Шосту добу я йду дорогою пекла.

Ну, як йду … На це у мене немає сили. Мене тягнуть ті, що служать тут. Слуги ковіду. За законами жанру опускаючи то в гарячу смолу, то в холодну річку. Ще й шкірять свої огидні пики: хотіла провести самоізоляцію серед смаколиків-метеликів? А ось тобі!
І все по колу…
Нема ні думок, ні бажань. Свідомість теплиться тоненькою цівочкою: це вже кінець?
І десь на краю безодні мене знову підхоплюють теплі руки моїх дітей.
– Буде легше, мамо…