За моєю спиною затихає Київ. Щоб зранку знову вибухнути коктейлями високих амбіцій, шаленої енергетики і міцної кави… Місто мільйонних мегабайтів адреналіну, справдження найбожевільніших мрій. Київ, де завжди можна почати все спочатку і де тебе не затюкають родичі, однокласники чи сусіди, бо вони назавжди лишились на пероні твого минулого, аби ти здійснив у цьому вільному місті бодай якусь свою, нехай і найдурнішу мрію: хай то буде стрибок з тарзанкою з Пішохідного мосту чи вечеря з коханою дівчиною на даху хмарочоса… І де можливо все! Наприклад , просто стати Джамалою…

Такий багатообіцяючий, оманливий, жорсткий. Але в ньому, навіть, коли ти один на порожній вулиці, ніколи не відчуєш себе самотнім. І в ньому, такому багатоликому, ти завжди можеш бути собою: йти гламурним натовпом у трипільському вбранні, тримати когось за руку і відчувати себе трішечки богом…

Натхненно грати щось своє для натовпу всупереч уподобанням вчительки музики…

Малювати картини-мурали на фасадах висоток…

Купатися у фонтанах…

Виколупувати бруківку і зводити барикади…

І навіть, якщо ти приїхав сюди ненадовго і випадково – повір, це місто колись таки повернеться до тебе, нашіптуючи, щоб ти відкрив свою кав’ярню (таку, яку побачив тут), або щоб ти відшукав-таки оту гордячку із сусіднього села і нарешті одружився. Бо навіть у багатомільйонному місті люди знаходять одне одного…