«Мені той орден ні до чого»

Пам’яті батька присвячую

Мій батько Володимир Титаренко пішов на Другу світову у вересні 1943 року. Встиг закінчити семирічку, а тоді це вже вважалося непоганою освітою. Мабуть, тому його й не погнали форсувати Дніпро з дерев’яним муляжем гвинтівки, як його батька, мого діда. Хоча той дід був добрий козак і Дніпро тоді все ж таки подолав. Але це окрема історія.

А мій батько після мобілізації потрапив на прискорені сержантські курси артилеристів у місто Горький і вийшов звідти сержантом та командиром зенітної установки. Війну закінчив 10 травня 1945 року. Цього дня все ще йшли запеклі бої і дуже багато воїнів поплатилися у них здоров’ям та й життям. Саме 10 травня в окопану зенітку мого батька влучила бомба. Увесь розрахунок загинув, а батько, який стояв вгорі на бруствері, дивом вижив. Його, непритомного і контуженого, відкопали з-під завалу. Найбільше постраждала голова. Усе життя потім батькова ліва рука не відчувала болю, і якщо траплялося йому в сільській роботі її травмувати, зауважував це лише тоді, коли бачив кров. Зате постійно турбував головний біль. Свою «воєнну інвалідність» батько таки отримав, але час від часу мав з нею клопіт: оскільки у військовому квитку його контузію датували правильно – 10-тим травня 1945 року, то траплялися випадки, коли на черговій перекомісії чиновники робили запис, що контузія «не пов’язана з бойовими діями». Ту перекомісію доводилося проходити ледь не кожного року, тому й писали батькові то одне то інше.

Нині це викликає гірку іронію чи огиду, а тоді таке людське приниження було звичним явищем: тягали на перекомісії явних калік, без рук, без ніг, і навіть заміряли те, що залишилося від їхніх кінцівок. Од тих замірів залежало, отримає нещасний першу чи другу групу інвалідності. Були на те «у верхах» розписані відповідні інструкції. Але «в низах» часто, як мовиться, «впливав людський фактор». Батько до цього неподобства ставився вкрай негативно. Можливо, через це ніколи не носив своїх бойових нагород, не святкував день 9-го травня і дуже скептично оцінював тих фронтовиків, які хизувалися відзнаками.

9 травня завжди сидів зажурений, мовчазний, увесь в собі. Що його так гнітило? Очевидно, спогади про друзів, яких надто багато не повернулося з війни. А можливо, цього дня він не міг забути свого батька, якого теж глитнула війна.

Пам’ятаю, в дитинстві ми бавилися батьковими бойовими нагородами. Зовсім, як у Висоцького «…взяв ордени у батька ніби цяцьки я». Так вони десь і розгубилися. Нині шкодую за цією втратою…

За часів Брежнєва дійшло до цілковитої профанації. Бойові відзнаки стали… ювілейними, їх роздавали ніби значки. Одного разу батька викликали до диканського військкомату і вручили таку чергову «нагороду». Батько, звісно ж, не викинув її, хоча й не стримав роздратування, мовляв, «мені той орден ні до чого». Тицьнув мамі, вона й приколола його навпомацки до єдиного вихідного батькового костюма, що висів у шафі. Цю подію швидко забули і більше не згадували.

Повторюся: день 9-го травня був для мого батька тяжким. Тому, щоб його розважити, я обов’язково цього дня приїздив до Чернечого Яру: привозив заморські «бойові 100 грам» та якусь незвичну закуску. Сідали з ним за столом, і крий Боже тоді бодай згадати привід, з якого чаркуємо. Усе відбувалося в цілковитій мовчанці.

Іноді я агітував батька, щоб той зі мною вийшов «на парад», до Вічного вогню в центрі села. Але постійно чув відмову. Особливо рішуче батько віднікувався наприкінці свого життя. Але одного разу ми з мамою все ж таки його вмовили. Батько пішов до хати вдягатися, а я чекав його біля автомобіля. Мама тоді вже погано ходила і багато часу проводила на ґанку. Отож батько у вихідному костюмі попрямував мимо мами через двір до автомобіля. І тут несподівано чую мамин голос: «Володю, а що то у тебе причепилося до штанів?» Батько обернувся, і я побачив, що ззаду на його штанах, в акурат під піджаком красувався той орден, який колись сама мама навпомацки йому і пришпилила.

… А не помітили б завчасу цього «конфузу», так би й повіз батька «на парад» – «при повному параді».

Хоча.

Краще проілюструвати істинне ставлення мого батька до цього «свята перемоги» просто неможливо.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company