Найдовший в Європі, найзеленіший у Києві

Він офіційно народився майже 200 років тому – як Бульварне шосе. Пролягав від Хрещатика,  точніше – від  Бессарабської площі, повз  Шевченків університет  до сучасної площі  Перемоги, яка тоді називалася Галицькою.  Трохи далі, поблизу нинішнього Повітрофлотського мосту,  стояла  тріумфальна арка – там починався Київ. Згодом шосе стало бульваром  і цілих півстоліття носило на собі тягар імені бравого царського вояки і погромника Кирило-Мефодіївського товариства київського військового губернатора Дмітрія Бібікова. І ось уже століття величається іменем чи не найзначнішої бібіковської жертви – Тараса Шевченка.  

Перші будівлі бульвару  зводили з дерева. І тоді, як і нині, міська артерія зв’язувала  діловий центр міста  Хрещатик з його транспортними воротами – Двірцем.

На перетині бульвару Шевченка і вулиці Симона Петлюри  гостей міста стрічає пам`ятник. Нині революційного червоного полководця  Миколу Щорса на постаменті заховано за синьо-жовтим запиналом. За законом про декомунізацію пам`ятник мають демонтувати, хоча свого часу для його скульптури вершника позував сам Леонід Кравчук. Але Щорса поставили на чуже захоплено місце: більшовицька влада зняла тут з постамента графа Олексія Бобринського. Той керував будівництвом Київської залізниці, славився як успішний цукрозаводчик і меценат. До речі, то був перший в  імперській Росії пам`ятник промисловцю, а не полководцю  чи царській особі.   

Забудова іншого кінця бульвару,  що прилягає до Бессарабської площі і Хрещатика, теж пов`язана з іменами родини меценатів-цукрозаводчиків –  Терещенків. В одному з їхніх будинків нині Національний музей Тараса Шевченка.  Мистецькі надбання двох відомих українських родин Терещенків та Ханенків лягли в основу кількох сучасних музейних колекцій.

Ще не так давно починався бульвар традиційно для радянських часів – пам`ятником  ватажку більшовицьких заколотників – Владіміру Лєніну. Його змело хвилею народного гніву  у час Революції Гідності.

Якщо Хрещатик вважався діловим центром Києва, то бульвар  Шевченка  називали  науковим і культурним осереддям, завдяки університету Святого Володимира, який нині теж носить ім’я Тараса Шевченка.  Кажуть, стрічка ордена князя Володимира підказала кольори будівлі – червоний і чорний. Свого часу його викладачем затвердили  художника  Шевченка, але замість студентської аудиторії Бібіков та інші служки Ніколая І «організували» Великому Кобзареві арешт, в’язничну камеру і солдатську казарму.

Навпроти головного червоного корпусу –  затишний парк і пам`ятник  українському генію.  Він посунув з постамента свого найголовнішого кривдника – імператора.  В парку часто губляться студенти, коли переходять з головного «червонного» до «жовтого» корпусу –  колишньої першої Київської гімназії. Серед випускників  навчального закладу чимало славетних імен, а ми згадаємо лише одне: Михайло Грушевський. Видатний історик майже століття тому очолив Центральну Раду – уряд нової національної держави, яка не встояла перед більшовицькою навалою. Будівля Центральної Ради теж неподалік, поряд з величним монументом Грушевському, – нині тут Будинок учителя.

Серед навчальних закладів, що розмістилися на бульварі, згадаємо Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова.  Навпроти нього ще один науковий центр – Ботанічний сад імені академіка Фоміна. Тут вперше почали культивувати акацію білу, завезену з американського контенту, яка знайшла в Україні другу батьківщину.  В середині ХІХ століття в ботсаду спорудили оранжерею  для екзотичних тропічних рослин – тоді це був найвищий у світі 30-метровий кліматрон. Нині в ньому доглядають  найстаріші в колишньому Радянському Союзі  пальми.  А взагалі, тут близько десяти тисяч видів, форм і сортів рослин ! 

Спершу  бульвар Тараса Шевченка  обживали липи і каштани, але пізніше їх пересадили на Хрещатик та на інші вулиці міста. Так каштани прижилися в Києві і стали його символом, а зелену славу бульвару роблять  стрункі тополі. Тополева алея найдовша в Європі. Якщо Київ, найзеленіший  серед європейських столиць, то бульвар Шевченка найзеленіший у Києві.

Дивно, але перші  його мешканці офіційно скаржилися генерал-губернаторові… на солов’їв,  які весною розкошували  серед бульварної зелені і своїм співом заважали панянкам спати. Нині кияни  радіють і солов`їним  співам,  і дзвонам Володимирського Собору –  разом з ними відроджується православна віра, для якої  прадавній Київ став батьківською колискою. У Володимирському соборі розписи російських художників Васнєцова і Врубеля, українців  Пимоненка і Замирайла, поляків  Свєдомського і Котарбинського. Художню мозаїку всередині собору  виконали  венеціанські майстри.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company