Микола Мозговий. Минає ніч

 

З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою  Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…

Мені давно кортіло розпитати, як народилася дивовижна його пісня «Минає день, минає ніч». Ми сиділи тоді, в його гендиректорськім кабінеті на другому поверсі, і Всевишній од щедрот своїх подарував мені кільканадцять хвилин його відвертості: нас ніхто не відволікав, аж до візиту земляків…

Що завжди вирізняло Миколу Мозгового – то це природний тонкий гумор і самоіронія.

– Та який там шлягер? Хороша пісня та й годі. Причому моєї великої заслуги тут не так і густо. Якщо чесно, ця пісня, цей згусток душевної пристрасті – то великі і талановиті переживання Юрія Рибчинського. Ці щемні вірші я усього-на всього вивершив мелодією. Відчув вірші і додав правильних звуків. Вгадав, а воно заграло! Що треба композиторові, коли він пише музику? Перейнятися віршами, відчути їх. Бо інакше… Інакше буде не пісня, а звичайнісінька штамповка, яких у багатьох наших композиторів цілі диски-гіганти, бобіни і касети. Пісні звідтіля ллються риданнями й воланнями, а за душу не беруть. І не візьмуть, бо волати – мало…

А ця пісня починалася, «спалахнула» десь о другій чи третій ночі. Колись біля Бессарабки була зупинка таксі. Вже й не пам’ятаю який то був рік. Працював тоді в Київському мюзик-холі… Отже – між 1973 і 1977 роками. Я якраз написав добірку таких різних віршів. Назвав її «Горянка». Дав почитати Юрію Рибчинському. Я знав його давно, хоча саме тоді ближче познайомився з його творчістю. Він працював здебільшого з Ігорем Покладом. Але давав читати свої вірші і мені. Отак раптово я й натрапив на «Минає ніч».

– Він вам дав свою книжку?

– Та яку книжку! Ми були тоді в такому віці і в такому статусі, що… Я не впевнений, що він тоді взагалі мав хоч одну друковану збірку. Але багато писав. Кожен з нас тоді щось писав. Всі наші вірші – на папірчиках. У мене, до речі, той його клаптик з віршем і досі десь зберігається. Він таким вітіюватим почерком то всьо намережив. Я почитав і сказав йому о другій ночі на зупинці таксі: «Завтра принесу тобі пісню».

– Сказали, напевно, зопалу…

– Ну, а як?! І «під градусом» до того ж! Але! Жоден градус не міг розбавити чи вгамувати ту Божу магію, якою бринів той вірш. Біля Бессарабки, коли під великим ліхтарем ми читали ту його поезію, у мене вже озивалися якісь звуки. На лавиці. Колись там можна було сидіти, гуляти по Хрещатику… То тепер там по-іншому все…

– Отже, минула ніч, блимнув ранок, а далі?

– В ту ніч ніхто з нас не спав… Рано я поніс Юрію пісню. Він тоді далеченько жив, аж на околиці, на Вишгородській. Приїхав до нього, він теж не спить. Я зіграв мелодію.

– Так просто?

– Ну, а як?! Пісня ж вона або пишеться, або ні! Це ж як гроші: або вони є, або нема. І як нема – то вже нема! Отож, я тоді Рибчинському зіграв, і ми погодилися, що треба запускати пісню в діло. Та діло – ділом, а проте дуже довгим, пам’ятаю, став пошук виконавця. Я співав, безперечно, сам, але для вокалу пісня досить складна, через те з виконавцями було сутужно. Аж поки вона не потрапила до Софії Ротару. Вона якраз готувала свою програму десь для поїздки до Канади чи ще кудись… Треба було свіжих пісень. Тоді й запропонував їй заспівати мої «Спомин», «Веснянку», ще кілька… І «Минає день». Тоді цю пісню якось і не виділяв: пісня як пісня, як всі решта. У тій добірці було кілька пісень на вірші Рибчинського.

