Містика і явина Чернечого Яру

У листі князя Василя Леонтійовича Кочубея 1682 року до «Святейшого Правительствующего Синода», що зберігається у Санкт-Петербурзькому центральному державному історичному архіві, написано, що у двох верстах від тодішнього Чернечоярського монастиря, вниз по течії Ворскли у бік Михайлівки, на горі є підземний чоловічий скит, заснований до 1602 року. Це перший і єдиний на Полтавщині підземний скит, який знаємо. Того ж таки 1682 року Василь Кочубей нібито переніс той скит до монастиря, що був побудований у Чернечому Яру. Скит чоловічий, оскільки під землею мали право проживати тільки чоловіки-ченці. Звідси нібито й назва самої місцини: Чернечий Яр.

Утім сам монастир, якому дав тут життя Кочубей, був якраз жіночим. Як ці обителі у перебували у такому близькому сусідстві? Можливо, скит на той час уже був безлюдним?

Є ще документальні твердження ігумена Іоана Котляревського: «После Полтавской битвы Петр І, восстановив поврежденный Карлом ХХІІ во время осады города Крестовоздвиженский монастир,.. перевел туда монахов из В. Будищанского, что в Чернечем Яру, монастыря».

У другій половині XVIII століття, після заборони царським урядом підземного затворництва, скит, імовірно, припинив існування.

Коли саме викопано печери, достеменно невідомо. Ігумен Іоан Котляревський пише про сімнадцяте століття, археолог і краєзнавець Лев Падалка стверджує про «незапам’ятний час».

В єпархіальному звіті 1897 року читаємо: «Преображенский, Велико-Будищский, мужской, ныне местечко Великие Будища, Полтавской губернии, Зеньковского уезда, в 47 верстах к юго-востоку от Зенькова. Вероятно, основан в 17-м столетии, как и одноименный с ним женский монастырь; при издании штатов в 1786 году упразднен». Як стверджуть результати археологічних розкопок, вік печер сягає XV-XVI століть. Архівних доказів цього немає, схоже, їх знищили пожежі 1820-го та 1848 років. До слова, це не єдині зафіксовані історією надзвичайні ситуації, які заподіяли обителі великої шкоди: чималих утрат зазнав монастир і 1842 року: тоді, відомо, паводком на Ворсклі змило монастирський млин.

Про дату перенесення скитка також читаємо в «Полтавских епархиальных ведомостях»  від 18 квітня 1887 року: «…Иждевением генерального войска их Царского Величества писаря Василия Леонтиевича Кочубея перенесен 1682 года ближе к местечку Великие Будища».

У виданні 1903 року «Россия. Полное географическое описание Отечества. Настольная книга для русских людей» є запис: «Преображенский – Великобудищанский общежительный монастырь, основаный в 1689 году генеральным судьей Василием Кочубеем; до того же времени вблизи занимаемого монастиыя, был скит…» Це твердження явно помилкове, якщо не навмисна фальшивка, адже в універсалі гетьмана Самойловича за 1672 рік вже згадується ігуменя чернечоярського монастиря Олександра Жученко. Замовчуючи цей факт, перетягуючи дату заснування монастиря на 17 років, у добу Пєтра І, «русскім людям» нав’язували відповідні стереотипи – «откуда єсть пошла».

Хоча в №5 уже згадуваних «Полтавських епархиальных ведомостей» за 1889 рік Іоан Костенко в дослідженні  «Прошлое и настоящее Старомлинской слободки или Великобудищанский Свято-Троицкий женский монастырь» пише: «По указу Гетьмана Ивана Самойловича в 1672 году, этому монастырю было дано село Чернечий Яр, 876 душ муж. пола и две водяные мельницы на р. Ворскле. В это время игуменьею была Александра Жукова и при ней то из бывшено в лесу когда-то скита и основан Велико-Будищский монастырь».

Існує легенда (переказана 1913 року грудневим числом часопису «Столица и усадьбы», але нічим більше не підтверджена) про зв’язок доньки Кочубеїв Мотрі (у постригу Єфросинії) з Чернечоярським монастирем.

У родині вчителів Собакарів з Чернечого Яру від батьків до синів також передавалася легенда про те, що невдовзі після Полтавської битви прибула до монастиря Мотря Кочубеївна (Єфросинія), усамітнилася і жила відлюдницею. Померла, а точніше замерзла в лісі, де часто блукала одиноко. Лежала там аж до весни. Там, а не на монастирському цвинтарі її й поховали.

Після Полтавської битви до Чернечоярського монастиря приєднали черниць  Пушкарівської обителі з Полтави. А в 1887 році монастир перенесли до Писаревщини. Там він добув до 1922 року, коли більшовики поставили на ньому хрест.

