Молитвою проти отрути

Софія Петрівна – не молода, але дуже гарна. Жодної зморшки на обличчі. І очі – такі лагідні та виразні, що якби на ній не скромний сільський одяг, а щось, скажімо, хай не «моднього, не французького», але із гардероба Катерини Ющенко чи Терезії Яценюкової, то їй би – хоч на подіум. Тим часом у неї – з півгектара землі, де що тільки не росте: і картопля, і огірки з помідорами, і гренадерське військо соковитої кукурудзи, і розкішні кущі ягід, і буйноквіття. І все те, мовби з дослідних оранжерей, – у такому ладу та при аптекарській стерильності.

На обійсті перед її хатою – спориш, ніби лезом стятий, і вже цвітуть хризантеми. У хризантем за немилосердної спеки цього літа начебто трапився збій. Вони завчасу розквітли і своїм Божественним прет-а-порте чарують тепер зір та навівають мрії…

Софія Петрівна хоч і має привітний погляд, проте з поміркованою вдачею. Її важко назвати охочою до бесіди. Вона дуже вибірково вимовляє слова – очевидно, більше схильна слухати, ніж говорити.

*   *   *

До неї повернемося згодом.

А поки – кілька слів про село, в якому вона мешкає. То є мальовниче, стародавнє, козацьке село на Чернігівщині. Люди тут живуть і, здається, призвичаїлись до Божої ласки, бо не хочуть усвідомлювати чим наділені! Якби розуміли – цінували! Бо село, як і багато інших в Україні, занепадає. І не тільки тому, що від нього відвернулася держава. Ні. Люди найперше самі себе занедбали.

Попід парканами будяки і лопухи – у два метри! Кропива з диким виноградом зазіхає вже й на самі помешкання людей, а в декого позаступала вікна, вкрала сонце, а вони, ті люди, натомість – як не в генделику сидять, то на лавиці біля двору… Воссідають тупо, ніби у суцільній празниковості, у тих високих бур’янах, та лиш плюються соняшниковим лушпинням…

Тут був колись колгосп-мільйонер. По тому колгоспові у місцевій, мурованій ще за Івана Мазепи церкві давно відправили заупокійну літію. Всі надбання колгоспу, тієї колективної господарки за довгі десятиліття – рухомі й нерухомі – кількома особами «правління, профкому та парторганізації» давно розкрадено й розпродано. Новоявлені ж, сторонські земельні латифундисти висмоктують нині з родючої земельки останні соки, заробляючи виключно на соняхах та кукурудзах мільйони «зеленої» грошви, натомість людям з того вділяючи по лантуху брудного збіжжя на паї…

Дитячий садочок у селі закрили. У школі нема кому вчитися. Добротний мурований клуб – на ладан дихає. Минулої зими хтось видер з клубу котел опалення, то те не одразу й помітили. Бо хоч котел і був, однак опалювати клуб не було за яку копійку. Тепер там – ніби у руїні:  пахне цвіллю та вже обжилися щурі,  схильні більше  до тиші, а не до голосної художньої самодіяльності.

Дуже довго посеред села стояв пам’ятник товарищу Лєніну. А відколи «скоропостіжно» недоцарював і чкурнув з України Віктор-ІІ, цьому бовдуру хтось відірвав голову. Віроломно і раптово відірвав. Звечора, як люди вкладалися спати, з Іллічем ще все було «в порядку». А ранком прокинулись – Ілліч без голови. Кам’яна голова – велика, важка. І як ото шаблюкою стята. Без сліду зникла. Ніби чортівщина якась! Не знайшли і досі. Постояв трохи безголовий Лєнін – ноги з тулубом – та й прибрали. Аж просвітліло у селі одразу…

Був тут ще один грандіозний об’єкт світлого комуністичного майбутнього – величезний свиновідгодівельний комплекс. Куди лиш не постачали звідси свіжину! По всьому СРСРові і навіть до «братніх» країн соцтабору. Авторефрижератори щобожий день гуркали по селу, а передував тому гурканню несамовитий свинячий вереск. Отой, коли при гострій справі колії…

Свинокомплекс теж давно в руїнах. Вже нічому верещати. Та місцина стала тепер у селі «чорним квадратом». На кількох десятках гектарів простяглися придеснянські «джунглі», куди мало хто має сміливість тепер потикатися. Люди ту місцину обходять десятою дорогою. Річ у тім, що нібито і на території свинокомплексу, і в кількох місцях поза ним лишилися не по-хазяйському кинуті, не прикопані свинячі могильники. І тепер там, у тих страшних нетрях, розвелися цілі зміїні колонії. Гаддя розповзлося чи не по всьому селу. А позаяк і саме село переважно нагадує нині рукотворні могильники, то гадюччя «плутає» межі, повзе за «червону лінію» та бере людей в облогу.

