МЕЖА

УРИВОК 1

Спочатку здавалося, що це сон, тому, опинившись тут, вони спочатку раз у раз намагалися прокинутися… Однак сон затягав, і кожного разу в спробі вирватися, опинялися все глибше… Напевне, “глибше” – неправильне слово, бо це була межа, а на ній не буває… Утім, ніхто не знає, як буває на межі, поки не опиниться тут. Навколо був суцільний густий туман, крізь який пробивалися тільки якісь спалахи та нестримний гул… голосів? вибухів?… 

На межі незатишно, бо вона має витиснути вас кудись, бо вона створена не для того, щоб на ній жити, лишатись, бути…
На межі ніяк, на те вона і межа…

Треба рухатися далі… Треба вернути назад… Вибір тим важчий, що цього разу вони вийшли на межу не тому, що планували щось змінити, прагнули йти… Межа впала на них… з неба… екранів телевізорів… очей людей навколо… Вона оточила їх своїм мороком і тягла…
Там, звідки вони прийшли, було світло в рідному вікні й улюблена чашка, картина, яка викликала теплі спогади, там були звичні маршрути знайомими вулицями… а ще знайомі люди (може, й не кращі за всіх), звичні проблеми й застарілі образи… Там, куди штовхала межа, було… не було даху над головою, друзів і рідних, запаху твого дому… Та там, на межі, вони ще навіть не здогадувалися, скількох речей там не буде й ніколи не було…

Межа тисла, й вони дивилися один на одного, намагаючись знайти попутників, тих, хто так само…

І от у якийсь момент усі, хто був тут у густому тумані, зарухалися, роблячи перший крок… уперед… назад… Назад, до затишного дому, щоб…. заперечити світ за його стінами… не бачити, як міняється місто, до якого звикали з народження, викреслювати тих, хто не повернувся, призвичаюватися… ховатися… убивати в собі щось, що не влягається в нові формати… Межа дала їм один шанс, дала їм вибір, і вони зробили його, щоб… Виправдати свій страх? Жаліти себе? Ненавидіти? Помирати? Вірити? Знову піти на межу? Знову піти… це ще важче… та межа завжди чекає тебе…
Уперед, туди, де може скінчитися туман… Їх зустріли ті, хто ще не бачив межі… І спочатку вони не могли говорити однією мовою, звинувачували один одного… Що мали робити далі? Щоб зрозуміти тих, що пройшли межу й ступили вперед, мало прочитати про це в книзі чи побачити по телевізору… Межа вимагає болю й прагне жертв… Одні віддавали її, інших вона лякала своїм ненаситом до втрат, і вони в страху ставали слабкими й недобрими…
Межа міняла всіх – і тих, хто пройшов її, і тих, хто побачив, де вона пролягла, і тих, хто відступив…

І вийшло так, що пройшовши межу, кожен став ще більше собою, а не кимось іншим… Бо в того, хто не знав любові, не стало більше її, а в того, хто мав, тільки вона лишилася в серці…

Дарма ми думаємо, що межа всіх робить добрішими… Це не так…
Що ти проніс через свою межу? З чим підеш за межу?

УРИВОК 2

У них не було ніякого «ми»… Хоча спочатку здавалося, що воно вже десь зріє, лавами шикується з туману невизначеності перед обличчям спільного горя й випробування… Нічого вони так не прагнули на межі, як цього рятівного «ми», що давало відчуття несамотності й захисту. Воно росло одночасно з відчуття сміливості й страху, прагнення порятунку й готовності йти вперед. Воно народжувало героїзм і породжувало страх, а іноді так важко було розпізнати, що це – страх чи героїзм, бо все змішалося на цій лінії розмежування сенсів.

Але ж «ми»… Де ховається воно? Чи в тотальній згоді, чи в цілковитій масовій неготовності коритися абсурду? І чи можна взагалі не коритися абсурду масово? Здається, масово можна тільки коритися? Чи ж не так? А чи так…

Справді, був момент, коли здалося, що «ми» рушили через межу й стали чимось цілим і непохитним, тим що протистоїть іншому «ми», тому, що лишилося за межею. Яке п’янке почуття приналежності до монолітної цілісності… того, що нічому не здолати… Так почуваєшся на концерті улюбленого співака, на великі національні свята й тоді, коли твоя країна виграє в Євробаченні… Це почуття затоплює маси нестримно й млосно, викликаючи ейфорію й потужний довготривалий післясмак… Та чи не було це прагненням долучитися до натовпу, що підкорює собі логіку й стирає індивідуальність? Адже в натовпі не страшно…

Та межа – це не мить… Вона не дає застигнути в ейфорії й починає накривати буднями, турботами, безкінечними питаннями… Що далі? Куди ми? Хто ми?