Останньою ігуменією Свято-Троїцького монастиря була Митрофанія Новікова. Вона й перевела обитель до Писаревщини. Прожила 107 років. Померла 1923-го. Її поховали біля Матвіївського скиту. У 1933 році вандали розкопали ї могилу: шукали скарбів. Останки викинули у пісок. Збулося, отже, пророцтво попередниці Митрофанії  ігумені Феофіли: і про вибір на ієгументсво своєї наступниці, і про перенесення нею монастиря до Писаревщини, і навіть про глум над її останками.

1910 року Чернечоярська церква постала на полотні, у пейзажу який отримав назву «Диканька». Автор картини – одеський художник Михайло Андрійович Беркос (1861 – 1919), за національністю грек, багато мандрував Україною, залишивши значний мистецький спадок. Його роботи і нині продають на аукціонах, через інтернет. Дорого.

А Беркосова «Диканька» має цікаву історію. Повторюся: на ній зображено не Диканьку, а Чернечий Яр. А Диканька мала дві муровані церкви: Троїцьку, у центрі селища, і Миколаївську, під лісом, яку збудував князь Кочубей. Храми збереглися до наших днів, а тому кожен, хто їх побачить, легко переконається: не схожі вони на зображену Беркосом.

На відміну від Диканьки Чернечому Яру не пощастило: монастирську церкву, яка прикрашала село та дивувала подорожніх, знищили комуністи у 20-х роках минулого століття. Нині вона існує лише віртуально, в інтернеті. Уперше про те, що знайшлась її світлина, заговорили ще за Радянського Союзу. Директор Диканського музею Василь Петрович Скорик мав копію зображення Чернечоярського монастиря. Його переслав родичам у Диканьку емігрант з Англії: надибав у лондонській книгозбірні стару книгу «Довкола світу» і зробив зі світлини копію.

Нині відомо двоє фотозображень цього монастиря. Вони мають той самий ракурс, що й на картині Беркоса,  але художник стояв праворуч від церкви, схоже, біля монастирського цвинтаря, який тоді ще був.

До 2014 року Картина «Диканька» прикрашала Національний художній музей у Києві, що на вулиці Грушевського, 6. На жаль, після Революції Гідності картина зникла без сліду.

Мені пощастило до цих подій зробити якісні її знімки і навіть копію. На той час заступником директора музею працював мій приятель Ігор Дмитрович Ліховий. Він і допоміг. Зізнавався: щодня, йдучи на робоче місце, зупинявся біля цієї картини помилуватися.

Копію 6 років тому я передав у Великобудищанську школу.

А оригінал, як не прикро, у розпал протистояння безпосередньо біля музею просто прилип до рук якогось високопосадового крадія, «шанувальника» українського мистецтва з ватаги табачників.

Маючи намір писати історичну розвідку, кілька разів – уже після Революції Гідності – заходив до дирекції музею, щоб знайти сліди картини. Мені постійно відмовляли. Мусив офіційно звернувся листом до Міністерства культури. До слова, тоді заступником міністра був пан Лиховий, але він не встиг мені допомогти: побув на цій посаді недовго. Мій запит залишився без відповіді.

Картину Беркоса «Диканька» Національному музею передав народний артист України Дмитро Гнатюк. Я запитував Дмитра Михаловича звідки ця робота потрапила до нього. Він відповів, що то було дуже давно і він уже не пам’ятає…

…. Після перенесення монастиря до Писаревщини у Чернечому Ярі залишилася мурована семибанна церква, дзвіниця, школа і кілька господарських будівель. Кажуть, що дзвіниця була такою високою, що її у погожий день можна було бачити з Харкова. На перший погляд це фантастика, але відомо, що іноді в атмосфері відбуваються дивні процеси переломлення і віддзеркалювання, що й створювало такий ефект.

У 20-ті роки войовничі безбожники розібрали церкву по цеглині – на клуб і школу для Диканьки. А з церковно-приходської школи до війни обладнали дитячий будинок. Селяни його називали  «патронатом». Після війни комусь із комуністичного начальства спала на думку диявольська ідея на місці монастиря відкрити кар’єр для добування піску. Нині там, де колись стояла красуня-церква, лишилася відкрита рана землі – як пам’ятник більшовицькому вандалізму. Добуваючи пісок, знищили і старий монастирський цвинтар, та поховання почесних громадян-жертводавців і меценатів біля храму.

Мешканець Чернечого Яру Григорій Неділько у ті часи працював на самоскиді, вивозив пісок на будівництво дороги Полтава – Зіньків. Бачив жахливу картину, коли ковшем підняли півдесятка черепів і висипали у вантажівку. Перепоховань ніхто не робив. Так і вклали кістки під асфальт на трасі між Чернечим Яром і Диканькою. Хоч вір, хоч не вір у містику, але на цьому саме місці  щороку стається безліч ДТП. Деякий час там навіть стояв указівник із написом: «Особливо небезпечний аварійний відрізок дороги». Потім його прибрали…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company