Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…

Вперше познайомився з його творами після  п’ятого класу. Починалися літні канікули і батько підібрав мені кілька книжок, «щоб менше байдикував». Серед них – і «Гуси-лебеді летять». В невеличкому селі, офіційно поіменованому Жовтневе, але яке всі називали хутором розкуркуленого діда Куліша, була лише початкова школа, та її закрили якраз до мого першого класу. Зате лишався колгоспний клуб із невеликою бібліотекою. «Вогнище культури» повільно згасало і книжки «розходилися» по сільських хатах. Батько мій пасічникував, любив читати і навіть передплачував товсті журнали, отож чимало сільського «бібліотечного фонду» осіло у нас вдома.

Взявся за «Гусей-лебедів» і не відпускав усе літо, перечитував і вдруге, і втретє… Добра, щира до щему розповідь про Михайлика,  Любу і Мар’яну, про діда Дем’яна… Поетична мова полилася на мене живою річкою! А гумор, підсвічений світлою зажурою мудрого селянського життя!.. Може, в тому Михайликові я впізнавав себе? Це ж і мене так ранком будять пасти корів, це ж і мене на вигоні вабить одноногий скрипучий журавель. І в мене був дід Дем`ян, злидні завели його шукати «розкошів» у далекі алтайські краї, та чи не єдина справжня розкіш, якою він там розжився, – Марія, моя баба… І хіба ж це написано не про моє село, де між шиферними дахами чорніють «полатані веселим зеленим мохом стріхи»? Михайлик чекає від батька найбажанішого – чобіт, а мені  хочеться дорослого велосипеда…

Відтоді я захопився Михайлом Стельмахом. Перечитав усе, що було у шкільній бібліотеці: «Щедрий вечір»,«Над Черемошем», «Правда і кривда», знайшов поезію і твори для дітей. Взявся за «Велику рідню». Якщо в «Гусях-лебедях» після зими сонце відмикало ключами землю, то у «Великій рідні» її будив весняний грім. Розповідаючи про Михайликового дядька Себастіана, письменник пише, що «навіть голодний тридцять третій рік» він пережив з жартами. Для тих, хто ще не втратив пам’яті, було зрозуміло, що у той рік наші села «сміялися» хіба що на кутні, крізь сльози голодного розпачу. А хто не знав про тридцять третій, мав би зацікавитися, що ж то «було колись в Україні» незадовго до побудови соціалізму? У «Великій рідні» вже ширше йшлося про Голод тридцять третього. І хай була це не масштабна, не епічна, але правдива, сповнена болю і трагізму, сторінка у великому романі Михайла Стельмаха. А в повісті «Над Черемошем» із здивуванням помітив, що правда про події в Західній Україні, про бійців УПА може бути іншою, ніж та, що розповзалася із пропагандистської літератури….

Через деякий час до нашої школи «розподілили» вчителя історії, випускника тодішнього Київського педінституту імені Драгоманова Олександра Дагіса. Частину літа перед школою я провів у своєї ворзельської тітки і ми разом з двоюрідним братом, відомим нині американським антипутінським співаком-далекобійником Вадимом Дубовським обійшли  історичний Київ. Отож, з новим учителем історії уже міг поговорити про Золоті ворота, Софійський і Володимирський собори, про Києво-Печерську лавру… Ми потоваришували, якщо так можна назвати стосунки учня і вчителя. Олександр Юрійович розповідав про свій Київ, пояснював різницю між імпресіоністами та імажиністами, від нього почув про Мережковського, Мандельштама, про Антоненка-Давидовича, нове про Остапа Вишню. А якось розповів, що вчився у школі разом з онуками Максима Рильського, синами Олеся Гончара і Михайла Стельмаха. А ще особисто спілкувався з багатьма відомими письменниками.

Очевидно,  учитель побачив на моєму обличчі явний знак недовіри.

– Якщо не віриш, то ось лист від Дмитра Стельмаха, днями отримав…

Я запитав дозволу списати зворотну адресу і того ж вечора відбирав найкращі вірші, щоб відіслати Михайлу Стельмаху, складав листа і  розповідав про своє, ще дитяче, прочитання його книг. І ось лист-відповідь, який я читаю у гамірному шкільному коридорі: «Шановний Володимире! З твоїх поезій мені найбільше сподобались «Моє серце в степах» вірш хороший і думкою, і почуттями. Але не можна римувати селах і боях, шахтар і сталевар, м’яти-маки. Література вимагає великої праці, і шукань, і шукань! Отож працюй і шукай свого слова, свого образу. Михайло Стельмах. 27/02 79».

З листом повернулися мої вірші, деякі з дрібненькими правками простим олівцем, зроблені рукою  великого Майстра слова.

