Memoria

– Ходімо, куме, в піраміду, – звернулась до мене мама мого хрещеника.
Цитата була доречна – ми стояли на столичному бульварі Шевченка, якраз біля його Музею, де до чудового палацу добудували одоробло зі скла і труб. А от пропозиція…

– Цур йому! – відповідаю в тон. – Що там у них сьогодні? Квест «По головній експозиції» з цуциком Катерини Другої? (Те, що експозиція в Музеї тепер починається з портрета «матушкі» з песям роботи Боровиковського, мене – та хіба лиш мене? – відверто не тішить).

– Що ти, ні! – каже вона. – Там сьогодні гарний захід: вшановують пам’ять Володимира Яцюка. «Найвидатнішого з дослідників-шевченкознавців, – заявлено в анонсі, – яких мав Музей за всі часи». Запрошені колишні науковці Музею, разом з яким він працював…

Ну, це міняє справу. За хвилину, скрушно глянувши на замурований вхід до палацу – бідний Тарас, затиснутий у ніші, безпорадно розводить руки, – заходимо з тильного боку, «з людської», до піраміди.

Дійство вже розпочалося. Промовляє генеральний директор. Розповідає про многотрудну роботу видатного вченого-музейника, його знахідки, видані книги, експозиційну роботу… В першому ряду справді сидять, пишаються його колеги, які знали Макаровича впродовж десятиліть. А бодай тобі, що в лісі здохло? Їх же потиху, по одному (вірніше, по одній) вичавили з музею. Навіть незамінну Н.Н. Поліглот, інтелектуалка, вона водила екскурсії п’ятьма європейськими мовами! Тепер директор каже, що радий бачити її в рідних стінах, які пам’ятають Володимира Макаровича. «Він тут скрізь, – каже директор, – і ось там, де росли (в центрі міста!) верби й вишні з горіхами, хоч ми їх викорчували й закатали місце асфальтом, і ось тут, на місці знищеного нами садика-двору, ось на тому місці росла шовковиця, викохана з саджанця, привезеного з саду, що за участі Шевченка був закладений біля Новопетровського укріплення.ъ

– Ось там вона росла, – зробив правицею жест директор, як раптом уся споруда затряслась.

Загуркотіло, затрясся й стілець піді мною, а директор Дмитро Васильович раптом гримнув потужним металевим басом:

– Я тобі зара дьорну, сволоч! Клешні повисмикую!

Ошелешено озираюся – сиджу коло вікна в електричці! За вікном – платформа Мотовилівка. І знову лунає сердитий голос машиніста:

– Верни ручку стоп-крана на місце, баран!

Оце між Корчами й Мотовилівкою наверзлося… Як там у Тараса:
«О скорбь,
О скорбь моя!
О скорбь велика!..»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company