Позаяк тоді ще не було скайпів, то ми зібрались і поїхали до Ялти, де тоді жила Софія. Показували їй, розказували, наспівували… Їй наша пісня сподобалась. Вона і стала першою її виконавицею. Проспівала на тих московських «голубих огоньках», «піснях року»… Саме завдяки Ротару пісня потрапила на всесоюзний обшир. Й одразу зазвучала по всіх рестораціях. А в совєцький час – то найперша ознака шлягеру, як ти кажеш.

Співали її скрізь, хто вже як міг, часто переробляючи під себе, видозмінюючи до невпізнання, але через оту риму, отой віршик, де «біда не в тім, що ти мене не любиш, біда, що я тебе не можу розлюбити», власне, через отой рядок пісня запала людям у серце, і жалісливі жіночки, які в те вірили, жалілися на власну долю через тую пісню, ніби повертались до життя…

І так воно й досі. Бо то актуально!

Ти ж подивися що тепер. Телевізор вмикаєш – цілі програми, як хто розійшовся, хто кого по писку вдарив, хто в кого хату при розлученні відібрав, і такі знамениті люди в тих епізодах… А все ж – через любов, бо хтось когось «не може розлюбити», але майно все одно ділити треба…  Тому «Минає ніч» така живуча, бо кожен згадує, як то було гарно… на початку. Так що попали ми з Юрою в десятку. З тієї ночі, біля Бессарабки. І скажу, як підсумок, таке: все, що ми писали з Рибчинським, воно все – в десятку!

– Свій до свого, талант – до таланту.

– Безперечно! А чого б це я мав писати не з талановитим?! На то ж я Мозговий (іронічно усміхався, – авт.). Сіренький композитор і геніальний поет – та й щось воно виходить.

Ваше «сіренький композитор» мені, звісно, імпонує, як і все решта, що Ви приправляєте самоіронією. Хоча зрозуміло, що така пісня могла народитися лише від рівновеликих талантів: композитора, поета, виконавця… Втім знаю, що в житті Вашому не завжди було так, як з тим шлягером, не завжди в десятку…

– Та то правда. Життя ж – не завжди пісня. Тільки пригадати часи комуністичної влади – і того достатньо. Для мене то взагалі якийсь морок. Досі не можу забути ту життєву образу, котрої зазнав від комуністичної влади. Якщо хтось може мені дорікнути, що я був комуністом, і навіть парторгом «Укрконцерту», – я то не відкидаю. Бо був такий як всі, вірив у ті ідеали: ми з тим народилися і жили. Тому й кажу, що найдорожче для мене – роки молодості. Про те і пісні пишу. Але разом з тим не можу забути образ. Бо лише наприкінці життя зрозумів як мене дурять. Все життя дурили. Я в ранзі парторга навіть помешкання не мав. Нічого мені та держава не дала, а забирала у мене все.

Я був принциповим. Все для людей. Про мене ж ніхто не дбав. Кому я був у біса потрібен? Щербицький слухав мої пісні, плескав у долоні, часто-густо запрошували мене поспівати на різних «дефілядах», і ніхто жодного разу не спитав чому у Мозгового нема того ж таки звання, бо вважали, що я й так народний. А ми тим часом з дружиною і дитиною по кутках, по гуртожитках тинялися. Кого то обходило!

Коли ти все в житі зробив сам, ні в кого нічого не просив, тоді можеш бути язикатим. Це так про мене нині кажуть – язикатий. Бо я нічого ні від кого не маю. Всі ті депутати, про яких тільки й мови, – то всі вчорашні комуністи й комсомольці, і вони сьогодні вчать нас, як треба жити демократично! А то ж брехня, паперовими квітками оздоблена. І через те прикро за тим часом, за всім тим, що дарма втрачено. Бо ми жили і вірили. По суті, вірили в брехню. Але що найстрашніше – ми й далі втрачаємо час. Ціла держава нібито змінилася, а ми, українці, ще й досі не є нацією.

– У Ваших словах зневіра.

