, тепер на величезних територіях не зможуть жити люди, там відновлюватиметься природа. Людство саме створює місця, непридатні для власного життя. Це є популярно-наукова книжка. Працювати в такому жанрі дуже важко. Бо науковці дорікатимуть, що ви все спрощуєте, а звичайні читачі лаятимуть, кажучи, що майже нічого не розуміють з написаного. Я намагалася знайти золоту середину. Не знаю, чи вдалося мені це зробити. Пробувала знайти метафори для радіації. І тлумачення: що таке радіація, рентген, спеціальні прилади.

– Нині Ви знайшли інші порівняння: проводите паралелі між наслідками аварії на ЧАЕС та війною на Сході України…

– Так. Днями я повернулася з поїздки на Схід України. Була в так званій «сірій зоні» АТО, на околиці окупованої Горлівки, в Майорську. Він знаходиться під українським контролем, а вся інфраструктура пов’язана з окупованим містом. Отак діти ходять до школи на окуповану територію. Для мене це було дуже цікаво, що таке взагалі може бути. Але так воно є. І я замислилася: ця війна і Чорнобильська трагедія – дві катастрофи, які Україна зазнала в живій пам’яті. Я не кажу про страхіття Другої Світової і про Голодомор. Бо не так вже й багато живих свідків тих подій залишилося. Війна і Чорнобиль – це дві катастрофи, які ще не є історією, вони – живі. І ось так народилося порівняння 30-кілометрової чорнобильської зони із зоною проведення АТО. І там і там на в’їзді стоять блокпости. Друга паралель – брак інформації. Коли сталася аварія на ЧАЕС, і коли почалася війна – достатньо достовірної інформації про те, що відбувається, не було. Всі жили чутками: скільки російських військ на кордоні, що робить українське військо – ніхто не знав. Головне було – запобігти паніці. Якщо дивитися на Чорнобиль – проблема паніки теж є важливою.

– Як американське суспільство сприйняло те, що сталося тоді на ЧАЕС?

– У 86-му була паніка. Абсолютна паніка. Перші півроку тема Чорнобиля весь час була в теленовинах, на перших шпальтах газет. Це точно. Під час паніки люди вмирають від інсультів, гинуть в автомобільних аваріях, тікаючи від небезпеки. Від мене почути щось добре про Совєтський Союз – дуже тяжко. Але можливо вони дещо і правильне робили. Так, було зроблено багато помилок. Але факт – вони ж не знали де і який конкретно рівень радіації. Просто взяли і намалювали на карті велике коло і хоча б вчасно евакуювали людей з тієї місцини. Просто тоді ще не було таких можливостей аби це одразу і в таких масштабах з’ясувати. Люди не мали можливості дізнатися про реальні рівні радіоактивності довкола. А брак інформації породжував панічні настрої. Так само на війні. Ви чули такий вислів – «туман війни»? Як дізнатися, що є правда, а що брехня, що є чутки чи навмисно поширена дезінформація? Тож під час війни також дуже важко розібратися в реальній ситуації.

Наступна паралель – евакуація людей. Війна призвела до значної кількості переселених людей. Так само, як і після Чорнобиля, зараз теж є упереджене ставлення до переселенців. Якщо у 1986-му люди думали, що чорнобильці є носіями невидимої радіації, то теперішні евакуйовані зі Сходу, мовляв, затаїли в собі невидимий сепаратизм. Тобто, людей турбують такі невидимі небезпеки. Паралелі можна проводити далі. Наприклад, за 10 років по аварії, коли радіоактивний фон був значно вищий, ніж зараз, у зоні відчуження було категорично заборонено відходити від асфальтової дороги на забруднене узбіччя. Тепер подібне правило діє і в зоні проведення АТО. Але тут вже не радіація таїть в собі не безпеку, а мінні поля обабіч дороги. А правила безпеки майже такі самі. І ще одна паралель – на Донбасі, як і в Чорнобилі, відбувається наступ живої природи на людське життєве середовище. В зоні АТО заборонене полювання. І тепер прямо на вулицях Краматорська ви можете побачити фазанів. Вони спокійно гуляють містом, не звертаючи уваги ані на машини, ані на людей. Отакі несподівані наслідки війни я побачила.

– А в чому паралелі не можна провести?

– Напевне в тому, як змінилася соціальна психологія. Можливо, у моїй книжці є сторінок десять, присвячених самій аварії на ЧАЕС. Бо історія, яку я розповіла починається через 10 років потому, у 1996-му. У книжці Нобелівської лауреатки білоруської письменниці Світлани Алексієвич людина розповідає: в часи Радянського Союзу ми всі були колективом. Але після аварії, коли люди боялися за свої родини, вони ставали індивідуалістами. Звісно, колективізму було теж багато. Багато було й примусової роботи. Але народження індивідуалізму внаслідок Чорнобиля – це мене вразило. Однак після початку війни в Україні сталося навпаки. 25 років всі були індивідуалістами, за колектив не дуже дбали, але коли вибухнула війна, навіть раніше, ще на Майдані, – народилося відчуття згуртованості. Люди усвідомили: «Якщо не я, то хто»! Так зародилися волонтерський, добровольчий рухи. Отакі світоглядні різниці я побачила.

– Пані Маріє, якою, на Ваш погляд, мусить бути відповідальність медіа, кожного репортера і журналіста за те, як подається інформація: з одного боку, розповісти правду, з іншого – уникнути паніки. Де та грань?

– Коли почався Майдан, було дуже багато чуток, багато дезінформації. Я вважала за свій обов’язок – ніякої інформації не поширювати, якщо її не перевірила. Це було моє таке «самозване» завдання. Тобто ніхто мені не казав це робити. І коли люди ставили на своїх сторінках у соцмережах неперевірену неправдиву інформацію, я їм дорікала: «Звідки ви взяли цю інформацію, ви її перевірили?» Якщо я знала, що це фейк, я їм писала: «Це – фейк». Треба особливо уважно ставитися до інформації, яку поширюєш. Під час Майдану величезну роль відігравали нові медіа – соціальні мережі. Я ставлю собі питання: як би розгорталися події, якби під час Чорнобильської аварії був «Фейсбук»? Правда, у теперішні часи, коли сталася аварія на АЕС в Фукусімі, людям теж бракувало достовірної інформації. В такій ситуації варто краще бути обачнішим, ніж першим у поширенні інформації, яка потребує перевірки. Зараз медіа скрізь переживають важкі часи, всі борються за рейтинг, намагаються бути першими у подачі новин. Є чимало випадків, коли CNN, намагаючись бути першим, потім публікувало спростування. Але розумію журналістів: конкуренція, бюджету нема… Я не CNN, про рейтинги не дбаю, – усміхнулася на прощання Марія Мицьо, авторка «Полинового лісу» на Землі Без Людей…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company