Звідки мені було знати, що того ж таки 1979 року, коли писався цей лист, завершувалася особиста епопея Михайла Стельмаха з виданням роману «Чотири броди» – підсумку його життя і творчості. Що кілька років його лебедину пісню душила цензура, а потім ще й редакторські ножиці тяли плетиво живого слова. Що у нього, Героя Соціалістичної праці, лауреата Ленінської премії і депутата Верховної Ради Радянського Союзу, українське ЦК Компартії вимагало вилучити з роману розділи про Голод тридцять третього і репресії тридцять сьомого. Тодішньому комуністичному ідеологові Валентинові Маланчуку «Чотири броди» стали поперек горла кісткою. Михайло Панасович відстоював правду як міг,  доводилося чимось поступатися, щоб залишити найголовніше. Але навіть підрізаний роман видавництва відмовлялися друкувати. Повніше про це написав Дмитро Стельмах у книзі «Скелети в письменницьких шафах», у якій розповів про творче оточення батька.

Несподівана підтримка надійшла від новопризначеного  молодого редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка. Газета почала друкувати уривки з нового роману Михайла Стельмаха. «Вийшло лише кілька подач, як довелося зупинятися. На стіл Маланчука полетіла кляуза попереднього редактора «Сільських вістей» працівника ЦК і члена Спілки письменників Миколи Іщенка про те, що газета друкує антирадянщину. Редактора врятувало лише те, що він не так давно обіймає посаду, мовляв, ще не зовсім увійшов у справи столичного рівня», – згадує багаторічний «сільськовістянин»  Володимир Біленко, лауреат премії імені Івана Франка у галузі публіцистики

Михайло Стельмах подав роман у Москву,  там він і мав вийти друком російською мовою. Тільки тоді у Києві схаменулися, проте роман пішов до читача,  зранений ідеологічними ножицями, відновити його першу редакцію не вдалося і пізніше. Михайло Стельмах глибоко переживав за долю своєї лебединої пісні і тяжко захворів.

Утім і після виходу роману було чимало виступів проти. Критикани живилися  настановами «керівної і спрямовуючої сили». Пам’ятаю, в одному із товстих спілчанських журналів автор закидав Михайлу Стельмаху «надмірну запоетизованість», яка заважає «об`єктивно відображати багатогранну соціалістичну дійсність». Але якби  полинову правду автор не замішував на медовому присмаку гіркоти, то навряд чи з`явився друком такий роман.

Володимир Біленко згадує, як головний редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко попросив написати рецензію на «Чотири броди». Ідеологічний меч все ще нависав над автором і його романом. Погромницький вир легко міг затягнути під сусловсько-маланчуківські корчі і Михайла Стельмаха, і тих, хто став на його захист, як було, наприклад, із «Собором» Олеся Гончара. «А я тоді очолював видавництво «Радянський письменник»,  був завалений рукописами і не мав вільної хвилини. Михайло Стельмах знав, що «Сільські вісті» готують рецензію, і її непоява була для нього недобрим знаком, – розповідає Володимир Біленко. – Аж ось на зустрічі українських і болгарських літераторів ми сидимо у президії. Кажу Михайлові Стельмаху, що рецензія майже готова, треба крапки розставити… Діватися вже не було куди,  після зустрічі відразу сів за її написання. Рецензією не лише підтримав Михайла Стельмаха у важкий час, а й до певної міри реабілітував редактора «Сільських вістей» за публікацію уривків роману».

Академік Микола Жулинський теж був одним із тих, хто написав схвальний відгук на «Чотири броди». «Якось ми зустрілися біля будинку, де мешкав Михайло Стельмах. Він подякував за рецензію. Запросив до себе на чай. Ми довго розмовляли і Михайло Стельмах з гіркотою розповідав, як «письменники» із ЦК збиткувалися над його романом», – згадує Жулинський.

Свій четвертий брід Михайло Стельмах перейшов з гідністю, він собою захистив Правду і Слово. Коштом здоров’я, а зрештою – і життя…

«Чотири броди» я прочитав невдовзі після виходу книжки, коли готувався до вступу на факультет журналістики. Літературні новинки, серед яких був «Південний комфорт» Павла Загребельного, щось від Юрія Мушкетика і роман Михайла Стельмаха, передала мені світлої пам’яті Надія Григорівна Землянко, яка опікувалася мною, навіть після того, як ми перейшли у старші класи і вона вже не викладала у нашому «Б» українську мову і літературу…

Неначе гуси-лебеді, промайнули-пролетіли роки, а я й досі  зберігаю дорогий мені лист. Як найцінніший подарунок від незабутнього Михайла Стельмаха. Розгортаю перед собою біле крило аркуша і знову перечитую: «…працюй і шукай свого слова, свого образу».

Loading...

Коментар до Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…

  1. Дуже вразило. Добре, що великий майстер знайшов час і сили відповісти хлопчині, підтримав його щирим листом, дав настанову. А ще краще, що та настснова не пропала даремно, стала сходинкою, яка допомогла піднятися новому майстрові
    слова, письменику і поету Володі Земляному.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company