– Не знаю. Мусив би, напевно, говорити про руки, які не годиться опускати. Але я роззираюсь довкола – і суму не видно краю. Все менше тих людей, які є справжніми для України вчителями. Ось недавно не стало Павла Архиповича Загребельного. А ми з ним окрім усього – куми. Ми вдвох – так дозволено було панотцем – куми в однієї маленької дівчинки, яка вже росте і росте. І ось тепер, ніби відчували батьки: він пішов з життя, а я ще побуду при тій дівчинці. Це так, до слова. Проте такі дивовижні люди йдуть, а хто ж натомість залишається?

То ж яка величина була! І як він жив? Що він при життю отримав? Колись ото збудував маленьку дачку і в ній помер. В той час, коли навкруг такі палаци і хороми, що світу білого не видно. І жив він ото, обнесений людьми бездарними, нікчемними, і що, на то все дивлячись, думав? А з ним же лише побалакати –  майстер-клас на все життя! А коли помер, тоді поприходили всі, я вже не буду казати хто…

Чого ж вони не приходили, коли він жив? Чому ніхто не спитав тоді: може, вам шось треба, Павле Архиповичу, до хліба чи на хліб?

– Миколо Петровичу, а що нині з українською піснею?

– А що з нею? Все нормально! Живе і розвивається. Як доказ тому – Ані Лорак. Автор і виконавець. Вона пише музику, вірші і сама співає. Ірина Білик. Те саме. Їх люблять. Вони популярні. Вони різні. Все це складові «живих» нот. Я взагалі тяжію до поєднання в одному – автора і виконавця. Це значить, що все йде від серця. Колись пісня була ліричніша, а тепер вона інша, з іншими ритмами. Ну й нехай. Але ж вона є. Я ось все життя на колесах. Їдеш в авто, вмикаєш FM-станцію, і будь ласка.

Але ж там що завгодно, тільки не українська пісня.

– Ну, нема, бо в нас всі станції розпродані. То вже не до Білик, не до Лорак і не до мене претензії, а до панів Шевченка та Вовкуна (тодішні голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення та міністр культури України, – авт.), до їхніх попередників. Вони там щось перевіряли? Вони хоч щось зробили, як то робиться в інших країнах, де дбають про розвиток власної культури, мистецтва для свого народу? Якщо зробили – хай покажуть.

Що ж до українських авторів, то вони мають робити так, як я і колись, і все життя робив. Я ніколи не співав чиїсь пісні, навіть членів і членкинь Спілки композитрорів, – тільки свої. Я волів сподобатись. Брав участь в конкурсах, хотів бути кращим. Тільки це є шлях до успіху. А зараз ти бачиш таке устремління? Ні. Нема такого. Хіба є зараз вокалісти-чоловіки? Нема. Або тенорочки-кастрати, або… Ой, лиши мене! А баритони ти десь чув, а баси? Нема. Все пропало. Це є наше сьогодення. Як писав російський поет Владімір Солоухін:

Раньше ели редьку с квасом,
Да зато перд…ли басом.
Все теперь омлет едят –
Не пер…ят, а лишь шипят.

Оце тобі сьогодення. Ніхто ж не хоче вчитися. Всі хочуть скоренько попасти на «Шанс». Шансовики. Колись так і було – шансовики. Це таке: попав – не попав. А працювати, вчитися? Кому це треба – ходити до консерваторії п’ять років, до музучилища? Нема коли. Через те так і виходить. Бо справжнє мистецтво не постає на пустирищі. Воно вимагає праці. І не має значення що за вікном – день чи ніч. Воно, те мистецтво, вимагає самопожертви, обмеження. Спершу треба вчитися, купу літ прожити, аби збагнути хто ти і що ти, чого, власне, вартий…

* * *

Отакою вийшла тоді наша розмова. Як у тій його славній пісні:

Не в тому річ, не в тому річ,
Що після зустрічі розлука б’є у дзвін.

До смерті композитора лишалося два роки, до російської агресії в Україні – шість.

Цікаво, що говорив би сьогодні Микола Мозговий про Ані Лорак, послицю «любві» до окупанта, обвішану з ніг до голови кічовими «награднимі» московськими матрьошками і самоварами, та й про Білик, не менш «самоварну»? Майбутнє важко розпізнати, особливо – людей у ньому. А найперше – людей творчих…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company