Микола ВАСИЛЬЧЕНКО: «Щоб жити по-новому, треба наполегливо працювати, а не гендлювати землею»

Глобальне потепління вносить певні корективи і в усну народну творчість. У часи кліматичних змін календар весняно-польових робіт змістився майже на місяць. І черкаська приказка про те, що «два дощики в маю, певно, бути врожаю», вже не актуальна. Спраглим після сухої осені і малосніжної зими українським ланам конче потрібні квітневі проливні.

Під тихе, навіть лагідне хурчання потужного «Джон Діра», який, наче граючись, обробляв доглянуте поле, спілкуємося з Миколою Васильченком про перспективи цьогорічного врожаю.

ВАСИЛЬЧЕНКОЗ досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
ВАСИЛЬЧЕНКО Микола Семенович – директор СТОВ «Агрофірма «Маяк», Герой України, почесний член Національної академії аграрних наук України, заслужений працівник сільського господарства.
Народився 1 січня 1946 р. у с. Франківка Чорнобаївського району Черкаської області. З жовтня 1979 року очолює сільгосппідприємство «Маяк», що у селі Піщане Золотоніського району Черкащини. Нині це славетна агрофірма, одна з кращих в Україні. І село – знамените: з упорядкованими дорогами, фізкультурно-оздоровчим комплексом та іншими сучасними об’єктами соціальної інфраструктури, з вулицями житлових новобудов. Багато з того споруджено коштом «Маяка».

– Ви ж мої прогнози знаєте: зберемо, зважимо, а тоді скажемо, – починає розмову Васильченко. – Хто сьогодні може передбачити яким насправді буде врожай: з кожним роком все сухіше і сухіше. Тому, аби не бути заручником погодних умов, треба збільшувати масиви зрошувальних земель. Особливо у тих господарствах, де є тваринництво. Бо зелені корми завжди повинні бути, якщо хочете мати високопродуктивне тваринництво. Інакше, якщо надої на рівні тисячі, навіть семи тисяч літрів молока на одну корову в рік, – худобу вирізатимуть через нерентабельність виробництва. Минулого року ми вже вийшли на надої у майже 10 тисяч літрів. Це середній показник на 1 тисячу корів, які маємо. Є й такі корови, порід вітчизняної селекції (червоно-рябої, чорно-рябої), які дають і по 15 тонн. Такі надої рекордні навіть для Франції чи Німеччини. А загалом маємо 3500 голів великої рогатої худоби. І 20 тисяч свиней, учетверо більше, ніж було 2000 року. В мене на полях вже вивезено по 12 тонн органіки на гектар при нинішніх загальноукраїнських середніх пісних показниках у 0,3 тонни. А ще є пасіка на 100 вуликів, вона теж допомагає підвищувати врожайність. Якщо 2000 року валовий збір зерна був 12 тисяч тонн, то минулого року зібрали 30 тисяч тонн.

Чи вигідно Україні бути потужним експортером збіжжя?

– Я б запитання поставив таким чином: чи потрібно нашій державі в агросекторі бути сировинним придатком? Ось дехто хвалиться, що Україна може щороку вирощувати 80 млн. тонн зерна. Переконаний: без великої потуги може й стомільйонний рубіж взяти. Головне, за скільки продати. А без елеваторів хлібороб потужним не буде. Бо якщо трейдер одразу після жнив задешево скуповує врожай, то аграрію не вистачить обігових коштів до нового сезону. Від діда-прадіда українці знали: аби бути заможним, потрібно не лише виростити врожай, а й зберегти його. А коли маєш фураж, то як не розвивати тваринництво? Таким чином, виробляти конкурентоздатну продукцію і торгувати не сировиною, як досі роблять, а вирощені на цій землі кукурудзу, пшеницю, сою, люцерну «пропускати» через тваринництво. А це, окрім прибутку, й додаткові робочі місця. Он їздять державні очільники за кредитами по закордонах. А наш «Маяк» доводить: без отих кредитів і дотацій можна розвивати агровиробництво. Звісно, якщо не красти, а ті кошти, які ми заробляємо на землі, вкладати у розвиток господарства. Працювати і виробляти продукцію найвищої якості, а не якісь там сурогати. І людям нема потреби їхати світ за очі, а тут на місці застосовувати свої знання, вміння, якщо хочете, талант. Бо нікому, крім нас, сильна конкурентоздатна Україна не потрібна. Їм потрібен сировинний придаток. Така собі бананова республіка – тут посіяти, зібрати і звідси забрати. А ви, шановні, замість того, щоб отут працювати, їдьте заробітчанами до Італії, Португалії…

MAYAK_9 Як Вам удалося без потрясінь і втрат перетворити «Маяк» з радянського господарства в високотехнологічну агрофірму, що активно просувається вперед бурхливим ринковим морем?

– У 1988 році довелося побувати у США. На власні очі побачив, як організоване потужне і ефективне сільгосппідприємство. Яка техніка і технології використовуються, щоб виробляти конкурентоздатну продукцію. Отож почав із заміни машинно-тракторного парку. Потому прийшла черга модернізації тваринницького комплексу. І тепер на 100 гектарів угідь виробляємо майже 500 центнерів м’яса, 1300 центнерів молока. Звісно, сплачуємо до казни всі належні податки, людям – зарплату, офіційну, а не в конвертах.

А соціальна сфера?