Останніми роками та повзуча напасть стала серйозною проблемою і страшним лихом. Дехто навіть на власний город виходить у високих рибальських чоботях, а  руки вбирає в гумові рукавиці, повсякчас обачно озираючись. Не одна і не дві траурні процесії щороку сповнюють село сумною музикою, причина яким – та плазуюча підступна гадина. На медицину надія мала. Одну людину, читаємо в тутешній райгазеті, пізно доставили до лікарні, комусь уже в райлікарні не вистачило сироватки, бо скінчилась, а нову партію не привезли, і хто зна коли привезуть…

*   *   *

Аж тепер повертаємося до Софії Петрівни.

Вона тут, напевно, єдина (та й не тільки тут), хто хоч би й по тих руїнах комуністичного свинокомплексу, по тих нетрях, що кишать гаддям, годна пройти босою. Пройти вздовж і впоперек. І раз, і вдруге. І її не треба буде доправляти до лікарні за антиотрутою зміїною. Вона ту страшну отруту годна сама подужати. Вона її замовляє словом, точніше – молитвою.

У селі та в найвіддаленіших звідси хуторах знають: вкусила змія, почала рука чи нога братись насиченим фіолетовим кольором – годі щось робити: чи відсмоктувати отруту, чи перев’язувати рану, ні тим пак – транспортуватись з переляку до лікарні. Треба чимдуж дістатися Софії Петрівни. У неї – якась дивна дерев’яна паличка. Вона тою паличкою довкола спухлої рани торкається, і тихо-тихо – годі розібрати – щось шепоче…

З тим сеансом, з ні живим ні мертвим постраждальцем, нічого особливого не відбувається. Хіба, розказують покусані, весь час хочеться позіхати, а потім з’являється нестерпне відчуття спраги.

– Ну, то й пий собі на здоров’я, краще води з колодязя, – каже Софія Петрівна. – Хоч би й ціле відро! І забудь про все, що трапилося. Заспокойся, намагайся не згадувати прикру пригоду. За другою-третьою годиною все минеться…

І справді, невдовзі рука чи нога, вжалені змією, мало не на очах починають стухати, а за день-другий і той густий фіолет, що вкрив шкіру, Бог зна куди зникає. Ніби нічого й не було.

*   *   *

– Якби зателефонував заздалегідь, – каже Софія Петрівна, – мене б не було вдома. Ні вчора, ні позавчора, ні взавтра. Я б тебе впросила не приходити. А раз прийшов без запрошення – то заходь вже…

Ми сидимо з нею на свіжому повітрі, поміж тих самих хризантем, що допіру розквітли і пахнуть мені чомусь на цьому обійсті віршами Максима Рильського. Про молитву і про гадюки Софія Петрівна нічого не хоче говорити. Вона не хоче ніяких газет, жодних статей і найменшого поголосу. Те, чим наділив її Бог та «ще одна людина», котра від Усевишнього передала їй ту здатність, ту святу молитву, – не для балачки чи сенсацій. Її посередництво між Богом і людьми – лише для заступництва тим, хто того потребує.

Оце і все, що каже Софія Петрівна про свою здатність притупляти отруту. В тім нема нічого незвичного. Той, хто має Бога в серці, нічого фантастичного не вгледить, мовляв, у її протиборстві з ядучим жалом. Все просто, як Божий день…

А я натомість голосно дивуюся, бо не можу уявити – як це ТИХЕНЬКІ СЛОВА МОЛИТВИ можуть порятувати від страшної отрути?! Як вони РЯТУЮТЬ там, де не завжди медицина рятує?!!

– А нічого уявляти тобі й не треба, – каже Софія Петрівна. – Це як у церкві, де Бога начебто не видно, але ж він є! Треба просто вірити. Або – не вірити. Що ж до молитви і до того, на що вона здатна, то вона може цілковито все. Молитва – всесильна. Ось тобі мій одвіт, а щось більше розтлумачити я не вмію, бо я людина невчена, я тільки знаю те, що маю на самому споді серця.

