Маленькою дівчинкою слухала історії прабабусі про її батька, який боронив рідну землю у час Другої світової, школяркою дивилася фільми про війни минулого, розповідала вірші на шкільних заходах, присвячених Дню перемоги. Але війна була для мене далекою і чужою – мовби з іншого світу. І гадки не мала, що вона нагло вломиться у мою долю.

9 серпня 2015 року, о 4:30 ранку ми з родиною були вдома в маленькому селищі Диліївка на Донеччині. Почули гучний вибух. Я вже знала, що маю, прихопивши документи, теплі речі і ковдру, спуститися до підвалу. Тоді це вже було не вперше. В укритті мій дядько рахував секунди від пострілу до вибуху, а бабуся шепотіла молитви. Перше, що я побачила, вибравшись із підвалу, – натовп людей біля великої воронки. Снаряд вибухнув поряд з нашим будинком. Під ногами люто тріщало бите скло, жахав розбитий дах і величезні діри у стінах… Мені було 12, коли слово «війна» перестало асоціюватися з чорно-білими фільмами та підручниками з історії.

Минуло майже 7 років. І знову мій світанок 24 лютого озвався страшним словом – голосами друзів: «Ми чули вибухи… Це війна…». Я читала новини, плакала і… відчувала, що занурююся у жахний сюр. Не могла повірити, що віднині війна розтеклася вогненною лавою по моїй Україні, що тепер вона всюди: в уже рідному мені Києві, у сонячному Маріуполі, у Харкові, Миколаєві, Одесі… У мої 19 вона стала привидом, який невідступно ходить за мною, неначе фатум. Прокидаюся з думками про це, снідаю, пробігаючи оком новини, слухаю повідомлення від близьких, читаю книжки під виття сирени, засинаю під звернення Президента.

Це моя історія. І десятків мільйонів таких, як я, моїх сучасників і предків, які самовіддано боронили нашу землю від цього ж таки ворога – нашого одвічного поневолювача. Ми нині як ніколи одне ціле – у нашій любові і ненависті, у рішучості захистити одне одного, відстояти Вітчизну. В цій єднальній справедливій борні – наша сила, наша перевага.

Мені все ще страшно, все ще не хочу приймати цю жахітливу середньовічну реалію, що невідь-як вломилася в цивілізоване ХХІ століття. Але я готова стояти до кінця, боронити свій дім – мою Україну.

Це моя війна. Це твоя війна. Це Франкове «до бою українство зі звірством стає». Це священна війна, яку неодмінно завершить, поборе наша Перемога.