На хутір до Миколи

У київському Центрі української культури і мистецтва, що на Подолі, триває виставка петриківського декоративного розпису. Серед  новинок – ужиткова кераміка, розписана Наталею Підгірною.  Молода майстриня каже, що «петриківку» переносили на порцеляну і Марфа Тимченко, і Віра Клименко-Жукова, але масового поширення  їхній досвід не набув, а останнім часом про розпис на кераміці взагалі забули. Основу виставки «У вінку нев’янучих традицій» склали роботи сімейства  Деків, Валентини та Миколи, і їхньої доньки Світлани Біленко.  Точені метрові вази, стилізовані і цілком сучасні скрині: Микола шукає  форму, а Валентина її розмальовує.  Світлана – авторка багатьох панно, що дихають природою степової  Петриківки.
Туди, на Дніпропетровщину, у рідну майстерню під відкритим небом, невдовзі після відкриття виставки, ми й приїхали у гості до митців. Приїхали, щоб зайве переконатися: у самобутній творчості петриківців – земне коріння.

… Їхнє обійстя – на околиці селища. Від воріт і до обрію – безкраїй степ, що заглядає у вікна старої, але ще добротної хатини.  Навесні життєдайний  дух  щедро розливається тутешніми масними чорноземами – здається, з-під землі вдарили зелені джерельця і розплелися зіллям по родючій ріллі. Влітку степ залітає на подвір’я гарячими половецькими стрілами, а восени вдягає на себе скіфську позолоту. Уночі зазирає у вікна місяцем, напрошуючись заїхати на ночівлю Чумацьким Возом… Однобічна вулиця, на якій живуть Микола та Валентина Деки, так і називається – Степова.

Відчиняю хвіртку дощатого паркану – стежку заступає густа вишня, під її зеленим подолом – яскраві квіти. І такі ж червоні казкові квіти обсіли біле полотно хати. Відразу й не добереш, які з них намальовані рукою, а які – теплим  подихом степу. Розмальовані «петриківкою» віконниці, ніби широко розведені руки, запрошують до господи. Бравенький півник веде на осоння гурт  цесарок – вони, як ті жар-птиці, що злетіли з розмальованого комина. Селянська піч на повір’ї літує і зимує під відкритим небом. Згори її обсипає дощем і снігом, зсередини випалює вогнем, що сходить до неба дров’яним димом. І тільки квіти на комині не гаснуть, не тьмяніють  від негоди і часу кольори.

– Все рівно треба після зими підмалювати , омолодити розпис, – каже  господиня Валентина Дека. Вона саме готувалася частувати гостей: на плиті закипають вареники, а в печі умліває борщ. Чоловік Микола проводить для школярів  екскурсію петриківською хатою. Вона і зовні, як писанка, і всередині, що та лялечка. У ній не тільки розписані стіни «бігунцями», а й кахляна груба з орнаментом,  старі писані скрині,  декоративні картини-панно – власної руки і друзів-художників. А ще – збірка старожитностей. Можна сказати, відтворено не  такий уже й давній побут петриківської оселі – посуд, одяг, меблі, підручні знаряддя.

У Петриківці  здавна малюють і гарно вишивають. Традиція народної мальовки наклала відбиток і на  візерунки, зроблені майстринями голки і нитки. А ще господар Микола обов’язково розкаже гостям легенду про петриківську вишню, яка одночасно рясно цвіте і щедро родить. Про вишню петриківочку згадував у романі «Собор» Олесь Гончар. Славетний письменник, можна сказати, земляк, народився на сусідній Полтавшині і добре знав колорит краю. Місцева вишня щоліта пригощає смачними ягодами,  вона невисока, що так подобається дітлахам, які пригорщами доривають найчервоніше  соковите намисто із самого вершечка. Саме така вишенька-черешенька і зустріла нас на Миколиному хуторі.

Із хати висипають дітлахи. Виявляється,  учнівський гурт приїхав ледве не за двісті кілометрів, аж із Кривого Рога, із сьомої спеціалізованої школи. Після дядька Миколи з дітьми займатиметься пані Валентина – проведе майстер-клас із петриківського розпису, навчить виготовляти ляльки-мотанки. «Миколин хутір» – так подружжя Деків назвало своє обійстя, коли на сімейній раді  вирішили разом з дітьми  зайнятися сільським туризмом. До цього Микола Васильович працював токарем у Петриківському експериментальному цеху – робив дерев’яні  заготовки для художників. А Валентина Іллівна розмальовувала вази і тарелі. І хоч місцеві майстри зуміли зберегти  свій Центр народного промислу «Петриківка», на відміну від колись потужної фабрики «Дружба»,  переважна більшість художників сьогодні працюють  удома. Миколі і Валентині у краєзнавчому «бізнесі» допомагають діти:  іконописець Юрій, художниця декоративного розпису Світлана, а також спеціалісти туристичної галузі – Олеся та Микола.

– У Валентини чотири сестри, теж малюють, – розповідає Микола. – І я з багатодітної сім’ї,  моя хата через кілька подвір’їв звідси, на самому кінчику Степової. А це хата Валентини, її дівоче прізвище Статива. Вона внучка славетного Олександра Феодосійовича Стативи,  художника за освітою, що добився у 1936 році художньої школи для Петриківки.  Він у ній викладав, набрав учнями всіх, хто гарно малював, – і малих, і старих. Ще й стипендію у школі платили, що на ті голодні колгоспні часи було нечуваним…

Але недовго вчителював художник: не минуло й року після відкриття школи, як його арештували за чиїмось доносом. Серед першого набору Стативи були славетна Тетяна Пата, яка вважається основоположницею петриківського розпису, і лауреатка Шевченківської премії Марфа Тимченко.

– А вже у Тетяни Пати вчився теж відомий петриківський майстер Федір Панко,  рідний дядько Валентини. Він подарував нам дві картини, вони зараз у нашій петриківській хаті, що стала музеєм….

Знайомимося з Миколиним обійстям. Стежечка веде через молодий сад до нової хатки під стріхою. Це готель:  у сільській новобудові, зробленій за дідівськими технологіями,  дві кімнати на чотири ліжка кожна. Все, як у старій  хаті:  глиняна долівка, комин, білені стіни заквітчані рушниками і розписами. Тільки ліжка сучасні, а ще – електрика і «зручності» в номері, щоб гостям було комфортно. Микола розповідає, що хату будували толокою: хто приїздив на екскурсію і допомагав, тому проводили безкоштовні уроки з малювання.

– Тут навіть іноземці місили глину – з Італії, з Німеччини, – не без гордості каже Микола і показує ще одне туристичне диво – хату на колесах. Батько із синами «розпиляли» старого  «Запорожця» і вмонтували фанерну хатину, а дівчата з мамою її розмалювали. І тепер «вигулюють»  «Запорожцем»-хатою  своїх численних гостей.

Проїхалися і ми тією тарадайкою: порозсідалися на лавах, застелених ряднами, і дивилися, як за віконечком пливе зелен-сад. Дорога гойднулася, хата заскрипіла і ось уже за вікном – степ. Десь далеко краєвид заступає лісосмуга-поперечка, а за нею гора-Кряж, що вкривається першою жовтавою позолотою стиглих пшениць. Немов картина, намальована славетними петриківськими майстрами. Треба лише вміти ловити душею той степовий подих, треба лише  навчитися так добирати фарби і вимальовувати  пензлем, щоб степ оживав під порухом твоїх рук. Як вітрець над білим папером…

Loading...

Коментар до На хутір до Миколи

  1. Olexandr Zayets сказав:

    Земляче, щиро дякую за прекрасну “замальовку” з рідного краю.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company