«Наболіло у душі, накримилось…»

Тішуся і радію. І дивуюся моєму давньому товаришу Вікторові Качулі, з яким колись у Київському Шевченковому університеті училися того, чого навчити, врешті, неможливо, – журналістики.

Відтоді минули роки й роки. А він такий, як і тоді – худорлявий, стрункий, жилавий, та сама щира, трохи сором’язлива усмішка, лагідна мова і душевна рівновага, яку одразу відчуваєш і до неї горнешся.

Ніби крізь час пройшов: не беруть роки, хіба голова посріблена…

Дивуюся: як йому вдалося? Що він таке знає, цей щирий волиняк, селянський син, щоб над ним літа не мали влади?

І починаю згадувати….
Ще в ті студентські, парубоцькі роки ми всі любили щось випити, але кожен мав свою пристрасть. Женя Логанов, скажімо, страшенно любив пиво. Міг годинами стояти у черзі до пивної бочки (на розлив) зі своїм трилітровим слоїком… Але як він потім пив те пиво! Насолода артистичними гримасами карбувалася на його обличчі, блаженно туманився зір і борлак на його горлянці заклично тіпався, коли Женя пропускав перші літри того золотистого питва!

Віктор Батир – той привозив з Одещини дивовижне домашнє вино. І теж було свято! Свято, яке «завжди з нами», казав Хемінгуей, і ми йому вірили, бо «дідо Хем» знав, що казав.

Хтось з наших уже тоді не гребував самогоном… Були такі, хто навпаки – пив лише шампанське, навіть зранку… Хтось робив культ із коньяку, хтось – із філіжанки кави…

А Віктора я пам’ятаю з торбинками трави: завжди пив трав’яні чаї. Не знаю достеменно, що то були за трави, але, думаю, він їх привозив зі своєї Волині.

Отже – треба знати, що пити!

Але то було давно. Ніби в зовсім іншому житті. А тепер Віктор Качула мешкає на окупованій території. Це той Качула, що був редактором єдиної україномовної газети в Криму – «Кримська світлиця». Тієї, яку вольовим рішенням української влади, давно перевезли до столиці, щоправда, творчий колектив із головним редактором лишився в окупації…

Навіщо в Києві ота «світлиця» без Криму? Хіба як стаття бюджетних витрат – водою в пісок?

Це те, про що риторично і публічно на кожному кроці питає Віктор Качула, але притомної відповіді годі почути. Бо українська «Кримська світлиця» таки має бути в Криму. Наближати час повернення півострова під українські прапори. Ось її завдання і просвітницька місія. А в Києві вона – як п’яте колесо до воза. Хоча чиновники вважають інакше.

Що ж до Віктора Качули, то журналістика і редакторство – не єдине, чим живе в цьому світі. Він чудовий поет, композитор, співак. А його донька Юлія, відома в Україні співачка, активно популяризує батькові пісні.

У столичній публічній бібліотеці імені Лесі Українки відбувся творчий вечір Віктора Качули. З промовистою назвою «Наболіло у душі, накримилось»…

Наболіло у душі, накримилось,
Мов у душу Чорне море вилилось.
От і солоно і гірко не від хвиль,
а від слів…

Налетіло вороння, накаркало,
Що ми діти не тієї матері
І що гнати треба з хати мачуху
до хохлів…

У цій дивовижній за поезією і мелодією пісні – справжня глибина таланту Віктора Качули. Глибина, на жаль, ніким не зміряна в Україні. Не пошанована і не визнана.

Як з тією «Кримською світлицею» – все навпаки. Те, що треба було лишити в Криму і здіймати, як знамено, вивезли на материк і… занедбали. Та й самого Качулу з його українськими піснями навіть у столиці приймають як чужинця.

Звісно, велика подяка бібліотеці імені Лесі Українки за притулок, за теплу, родинну атмосферу цього творчого вечора, але така висока творчість Віктора та Юлії Качул заслуговують справжніх концертних майданчиків, велелюдних залів та й дружнього медійного розголосу.

Думаю, колись так і буде.
Коли офіційна Україна почне нарешті більше орієнтуватися на рідну культуру, відчує її силу і велич. Коли владі буде до смаку Наше – не за закликом власних піарників, а за покликом власного серця …

Отоді прийде час таких, як Віктор Качула, за яких ще чубитимуться імпресаріо. А поки – «наболіло у душі, накримилось»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company