– Якщо взяти такий показник, як сума коштів, вкладених у розвиток соціальної сфери з розрахунку на 1 га орендованої землі, то в нашому Піщаному він дорівнює 172 гривні. Сьогодні склалася ситуація, коли в агросекторі домінують великі, аж занадто великі господарства, які не бачать (це я твердо переконаний), що робиться в тих селах. Бо понабирали землі стільки, що їм не видно, де її початок, а де кінець. В моєму розумінні така тенденція розвитку по Україні, як їх називають, латифундій – погибельна для сіл. Село може жити і розвиватися тільки тоді, коли стабільно працюватиме господарство, яке приділятиме велику увагу ремонту доріг, будівництву, освітнім закладам, будинкам культури. Це все те, необхідне, щоб жив українець. Тільки тоді розвиватиметься нація. Я твердо переконаний: земля повинна належати тому, хто хоче і вміє на ній господарювати, – українському хліборобові. Передаватися від покоління до покоління. А важелі мають бути в руках держави. Саме держава повинна контролювати використання земель. Давати в оренду сільгоспугіддя тому, хто не плюндруватиме, а плекатиме їх, дбаючи про родючість ланів. Про це я постійно кажу з усіх трибун, відколи розвалився Союз.

– І що, не дослухаються? Та до вас же весь час їдуть міністерські чиновники, депутати?

– Про земельну реформу зараз хто тільки у Верховній Раді не балакає. А насправді що? Згадайте, як після ліквідації колгоспів замість проголошеного розвитку на селі малого і середнього бізнесу, як бур’ян, розквітли оті, як я їх називаю, латифундисти, які думають як побільше здерти баришів з цієї землі. Посіяв соняшник, зібрав, продав. А люди – без роботи. Бо там ані худоби, ані птиці. Я вже не кажу про соціальну сферу. От у «Маяку» – не на Херсонщині чи Криму, а на Черкащині – поставили сучасні американські поливні установки, що дистанційно керуються із смартфона. Загалом у господарстві з 8000 га ріллі вже 600 гектарів поливаються. Цього року «підключимо» до води ще 300 га. А всі наші поливні землі – державні. От сьогодні ставиться питання про продаж, в першу чергу, державної землі. Кажуть про 1 мільйон гектарів. Однак в мене ж немає за що її купувати, хоча законно нібито матиму першочергове право на її придбання. Всі кошти вкладені в господарство! В оту Америку і Європу, як я кажу, що ми за рівнем запровадження технологій побудували в нас у «Маяку»! В зерносушильний комплекс, американський доїльний зал, де 1000 корів обслуговують 2 оператори, у свинокомплекс з усіма тими німецькими і данськими «кнопками», сучасний машинний двір, комбікормовий завод голландського виробництва. І виходить, що землю скуплять ті, в кого грошви до біса. Понагрібають, понакуповують землі, яка нині ціни не має, щоб завтра її перепродати. Бо, кажуть, це бізнес. Оце біда України…

 13102695– Але ж реформи необхідні.

– Щоб жити по-новому, слід наполегливо працювати, а не гендлювати землею. Мене поки ніхто ще не переконав, що землю в Україні треба продавати. Агрофірма «Маяк» на всіх рівнях сьогодні доводить, що можна розвиватися, перебудовуватися, вдосконалюватися, застосовувати як в рослинництві, так і в тваринництві передові технології світового рівня, новітню техніку (шкода, що не вітчизняну). І все це робити на орендованій землі. Земля – це останнє, що залишилось у людей на селі. Щоб наші правнуки потім не дорікали: «А прадіди таки справжні хохли. Як можна було розтринькати такі чорноземи?!» Не лише селянам, усім треба замислитися: чому стільки зайд приміряється загарбати без всякої війни, а просто за зелені папірці наші фантастично родючі угіддя? Бо українець або бідний, або в таких господарствах, як у мене, всі кошти вкладені у техніку, виробництво, «соціалку». І рішення про торгівлю землею просто розорить тих, хто сьогодні ще тягне українського аграрного воза. Продавати землю – це остання справа, гідна тих, хто неспроможний на ній хазяйнувати. Я цього не розумію і не сприймаю. Відродження України повинно йти від розбудови вітчизняного агросектора. Але за умови – якщо не красти. Бо без подолання корупції – це буде продовження того, що ми вже проходили: хабарі, «чикриження» землі, пошуки якогось «ефективного господаря». Не виключено, що він тут з’явиться. Тільки не називатиметься українцем.

– Тож землю не можна надавати іноземцям, навіть в оренду?

– Ми, українці, самі розберемося. Але, якщо нагрібатимемо кредити такими темпами, як зараз, то згодом за них доведеться чимось розраховуватися. А розраховуватися в нас вже практично нема чим. Виходить, доведеться продавати землю. І тоді, як я кажу, не буде на кого вишиванку надягнути. Бо українця тут не буде. А ми мусимо землю цю зберегти і передати нашим наступникам! Як ми свого часу дістали її у спадок від наших попередників. Не просто, а у кращому стані, ніж отримали. Ми буквально ходимо по тих грошах, які потрібно брати і вкладати сюди ж, в агросектор, в тих людей, які ходять по цій українській землі. Всі фабрики, заводи продані, роздані. А який ефект від того для держави? Ось виходить, що лишилася у нас нерозбазареною лише земля. Якщо ми її «профукаємо» – це буде похорон не лише українському селу, а усій державі Україна.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company