«Матюччям» – по Собору душ

Чомусь забагло погомоніти з вами про людські чесноти. Знаю, що не є фахівцем чи взірцем у цих питаннях, але хтось же має заторкнути той делікатний дзвіночок. Як гадаєте?

Спонукала до цього зграйка школярів. Вони гасали переді мною за метрів 20 від школи. На вигляд їм літ 12-13. В кожного в руках круті смартфони, одіж від фірмових крамниць. Їх «дитяча бесіда» зводилася до потреби завтра влаштувати вчительці «чорний день». І все це з лавиною матюків, безкінечним «тіпання та блінування» й демонстративною зневагою до своїх батьків. В центрі Тернополя, біля Архикатедрального Собору, котився словесний бруд і лунала не молитва, а «тюремний блатняк».

Звідкіля вони начерпали отих нечистот, чому так оскверняли уста, родину, Бога? Хто їх татусі й матусеньки? Чи чули родичі, як і про що розмовляють їхні чада? Найбільше вразило, що з п’яти учнів – троє дівчат. Спробував їм зробити зауваження, старався розговорити. У двох батьки за кордоном на заробітках. Один, в руках якого диміла цигарка, живе з мамою, що розлучилася. А двоє – з досить заможних родин.

Прагнув щось їм розтлумачити, проте дітлахи поспіхом зарилися у віртуальний світ телефонів. Запхали у вуха шнуровані затички, і мої слова для них перестали існувати, як і я сам, – типова нинішня ситуація. «Молодь побудує нову, чесну справедливу Україну!» – чую з телевізора. Це про них?..

Там ще раз переконався у потребі українізації не лише російськомовних громадян, але (як не печально) й самих українців. Вчити манер спілкування, поваги до моральних чеснот. Якщо ми хочемо-таки збудувати Україну, то повинні оберігати наші неоціненні святині: мову, культуру, традиції. Бо без цього фундаменту люди ніколи не стануть народом. Це буде згромадження космополітів та кочівників. Для них ніщо не має значущості, вони своєї культури, слова, пісні, одягу стидаються, вважають за пережиток. Їхні виправдання – у чужинських словах: «А какая разніца?».

На жаль, в інтернеті є сміттєзвалища, якими засипають нам розум, а бажання очистити його власним мисленням – бракує. Спотворення цінностей починається зі скалічених слів. Часто, звісно з благородними намірами, англомовне перенасичення радіоефіру словоблудством у виконанні Дмитра Хоркіна, викликає бажання якнайшвидше вимкнути приймач. Але ж інші слухають…

То чи зможе таке людське згромадження возвести, зберегти Храм Роду? Звісно ж, ні! Для них потрібна лише територія, яку можна використати, продати, спустошити – і перекотитися на інші землі. Храм без духовного наповнення перетворюється на мертві стіни порожньої будівлі. Олесь Гончар прекрасно описав це у романі «Собор».

Звиклі до торгівлі, прагнуть все купити й спродати. Як страшно, коли правда стає розмінною монетою. Недавно прочитав міркування про теперішні виверти світу, де усе шкереберть: похорон цінніший за покійника, весілля –  за щастя, одяг – за душу, словесні обгортки – за істину. Доконче треба навчитися бачити серцем. Розумію, що спілкуюся лише з однодумцями. Коли не зумів переконати в хибності оту школярську п’ятірку, то що говорити про інших? Але ж у тих дітей є батьки. Хоча й на заробітках, хоч у розлученні, чи навіть при високих посадах, а проте ж – батьки!

Любити потрібно не грошима, а серцем! Любити когось і не спізнати чиєїсь любові – це спалити душу. Треба доконче ставати рідними, а не чужинцями у своїй хаті. Берегти неповторність кожного, але не поривати нитки духовної та кревної близькості. Батьки мають не грати ролі святих, а стати прикладами праведності. Це велика жертовність та відповідальність. Відповідальність, яка не є формою обмеження, а проявом свободи та довіри. Це вельми нелегко, але вкрай потрібно.

Найбільша Божа ласка – бути батьком чи матір’ю. Цінуйте се велике надбання, як тонку кришталеву чашу щастя. Родина – це ж маленька часточка раю! Говорити з дітьми треба чесно й конкретно. Мовити для добра, а не заради сподобанки комусь. Не відкупляйтеся від дітей речами, бо це початок будівництва стіни поміж вами, навіть, якщо вона золота.

А ще варто знати, що слабовольних та дуже солоденьких батьків діти спочатку приручають, а потім зневажають. Завершується така батьківська дорога часто в будинках для пристарілих. Дуже страшною є німа порожнеча в оселі. Це тиша самотини. Але не менш страшна глуха тиша всередині родини – тиша збайдужіння та відчуження. Вона рівносильна цвинтарній.

Всяк із нас несе на одязі, на тілі, в душі брудні плями своїх нечестивих думок, слів, діянь. І ви, і я… Хіба не так? Перлини ніколи не лежать на виду. Вони часто на дні глибоких та не завше чистих водойм, заховані у морських чи річкових заростях. І до того ж закриті в щільних панцирах. Але коли їх відшукати, очистити, відмити та, врешті, розкрити зацементовану мушлю – світ буде подивований красою маленької срібносяйної горошинки. Отак і душі дітей наших потребують очищення. Але найперше – наші душі. Встигнути це зробити за відведений Господом час, виконувати свою місію, а не нарікати на всіх і все, стати хранителями людської гідності у повсякденному житті. Хіба це не справжнє щастя?!

Хтось дорікне мені – жодного слова про політику… Чому жодного? Одна з тих учениць, яких стрів, – донька нашого відомого депутата. Ось так. Життя – це і є найвища політика на землі!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company