Ми катастрофічно мало спілкуємося. Ні-ні, базікаємо часто, залюбки і ні про що, але дозволити собі особливу розкіш людського спілкування, з розкритими душами, і бажанням зрозуміти, наблизитися одне до одного?  Куди там – надто затратно! Пробуєте заперечити? Показуєте сотні діалогів у соціальних мережах, десятки телефонних дзвінків та «есемесок»? А дайте-но відповідь на одне-єдине запитання: коли востаннє ходили парком з друзями і звіряли свої думки з їхніми? Коли розмовляли, дискутували, сперечалися з ними на значущі теми?

Ось про що я! Обростаємо безліччю нібито знайомих, але  нічого чи майже нічого про них не знаємо. Які вони, що люблять, чим живуть, про що думають перед сном, що їдять на сніданок… Нам це не потрібно, не цікаво. Замикаємося у тісній шкаралущі свого зручного світу, не пускаючи туди нікого.

А як спілкуємося? Контактуємо! Хочемо щось донести – скидаємо пісню, нічого сказати – смайлик, замість «доброго ранку», «привіт», «добридень» –  обшматоване, скалічене «прив». Що це за новотвір?  Наче холодний і гострий осколок. А куди поділось «спасибі»? Воно стало принизливим «ага». І що замість «до побачення», «щасти», «бувай»? «Давай»! Ера музично-смайликового спілкування? Та ні – резервація! У яку самі себе заганяємо.

А що далі? Схолонуть, зів’януть, зникнуть старі-добрі-щирі-мудрі слова? І ми – як німі равлики: кожен у задусі своєї мушлі? У печері? У ямі?

Чи, може, почнемо щось змінювати? Змінюватися?

Відкрийтесь людям – і вони відкриються вам! Доволі розрахованого контактування, ілюзії дружби! Робіть щось дивовижне, говоріть про реальні речі, цікавтеся світом! І розмовляйте, рідні, просто розмовляйте про те, що вас турбує! Почніть нарешті справжнє, а не віртуальне, життя!

І побачите, як усе довкола убереться у святкові барви і звуки, як місто перестане бути сірим, відчуєте як наповнюєтеся живильними емоціями. Це так життєво необхідно –  щиро говорити! І зацікавлено слухати.

Не пропустіть важливе! Будьте ближче одне до одного! На відстані людської теплоти.