Змінювати місце проживання завжди складно, особливо  коли втікаєш від війни. Львів став прихистком для багатьох людей з усієї України. Софії Кекух тільки-но виповнилося 19, вона народилась і виросла в Києві, однак по-справжньому подорослішала в місті Лева.

«На другий день війни, – розповідає, – ми з батьками виїхали до бабусі та дідуся на Черкащину: тато казав, що там буде спокійніше. За два тижні перебування в селі (родина тітки, наша сім’я та бабуся з дідусем) без Інтернету зрозуміла, що результативного навчання не вийде, треба кудись переїжджати. І неочікувано для нас із моїм хлопцем випала можливість пожити якийсь час у Львові. Компанія, де він працює, спочатку цілковито покривала витрати на житло, надалі — оплачувала половину вартості оренди. Раніше я бувала декілька разів у цьому чудовому місті, однак не сподівалась, що мешкатиму тут довше.

За два місяці у Львові чотири рази змінили житло. Перше, на що звертаєш увагу, – ціна за оренду. Вона тут збільшилася порівняно з довоєнним часом на 225%! Щоб зняти на 5 днів геть крихітне помешкання у центрі, треба викласти близько 3500 грн.  А місяць оренди квартири за 7 хвилин від центру — 21000 грн. Ну ду-у-уже дорого! Таких цін у Києві нині точно нема.

Столицю люблю за місця, де бувала, куди поверталася, за емоції. А Львів став білим папером, де треба ще набуватися тими емоціями. Це така собі затишна крихітка, його можна об’їхати доволі швидко, щонайбільше за годину. У центрі все поряд: супермаркети, аптеки, ресторани, кав’ярні. Дуже швидко звикаєш до компактності. І це подеколи набридало, бо було відчуття, що ти вже вивчив тут кожен закутень.

Але для життя це зручно. Можеш прогулятися навіть до початку комендантської години: якось виходила подивитись на нічні фонтани о 22:00 і повернулась о 22:40. У Києві я б не змогла організувати таку гарну прогулянку вночі. Дивитись на фонтани Хрещатика перед сном – звучить як нездійсненна мрія, бо темніє пізно, а їхати громадським транспортом – близько години, треба поспішати… Та й нині транспорт перестає курсувати раніше.

Одразу, що помітно у Львові після Києва: бракує зелені у центральних районах міста. Зазвичай це лише маленькі сквери. І дихається інакше. Після повернення додому, до Києва, відчуваю це неймовірно рідне київське повітря.

У громадських місцях Львова скрізь лунає українська мова. Місцеві, приїжджі — всі говорять українською. Персонал спілкується українською, геть усюди. Жодного разу від персоналу у магазинах чи закладах не почули російської. Тут багато наліпок на касах в магазинах, у кав’ярнях: «Російськомовні українці, вам так личить українська, ви — молодці». На дверях багато наклейок: не спілкуйтесь мовою окупанта!

Але щойно сіли на потяг до Києва, почули російську – від провідниці. Це було і дивно, й огидно. У Києві на вулицях більше чути російської, бо, на жаль, столиця досі зросійщена.

Кияни завжди були і є щирі та відверті. У львів’ян такої щирості значно менше, хоча всі до нас добре ставилися. Проте, наприклад, коли я випадково забула закомпостувати талончик, контролерка на мене накричала та грубо оформила штраф. Штраф – справедливо, але ж без хамства! У довоєнному Києві було дуже багато контролерів, але всі, кого зустрічала, були ввічливі. Львівський штраф у 200 гривень – найсумніша моя згадка».