Чи ми – це ті, хто не ми? І починається судомливий пошук визначеності, які ми – не «ми»… Ми – не ті, що лишилися… Але ж ми – й не ті, що поїхали не сюди, куди поїхали ми… Ми – ті що страждали, та треба визначити, скільки страждали «ми», а скільки – «не ми», бо це ж так важливо для самовизначення… І ось з цілого й міцного починає викришуватися, кришиться сенс, піском стікаючи в нирки…

Знаєте, браття, «наші» бувають гірше за чужих, бо їхнє «ми, що не ми» так звузилося, так вистраждалося в своїй окремішності, так обросло тисячами деталей самовизначення «немишності», що навіть не лишається місця для звичайного людського й теплого, живого й справжнього.

Невже тільки там, на межі, де стріляють, ще бувають «ми»?

УРИВОК 3

Іноді краще просто забути все… Навіть не тому, що згадки млоять і весь час змушують знати, що незворотність – неодмінна частина буття, що безліч речей ніколи не буде тобі підвладна, не залежатиме від твого бажання чи емоцій…

Забути – єдиний вихід з цього пекельного кола, яким можна так і пробігати до скону, лишивши по собі тільки витоптаний слід, і жодної світлої згадки.

Забути – твій оберіг від втрати сенсу, віри, снаги ще щось або когось полюбити.

Забути…

Забути бабусину хату, у якій вона завжди випікала влітку «пишки», а взимку «пряники». І ніколи не навпаки, неначе на цьому трималася вісь року й життя… Хату, до якої ти так і не знайдеш сил приїхати після дідусевої смерті, після того, як пішла бабуся… Бо тобі було страшно побачити руйновище єдиного місця на землі, де тобі в дитинстві було затишно, де тобі вистачало місця й не було відчуття, що ти заважаєш чи не дотягаєш до чиїхось слушних вимог. Бо тепер тут нічого не було твого, адже ти – не кров від крові, ти по крові чужа, але ж ніхто тебе так не любив, як вони…

Небо, дуже багато неба… Багато степу й свободи… Ти мусиш забути…

…Вони запитують, чи не сумуєш ти за домом… Ні, ти сумуєш за згадкою про дім, бо не дозволяєш собі її, щоб ця прірва не поглинула тебе з головою, так, що вже не зможеш виринути.

Бабусю Тоню ти не пам’ятаєш, її образ лишився в серці тільки сумовитими фото, стареньким, модним «ще в тому житті», ридикюльчиком та тими історіями її життя, які ти собі вигадувала, вперше вправляючись у психології. Історіями життя жінки, яка не змогла стати щасливою, хоч мала для цього все… Щось вдерлося, забрало це щастя, а її лишило посеред виру, розгублену й самотню… Вона, напевне, й померла так рано тому, що просто не знайшла сил жити… Біля могилки бабусі було багато бузку, він наступав з усіх боків, і щовесни його доводилося рубати несамовито, щоб захистити пам’ять…

Забути тітку, яка вічно шукає щастя, міняючи місце за місцем, немов ошуканий мандрівник, що мрією про затишок наділяє чергове місце, де його немає. А потім, потрапивши туди, заповнює його своєю порожнечею, ставить там старий сервант і незмінного негарного дерев’яного ведмедя, якого хтось колись подарував, і «його не можна викинути», а можна возити за собою; вішає тьмяну картину із самотнім деревом… Порожнеча з’їдає пахощі випічки, сонце за красивими фіранками, тепло і родинні почуття, лізе з усіх кутків нового відремонтованого житла, і знову треба кудись їхати в пошуках щастя… Рух – це не зажди життя, іноді це… страх залишитися

Забути дорогу до школи спочатку через двір зі старенькими поламаними каруселями (поламаними вони були все твоє дитинство і навіть потім), тоді через величезне футбольне поле (маленькою думалося, що краще було б через нього летіти на крилах, ніж човгати нудно, перебираючи ногами), потім знову через двір і нарешті… Чому школи завжди пахнуть капустою? Цей запах в’їдається в усі твої спогади про чорний фартушок, на якому доводилося вишивати квіточки, щоб не бути схожою на інших… Мудрувати над незугарною кострубатістю цієї шкільної форми, яка могла тільки псувати й так неідеальну підліткову фігуру… Ой-ой, а це ж ви ще не одягали «протигаз на пораненого товариша»…, який перед цим куйовдив собі весь ранок зачіску, і тому ніколи не пробачить заподіяного… Це ж ви ще не ходили стройову в модній спідниці-максі, у якій нога ніяк не піднімається на потрібну висоту… Забути…, що твій син пішов до школи тією самою дорогою, а запах капусти знову сповнив тебе тугою й відчуттям беззахисності кожної істоти перед всесильною системою, що може бути у формі чи без неї, але незмінно знає «правила» і править їх попри все…

Чи сумуєш ти за домом? Ні, я сумую за тою вірою в мудрість світу, що в мене була до межі…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company