НА ВЗЯТТЯ КРИМУ

Верховна Рада України визначила дату початку окупації Криму – 20 лютого 2014 року. Але очевидно, що це початок завершальної стадії, її військова складова, а до цього була інформаційна, культурна, ідеологічна агресія з боку Росії. Коли 1 березня 2014 року російська Дума рішучим «одобрямсом» дозволила президентові Росії Володимирові Путіну використати свої Збройні сили, то вже йшлося про материкову частину України – російські військові у Криму і без цього мали постійну прописку. Навздогін за членами Думи категорично висловилися за війну кремлівські шминдрики пера і мікрофона, схваливши анексію Криму своєю «культурною» відозвою: «Наша спільна історія і спільні корені, наша культура і її духовні витоки, наші фундаментальні цінності і мова об’єднали нас назавжди…»

Треба розуміти, що російські діячі культури, вживаючи «наші» і «назавжди», зверталися до кримськотатарського народу, корінного народу Криму, звідки починалася військова атака на Україну. Після анексії півострова проти кримських татар окупанти повели тотальні репресії, принизливі обшуки й ефесбешні арешти. Росія приготувала кримчанам «внутрішнє» виселення з їхньої багатостраждальної Батьківщини. Багатьох вигнали, заборонивши в’їзд на півострів. Кількох «неслухняних» активістів знайшли убитими, інші безслідно зникли. Найнепокірніших посадили за ґрати, а нині окупаційна влада намагається заборонити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. Чому мовчить російська інтелігентська совість, яка підписалася за спільні «корені» і «витоки», що «об’єднали нас назавжди»? Російська інтелігентська совість переконана, що «наше» значить «моє», тобто російське.

Історики кажуть, що там, де починається українське питання, закінчується російський демократ. Додам: і російський інтелігент. І не тільки на порозі України, а й на кордоні будь-якої  країни. Ми пам’ятаємо, як тільки Радянський Союз затівав зовнішній конфлікт, як тільки починалася  кампанія проти «безрідних космополітів», усіляких Сахарових і  Буковських, або українських націоналістів – відразу спливали табунами «чесні і непідкупні патріоти» від мистецтва, колгоспно-промислового активу, які затято таврували «відщепенців» і «загниваючих імперіалістів».

Радянські письменники на чолі з Максимом Горьким оспівували в соціалістичному реалізмі підневільну працю каторжан на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу ім. Сталіна. Хіба Горький не розумів, що таке варварський сталінський режим з його каналом? Розумів. Але хотілося ситно жити і вождю світового пролетаріату в кітелі служити. Канал будувати не хотілося!

XIX століття. Польща пережила кілька розділів, частина її – під управлінням російського царя. У Варшаві спалахнуло визвольне повстання, і російська армія кинулася на приборкання непокірних. Європейська інтелігенція обурюється, але російська – аплодує рідному загарбникові. «Коли вирішується доля Криму, діячі культури Росії не можуть бути байдужими спостерігачами з холодним серцем», – так сьогодні з гарячим серцем благословили війну з Україною нинішні російські інтелігенти. У такому ж дусі схвалювали захоплення Польщі два століття тому їхні духовні навчителі.

Сам Олександр Пушкін готувався особисто взятися за «виховання» повсталих поляків. «Їх треба задушити» і, «якщо завариться загальна, європейська війна, то, право, буду шкодувати про своє одруження, хіба дружину візьму в торока», – писав у листах змосковлений одописець. Нинішні російські діячі культури, слідом за своїм ватажком Путіним, які вважають захоплення Криму і війну на Донбасі спільною справою, називають українців «хохлами», «украми», «недолюдьми штучної країни Україна». Пушкін вважав війну з народом Польщі сімейною, слов’янською справою, попутно, по-сімейному, обзиваючи поляків «ляхами».

Вірші Пушкіна, серед яких і «Наклепникам Росії», разом з патріотичним віршем Жуковського, були негайно опубліковані під обкладинкою «На взяття Варшави». Пушкін вважав, що всі слов’янські ручаї і річки мають влитися в російське море, щоб те не пересохло. Так поетично поет підвів до необхідності змосковщення слов’янського світу. До поглинання імперією своїх сусідів. Книжечку редагував і особисто благословив російський цар. Імператор хотів бачити поета «ідеологом православ’я, самодержавства і великоросійського націоналізму». Однак Пушкін таким зробився сам, вважаючи, що самостійне існування Польщі суперечить інтересам Росії.  Те ж таки і через століття. Вчора Грузія загрожувала існуванню Росії, сьогодні – незалежна Україна, а завтра – знову Польща чи Туреччина?

Коли Пушкін писав «про глибину сибірських руд» і декабристів, він здавався демократом. Але глибина польсько-російського конфлікту показала його справжнє, азіопське, далеке від європейства, обличчя. Таке справжнє обличчя, а точніше, оскал православ’я, самодержавства і великоросійського націоналізму показують сьогодні говорухіни, михалкови, кобзони, газманови й інші валерії. Свого часу Пушкіну відповів Адам Міцкевич віршем «Російським друзям» (в іншому перекладі «Друзям-москалям»), в якому звинуватив його у зраді волелюбних ідеалів. Як поет Пушкін не відповів. Однак просив у царя дозволу видавати політичний журнал. Мовляв, «озлоблена Європа нападає на Росію не зброєю, але щоденними скаженими наклепами… Нехай дозволять нам, російським письменникам, відбивати безсоромні й нікчемнії нападки».

Все повторюється, але вже фарсом: цікаво спостерігати, як сьогодні геї російської естради своїми пещеними стегнами одхвецюються від ненависної їм «Гейропи». Бридко усвідомлювати, що в Росії після «На взяття Варшави» заскрипіли пера «На взяття Криму і України». Ось воно, споконвічно ординське з кремлівського підворіття…

Але були в Росії в усі часи справжні совісні люди. В’яземський називав польську поезію Пушкіна «шинельною». Олександр Тургенєв (не плутати з Іваном) писав братові Миколі: «Твій висновок про Пушкіна справедливий: у ньому точно є ще варварство». І сьогодні справжні російські майстри мистецтв вимагають від Путіна миру, стають на захист України. Ми чуємо братні голоси, як би не глушила їх оскаженіла бригада офіціозних соловйових російського мракобісся.

За Радянського Союзу «вірменське» радіо запитувало: «Хто такий Леонід Брежнєв?» І саме відповідало: «Дрібний політичний діяч часів Алли Пугачової». Справді, схоже! Є сьогодні в Росії політичний діяч Володимир Путін і є співак Андрій Макаревич. І є все та ж Алла Пугачова. Відома співачка пережила Брежнєва, переживе і Путіна…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company