Машина часу. Майдан

Український Дім. Марія сиділа в концертному залі, листувалася в телефоні, аж тут світло згасло: благоговійний страх пронизав усе її єство. Перші акорди симфонії №5 Бориса Лятошинського змусили дівчину забути про все на світі. Чула тільки цю музику. Відроджену з вікового небуття, з архівної тюрми, куди її кинули на загибель ще сталінські цербери від мистецтва. 

Далеким відголоском споминів в неї забриніла сльоза…

Майдан. П’ять років тому. Її товариші, побратими, посестри. Що коїлося там може знати тільки самовидець.

Національний симфонічний оркестр України творив музичну історію: повідував, бринів, рокотав, ридав, тріумфував… І всі ці дві години Марія була незрушною, звуки музики повертали її до подій тих днів.

…На майдан Незалежності вийшли студенти. Молодь – це ж і є найактивніший рушій змін в країні. Як сказав колись розумний чоловік: «Молоді… Вони ще не втратили смаку до життя. В них ще є надія». Юні хлопці та дівчата, загорнуті у прапори, з намальованою символікою України та ЄС. Та хіба ж намальованою –  закарбованою на серці, у свідомості! Їхнє нестримна спрага онови повернула надію старшим: братам, батькам, дідам. І вийшли всі.

Було морозно, як і сьогодні. Але тоді, згадує Марійка, не відчувалося стужі – тепло єднання гріло зсередини, давало наснагу мирно боронити свої права. На початку демонстрації в молоді очі сяяли радістю. Не було й духу агресії, була щира віра у свободу волевиявлення і прагнення відстояти європейський вибір. Як же все докорінно змінилося в ту страшну ніч на 30 листопада 2013-го!

Побиття студентів! Кого? За віщо? На майдан, скликані тривожними дзвонами Михайлівського золотоверхого монастиря, вийшли десятки тисяч – боронити своїх дітей. Саме тоді, згадує Марія під звуки оркестру, і почалося те, що звуть в народі «жесть». Ми впізнавали хто є ворог, «тітушка», а де побратими, ті, хто можуть стати спина до спини і захищатися до кінця, до останнього диху. До сонму Небесної Сотні.

Але що ж дала нам Революція Гідності? Ось йду майданом, Європейською площею, пам’ятаю де загинув Сергій Нігоян. Та чи так уже змінилося життя з 2013 року? За що склали голови Устим Голоднюк, інші герої? Чи не дарма воно все?

Ні! Категоричне ні! Такої єдності ще не бачила новітня Україна. ЗМОГЛИ! З’ЄДНАЛИСЯ! СКАЗАЛИ! І перемогли… Перемогли? А війна? А життя пересічного українця? Хіба стали краще жити? Кажуть, народ обирає того, кого заслуговує. То чи таку долю вписано нам у наші скрижалі за всі труди і жертви? Не вірю. Це швидше наслідок чергового сліпого обрання у владу тих, хто може лише поганити наш вибір.

Вірю: гідних негідних поборють. Оте святе почуття єдності, зміцнене Революцією Гідності,  не полишить українців, пройде крізь усі горнила випробувань. І все-таки ми, як казав В’ячеслав Чорновіл, «любитимемо Україну сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши».

…Фінальні удари смичків по струнах, диригент востаннє здійняв руки і…

Овація сколихнула залу…

…Сергій Пантюк, письменник, журналіст, прочитав вірш, народжений тоді, на Євромайдані. Наче вдивився з п’ятирічної відстані у сьогодні.

Лютий сьогодні – не лютий, а плаче,
Я б обійняв його плечі тремкі 

І так би промовив:  А знаєш, козаче,
Ти не самотній – ми всі тут такі.

Тут на Майдані – землі середина,
Жоден, хто поруч, не знає назад.

Глянеш здалеку – ніби людина,
Трохи наблизишся – чиста сльоза.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company