Минуще чи рух по колу?

Історія – невичерпне джерело дискусій та пошуків істини. І не лише для істориків, а й для тисяч небайдужих громадян. У книжках, на їхніх пожовтілих сторінках, усе подано зазвичай у чорно-білих тонах. Насправді ж минувшина має незрівнянно багатшу кольорову гаму.

Художньо-документальний серіал «Доленосний 1918-й», прем’єра якого відбулася у столичного Будинку профспілок,  –  про таку багатобарвну історію.

–  Цей фільм – результат співпраці різних людей, а не лише істориків, – розповідає Кирило Галушко, публіцист, викладач та представник «LikБезу», просвітницького проєкту, який разом з Міністерством інформаційної політики України прямо причетний до народження кінокартини.

– Мені набридло дивитися на нашу історію однобоко, –  рішуче додає Борис Роженко, керівник продакшн-студії «Wild Fox Film». – Я вважаю, що здорова самоіронія є фактором самоусвідомлення сильної людини, котра пройшла нелегкий шлях становлення. Якщо хочемо називатися представниками зрілої держави та нації, маємо глянути на своє минуле з посмішкою.

В  епіцентрі «Доленосного» – один, але драматичний, перенасичений знаковими подіями рік: Українська революція, гетьманське управління, українсько-більшовицька війна, одвічна боротьба, підступність, дурість…

Іван Семесюк – наратор у серіалі, а в житті митець, музикант та громадський діяч –  «веде» глядача лінійним відрізком десятихвилинних серій. Часом з’являється у реально несподіваних образах, навіть у тогочасних одностроях. Здається, ніби сьогочасний дослідник, розслідувач, такий собі новітній Шерлок Холмс, потрапив в епіцентр драматичної напруги 1918-го, і вже звідти ретранслює нам факти, розтлумачує складні історичні колізії, заплутані суспільно-політичні схеми, не втручаючись у хід подій.  І на одному подихові.

Мене ж охоплюють дивні почуття: і сміх, і сльози… Згадую читане у тогочасного Винниченка – про державність, яку «доля так несподівано, химерно сипнула нам під ноги».  І хоча все, що на екрані, було в минулому, але чи таке далеке воно? Чи навіки залишився у ньому отой селянин, що ховає до стодоли плуг і бере до рук зброю…

Чи справді це лише історія, минувшина, а не рух по колу?

В художньо-документальному серіалі чимало хроніки. Від неї аж дих перехоплює. Невже справді збереглося стільки архівних кадрів?

– У державних архівах маємо приблизно 16 хвилин документальної хроніки про Українську революцію 1918 року,  – пояснює Борис Роженко. – Наприклад, відомий сюжет, де Грушевський вітає людей з балкона міської думи, – це лише 2 хронометражні хвилини. Звісно, у московському кіноархіві про це зберігається аж 20 хвилин документальних кінокадрів. А в нашій картині ми використали кадри з довженківських фільмів.

Слухаючи пана Роженка, глядацька зала дивується. Дружнім «ого!» Особливо коли чує про оті 20 хвилин неоціненного кінодокумента, який чомусь заліг у московському архіві… Отак мозаїчно пасуємо кадр до кадру, плівочку до плівки, аби віднайти себе, своїх героїв, власну самобутність, врешті, національну ідею…

А в залі вже гаряче дискутують про Довженків «Арсенал», про його «тенденційність» та «упередженість»… Добра штука – судити минуле, коли це дозволено. Безпечна.

Якогось вельми допитливого глядача цікавить суто матеріальне: де, мовляв, брали реквізити?

Борис Роженко не приховує гіркого усміху:

– Річ у тім, що Міністерство інформаційної політики дало на кіно гроші, але не передоплатою…Тобто ми мали спершу зняти фільм. Так в Україні творять кіно… Я, скажімо, свою мансардну квартиру обладнав на студію. Придбали туди старе обладнання. Я купив фарбу, пофарбував стіни… Отак і знімали.

Однак попри все фільм, вважаю, вдався. Зачепив за живе. Принаймні, одну вдячну глядачку. Вечірнє місто, яким верталася додому, вогниками у вікнах ніби висвітлювало запитання: то де закінчується історія і починається сьогодення?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company