«МОЯ ЛЮБОВЕ! Я ПЕРЕД ТОБОЮ»

Ці поетичні рядки Ліни Костенко стали назвою літературного конкурсу, зорганізованого Інститутом журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, редакцією інтернет-видання «Грінченко-інформ» та репортерською молодіжною командою «Teen-Team».
Відтепер цей конкурс – щорічний, відкритий для всіх творчих натур. Триватиме постійно, а журі визначатиме переможців і, звісно ж, відзначатиме їх призами до Дня закоханих.
Вітайте цьогорічних переможниць:
Анастасія ЧЕРЕДНІЧЕНКО, Милана БОХНО та Каріна ХОМА!

 

Я перестав ліпити з глини…

Анастасія ЧЕРЕДНІЧЕНКО, студентка ІІ курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка

Ніколи не думав, що вона може піти. Від мене і від всього того світу, котрий ми створювали. Не сподівався, що вона зможе так легко зібрати речі і наглухо зачинити поміж нами двері.

Вона з’явилася в моєму житті, ніби заброньований номер в готелі. Така неприборкана, незбагненна. Як Всесвіт, світло,  як сенс і космос.

Я доти не знав, що простір мого серця здається в оренду, що хтось взагалі претендує на нього. Про це не було жодних оголошень у тих газетах, які я читав. Дивно, але мене не попереджали, що хтось отак просто візьме і прийде, а я до того «хтось» так звикну.

Я не Колумб, не відкриваю нових континентів, але знаю, що кохання стається раптово. Приходить, відчиняючи вхідні двері без ключа, сідає за круглий стіл твоєї кухоньки, заварює міцний зелений чай без цукру і залишається з тобою.

Спершу це здається дивним, позбавленим сенсу, відчуття реальності. Думаєш про те, як довго доведеться ділити простір власного серця ще з кимось. Міркуєш, аналізуєш, вираховуєш ризики, допоки не спіткнешся об щось таке…

Я ніби вивчив особливу мову. Нею розмовляють люди з іншого виміру, нею можна навіть мовчати. І мені це чудово вдавалося з нею. Тоді я був архітектором з досвідом двох закінчених проектів. Усілякі ескізи, схеми, побудова кращого, неймовірного – це про мене. Того серпня власник однієї кав’ярні вирішив розширювати свою мережу, і мені надзвичайно поталанило опинитися в потрібний час в потрібному місці.

Я зажив тим проектом: щось малював, прораховував, з кимось спілкувався. Сидів у закутку кав’ярні, заклопотаний, надто серйозний, щоби бачити ще когось.

Вона легкою ходою прямувала до мого столика й сідала… Іноді серед тиші лунав її бентежний голос: «У вас є чистий аркуш?»

Смішно, але архітектор, на столі якого громадилася папуша чистих аркушів А4, мовчав як риба. Продовжував малювати й креслити, телефонувати замовникові, запивав утому гірким і вистиглим чаєм.

Вона знову сідала за мій столик, лукаво і без дозволу роздивилася ескізи і раптом запитала:

– Ти егоїст чи іноземець?

– Шо? – лише й спромігся я.

Вона лунко засміялася і ніжно торкнулася загострених олівців…

– Якби був іноземцем, це пояснювало б глуху стіну, об яку розбилися всі мої запитання про чистий аркуш. Отже, ти егоїст.

– Я не чув твоїх прохань… Бачиш, скільки роботи.

– Ні, я бачу людину, яка втрачає у своєму житті щось важливе. І навіть не знає, що. Хочеш знати, що?

Я дивився на неї і мовчав.

– Мене, – сказала вона.

Я був заскочений такою прямотою, грайливістю і легкістю. В її погляді сяяло ціле море невитраченого Сонця. Я загубив усі літери, котрі люди вміло поєднують у слова, і мовчки дивився на її блідаве обличчя.