– Вибачте одразу моє нетактовне питання, але  не можу не спитати… Скільки коштує Ваш порятунок?

– Через те я й не хочу з такими, як ти, зустрічатися. А з тобою говорю, бо ти наш, сільський, хоч і повіявся світами. Про те, шо ти питаєш, скажу: мені ніхто не давав прейскурант, з мене ніхто не вимагає податки. Ти краще піди до тих людей, кого сюди навісна біда гнала, і запитайся в них те саме. Бо я й не пам’ятаю вже всіх, хто в мене був. Знаю тільки, що дехто навіть не подякував. Таке було. І не раз. А щоб я в когось хоча б копійку взяла – такого не було. І не може бути. Бо якби сплутала гроші з молитвою –  втратила б силу! Гаддя з його отрутою було б тут-таки – зверху! Це я точно знаю. А чому так – пояснити не можу. Та й не треба нічого пояснювати. Молитва, якщо вона від Бога і для Божої справи, – не терпить фальші та всякої вигоди. Вона не терпить голосних і зайвих слів.

– Так, а скількох людей, хоча б приблизно, Ви порятували від зміїної отрути?

– Я не рахувала. Може, сто, а, може, тисячу. Бог його святий знає. Всіх, хто вчасно прийшов (протягом дня від укусу), – тих і порятувала. Я допомогла людині – та й одразу забула про те. І люди у селі до того звикли. Ніхто не вважає себе винним мені до скончанія віку. Допомогла – та й допомогла. Як маєш до того силу – то як не помогти?

– Ви так говорите, ніби склянку води дали подорожньому, а не від смерті врятували.

– А як добре подумати, так то одне й те саме. Людина ж без води також помре.

– Я чув, що та здатність і та сила молитовна у Вас від покійного свекра?

– Це суща і свята правда. То була дивовижна людина. Від таких людей – у світі світло. Коли такі люди відходять, коли їх раптом стає менше у селі або в цілій країні – те одразу відчувається. Сама земля від того береться пусткою і запустінням. Може, через те і стільки розвелось тепер гадюччя.

– А що то був за чоловік? Чим він займався?

– Звичайний був чоловік. І займався тим, чим займаються всі чоловіки: сіяв хліб, збирав, господар був. Знав цей Божий світ, і ходив по ньому обережно й бережно. Про таку людину важко розповісти. Зі слів буде багато незрозумілого. Треба дуже багато слів, яких я не вмію знайти. Таких людей треба просто знати. Розповісти про таких важко.

– Але він теж вмів отруту змії знешкодити?

– Е! Це – дріб’язок з того, на що він був здатен. Лиш повірте мені на слово. Я не хочу більше ні про що казати, бо цієї людини нема, і все, що скажу, буде пусто, а він нічого пустого не робив, навіть слово пусто не промовляв, навіть не дихав пусто. Тому жодних слів більше й не потрібно. Ані він, ані я тепер не потребуємо ні сповіді, ані будь-чого, щоб нас з-поміж інших людей виділяти.

– Софіє Петрівно, так Ви кажете, що молитва – всесильна?

– Да. Я так кажу. І то – суща правда.

– А що якби Вас одного дня повезти до Верховної Ради? З отою Вашою намоленою паличкою, що проти всякої отрути. Ану би Ви хоча б вибірково із десяток-другий тих нардепів пошептали! Може б воно бодай трохи в країні на лад зрушило? Скінчили б війну на Донбасі, вгамували комунальні тарифи, прикрили б декому хоч наполовину їхні ненажерливі пельки! Що скажете?

Софія Петрівна від моїх раптових фантазій посміхається, а потім на мить серйознішає і каже, що вона далека від політики. А людина – чи звичайна, чи той-таки політик – має найперше сама від себе відчувати небезпеку. Вона має відчувати, коли з нею щось не так. Навіть якщо в неї ніде й нічого не спухло…

При цих її словах я знову повертаюсь до Верховної Ради і роблю припущення, що там уже давно і в багатьох «припухло», але «болить» не під куполом, а по всій України…

Софія Петрівна погоджується.

Але вона такій біді зарадити не годна.

Прощаючись на обійсті поміж розкішних хризантем – на слово честі – домовляємося, що це була напівприватна, наша бесіда, з якої, якби щось і оприлюднити – то тільки дещо.

Тому все написане і є – «тільки дещо» від Софії Петрівни, у якої, насправді, ім’я зовсім інше… Але ж справа тут, погодьтеся, не в імені.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company