– Можеш пригостити мене кавою…

Дивно, як швидко звикаєш до когось… Забуваєш, де закінчуєшся ти і починається хтось інший… Але потім, коли казка закінчується, внутрішня гравітація серця розбивається з гучністю Великого вибуху. Так, ніби довгий час балансував на обридлій межі, а там збагнув, що прірва – не те місце, куди падаєш, а те, де досі стояв.

Печаль, народжена десь глибоко в свідомості, ретельно кутає тебе в плаща, зітканого із понурості. Шукаєш загублені слова, а вони давно вицідилися, немов вода з поіржавілої ванни.

Ця дівчина була не про біль, страждання чи істерику. Вона була виключно про кохання. Вона була тією, після яких мусиш знову вчитися жити. Жити без.

Вона ніколи не питала мене ні про що, натомість дбайливо постачала дороговказами, яких я суворо дотримувався. Я любив її за присмаком, ніби бажаний сніданок натщесерце. Смішно, я ніколи досі не любив кучерявих метафор. Не думав, що так тонко можна слухати власне серце.

Я не вірив, що вона може піти. Ми багато сміялися, говорили про вічне. Я показував їй ескізи майбутніх бізнес-центрів, а вона грайливо посміхалася і просила збудувати книжковий центр. Все було так, як виписано у солодких сценаріях до мелодрам: сніданки, побачення, тюльпани, обійми… Ми малювати картини, слухати вініл, ходити в планетарій. Вона навчила мене брести босоніж під дощем і ліпити з глини, а я її – варити каву і прокидатися рано.

Іноді приходив додому стомлений, а вона готувала ягідний пиріг і заварювала чай з м’ятою. Часто танцювала на балконі після сніданку, а ще не любила читати електронні книги. Її ніколи не турбувала думка оточуючих, але хвилювали питання будови цього шаленого світу. Любила Молодий театр, купляла шифонові сукні. Працювала флористом. У нас вдома завжди жили квіти.

Певно, усе це було моїм щасливим квитком. А потім щось сталося. Щось, чому нема пояснень.

Я нарешті завершив свій проект. І це не був її книжковий центр. Я забув, як вправно ліпити з глини і перестав слухати вініл…

Вона пішла, навіть не лишивши пояснень. Певно, я сплутав дієслова думати і відчувати. Не така вже й різниця у кількості літер. Хитрість у тому, що кохання не має поняття кількості.

 

Я не дівчина Бонда…

Милана БОХНО, студентка І курсу Інститут людини Київського університету імені Бориса Грінченка

Усе почалося з великого міста, куди я переїхала з батьками. Спершу мене найбільше дивувало людське розмаїття. Школа виявилась набагато цікавішою, ніж можна було собі уявити. Хороший колектив. І ось уперше, в 17 років, я відчула симпатію до хлопця. Ви вже здогадалися, що це був мій однокласник.

Кумедно, сюжет звичайнісінький: закохалася у відмінника, «президента» школи, в хлопця, який вражав усіх розумом, цілеспрямованістю і гумором.

Дехто іронічно натякав мені, мовляв, він занадто «крутий» для тебе. Тому вже те, що ми товаришуємо, мала вважати подарунком долі. Але чи чули ви, що думки матеріалізуються? Я також не вірила. Поки рік тому у місяці лютому мене не вразило коротке смс-повідомлення від нього: «Або зараз, або ніколи. Будемо зустрічатися?»

Вже й гадки не мала, що між нами можливі якісь почуття. Отямившись, звісно ж погодилася: «будемо зустрічатися». І цілу ніч не склепила повік. Виявилося, і він в ту ніч не спав.

Відвідували, у гурті однокласників, кіно (супербойовика, якими раніше не цікавилася), сиділи за однією партою на уроках української мови… Невимушені бесіди, цікаві історії, спільні (як виявилося) зацікавлення, підготовка до ЗНО, «непомітні» доторки ліктів, дружня підтримка та таємне бажання зустрічатись частіше… Щирість, відкритість, довіра, прощення за хибні вчинки, одна «випадкова» прогулянка, сам-на-сам… Все це здавалося проявами дружби, аж поки не перетворилося на першу любов, взаємну симпатію.

Ми не знали як поводитися. Соромились, ніяковіли, боялися зробити щось не так… Та згодом усе «внормувалося», хоча… чи слушна ота «норма» поміж закоханих?

Минув рік, і я не уявляю свого життя без нього. Аж дивно, як ми зуміли так змінити одне одного за цю життєву мить! Напевне, ніколи так і не осягнемо всіх глибин чи висот цього почуття, але хіба це завада самій любові?

Саме тому моїй душі так тепло і радісно. Я не дівчина якогось Бонда, я кохана київського хлопця. Єдиного, якому личать мої окуляри…

 

Щастя. Тонке, прозоре…

Каріна ХОМА, студентка І курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка

Перед тим як почати читати, пропоную увімкнути ліричну музику. Мене це надихало, а вам, можливо, допоможе поринути в мою історію.

Чи багато ви знаєте про кохання? Я – ні. Було б чим вихвалятися в мої 17. Ще з дитячого садочка мені подобався хлопчик. Ми з ним не дружили і навіть не спілкувалися. У нього свої друзі, у мене свої. На День закоханих він подарував мені «валентинку» з шоколадкою. У мої 5 років це було так несподівано і радісно, що усмішка з мого обличчя не зникала цілісінький день!

А наступного дня ми продовжили оминати одне одного. Потім пішли в різні школи, а з часом втратили навіть умовний зв’язок.

Аж раптом, ближче до випускного, випадково стрілися. І ви думаєте, почалася романтика? Ні. Хлопці в цьому віці – незбагненні. Він почав мене… дражнити. Говорив щось уїдливе. Я довго ображалася, але весь цей час за ним… сумувала. Отоді зрозуміла, що таке «страждати». Ще не наважувалася розповідати про свої почуття мамі, а друзів, таких, яким би могла довіритись, не мала.

А потім був його випускний вечір. Я спілкувалася з приятелькою. «А ви, дівчата, подорослішали, ви дуже класні», – сказав  він. Того дня ми зробили перше спільне фото. І тоді я помітила, що він хоче, але соромиться мене обняти. Врешті я й сама тоді жахливо зніяковіла! Напевно, це й було перше кохання…

А що далі?

Спершу він вважав мене за подругу: телефонував і розповідав про… неї… Яка вона ідеальна. А я його вислуховувала,  оберігаючи в душі тепло сподівання, що колись він так розповідатиме про мене.

Згодом ми зрозуміли: такі стосунки нам геть ні до чого. Ми почувалися некомфортно. Одного вечора заговорили про це. Стали ближче спілкуватися. Ходили гуляти.

А потім сталося те, що сталося. Я поїхала відпочивати на море з батьками. Він зателефонував, розпитав де ми… Пізніше довідалася, що він переконав усю свою родину їхати туди, де були ми. Мене огорнуло передчуття чогось…

Ми гуляли вечірнім узбережжям, насолоджувалися нічним зоряним небом, випили трішки вина і вирішили присісти на прохолодний пісок пляжу…

І знаєте що? Ми з ним просто дивимось одне на одного, а в обличчя вітер… Дужий вітер! Прохолодно тоді було. І раптом поцілунок… Ми залишися стрічати світанок біля моря.  Торкаючись сильної руки, розуміла: він –  мій спокій. Ніколи не думала, що можна ось так сидіти цілу ніч, розмовляти… І цим насолоджуватися.

Щастя тривало понад рік. А потім наші дороги розійшлися… Зараз вчимося в одному місті. Знаю, що в нього є дівчина… Страждаю? Ні. Просто згадую ті щасливі миттєвості і трішки сумую за промайнулим.

Щиро вірю, що він по-справжньому був щасливий. Як і я. Щастя легко не помітити, необачно зачепити, і тоді воно, впавши, так само легко розлітається на друзки.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company