«Найкраща з нагород – листи людські»

У київському видавництві «Сакцент Плюс» побачив світ двотомник «Листи до Олеся Гончара», які Майстрові художнього слова упродовж півстоліття надсилали письменники, літературознавці, публіцисти, митці. Листи подано в хронологічному порядку, починаючи з 1946 року й до середини 1995-го — року відходу класика за межу земного життя.

Принагідно слід додати, що пошта Олеся Терентійовича була щедра й багата листами учителів, викладачів вищих навчальних закладів, робітників, хліборобів, учнів і студентів, працівників культосвітніх закладів, але цей дорогоцінний спадок ще чекає свого виходу окремими виданнями.

А тимчасом втішаємося золотим скарбом, який засвітився у двотомнику: 895 листів (і то лише частина!), які письменник одержував від своїх колег по перу з різних куточків України і колишнього Союзу, а також з Австралії, Болгарії, Індії, Канади, Німеччини, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, США, Хорватії, Чехії, Швейцарії тощо…

Радію за тих читачів, які відкриватимуть для себе ці щирі вияви душі й серця. У них багато тепла, добра, світла, горіння, людської довіри, товариськості. Радію, бо й сам отримав від читання двотомника море задоволення й неймовірного душевного трепету. Цей багатющий епістолярій, безумовно, допоможе читачеві краще збагнути й оцінити етапи становлення нашої літератури з повоєння і до кінця ХХ століття. А етапи ці були надто складними. Як справедливо пише у передмові упорядник, відомий учений, мово- і літературознавець, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Микола Степаненко, «зібрані докупи листи різних років послідовно й доволі-таки правдиво відтворюють післявоєнний сталінізм, обнадійливу і зрадливу хрущовську відлигу, брежнєвський застій і, нарешті, першопочатки української незалежності. Вони документують поступовість літературного процесу тривалістю майже в 50 літ, уходження українського художнього слова у світовий літературний контекст…»

Двокнижжя документально посвідчує, як літературні метри того часу сердечно прийняли до свого «коша» Олеся Гончара — митця нової формації, свіжих поглядів на довколишній світ. А серед них — Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Юрій Яновський, Андрій Головко, Остап Вишня та інші. Їхні поштівки й телеграми, їхні теплі й щирі відгуки — справжній вияв батьківської уваги до свого молодшого колеги.

Ось що писав Олесеві 3 березня 1946 року Петро Панч: «Вам треба серйозно зайнятися літературою, в цьому переконало мене Ваше останнє оповідання (мовиться про «Модри Камень». — Ред.). Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе і написане грамотно. Оповідання без поправок буде надруковане в журналі «Україна»… Я дуже радий за Вас. Продовжуйте в цьому ж дусі».

Цими схвильованими рядками й відкривається перший том. Петро Панч тоді ще не знав, скільки відчаю і зневіри принесе оповідання «Модри Камень» молодому авторові. Зацькований тодішньою облудною пропагандою, Олесь був готовий на все. Але він оговтався, вистояв і «продовжував у тому ж дусі».

«Ваша повість «Альпи» (І част.) мені сподобалась, – пише О. Гончареві 9 жовтня 1946 року Юрій Яновський. – Я побачив у ній надійну руку, упевнений прозаїчний хист. Добре задумано, живі образи, добрий оптимізм і енергійне розгортання дії… Я ухвалив повість до № 7–8 (журнал «Вітчизна», 1946 рік. — Ред.)… Бажаю Вам успіхів і розчарувань, болю й радощів. Працюйте, було б прикро, якби Ви збилися на легку дорогу». Майже через півстоліття я почув з уст самого Олеся Терентійовича, що перед його очима все життя стояла оця настанова Яновського, з яким, до речі, сім’я Гончарів згодом жила в одному столичному будинку «через стіну».

Слова щирої вдячності прочитав Олесь і в листі Остапа Вишні, датованому 11 липня 1947 року: «Ви ввійшли в літературу як справжній, хороший, ласкавий письменник… Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелось жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар…»

Ось у такій творчій атмосфері, зігрітій винятковою увагою старших, і виростав той, кого згодом назвуть Прапороносцем нашої новітньої літератури. Повсякчас пам’ятаючи це благородне чуття ліктя, він, міцно утвердившись в письменстві, згодом усе робив, аби те тепло передавати іншим, усім, хто його потребував, — і друзям, і зовсім незнайомим людям із різних куточків України.

Двотомник рясніє іменами побратимів-ровесників Олеся, серед яких — Василь Бережний, Дмитро Білоус, Платон Воронько, Сергій Завгородній, Григорій Тютюнник, Олесь Юренко, Микола Безхутрий, Данило Бакуменко… Вони радіють успіхам свого духовного брата, шлють йому слова підтримки, пишуть про наболіле, звертаються за порадами, звіряються з ним своїм баченням дійсності, тобто живуть за принципами справжнього побратимства.

У пізніші часи такою кількістю щиросердечних звертань до класика радували письменники, близькі по духу соратники Іван Чендей, автор козацьких жартів із Запоріжжя Петро Ребро, літературний критик Віталій Коваль, письменник і видавець Ярема Гоян, Яків Оксюта — усіх не перерахувати. Як і всі інші, вони діляться враженнями від нових книг, створених О. Гончарем, від його виступів на широких зібраннях і в ЗМІ, розповідають про наболіле, гаряче підтримують класика в його борні на захист рідної мови, пам’яток історії і культури, довкілля. І в його поборюванні бездуховності, котра чортополохом засіялася в душах багатьох українців. Листи посвідчують: уже тоді в середовищі творчої інтелігенції чинився своєрідний внутрішній опір системі під імперською маркою «СССР».

Весновійними леготами полилися тисячі відгуків діячів культури (і не тільки), коли появився роман «Собор», що його Григір Тютюнник у листі від 16 лютого 1968 року назвав романом орлиним, соколиним, романом-набатом.

Ті численні читацькі захоплення «Собором» акумулював листом Анатолій Дімаров: «Дорогий Олесь Терентійович! Читаю-перечитую Ваш прекрасний «Собор». Є книги-трудяги, книги-метелики, а це книга-воїн, тож і не дивна осатаніла лють людин-авосьок і салоїдів. Та марні їх потуги — рано чи пізно переможе «Собор». Хай порожні його дзвіниці, та дзвони гудуть, гудуть! І на могутній той поклик поспішатиме кожен, кому дорога Україна».

Вельми цікаві відгуки на «Собор» і на творчість Олеся Гончара загалом читаємо у листах Олександра Ковіньки, Андрія Головка, Євгена Кирилюка, Наталії Кащук, Івана Кавалерідзе, Василя Сухомлинського, Юрія Косача, Вацлава Жидіцького… А одним із найперших на цей хвилюючий твір відгукнувся 22 січня 1968 року Віктор Корж з Дніпропетровська: «Ви сприйняли художницьку заповідь тих славних храмостроїтелів, воздвигли напрочуд довершений «Собор», куди і закликали нас під чисті куполи, аби сказати нам устами того вчителя-страдника:

— Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..»

У цьому прекрасному виданні знайдуть себе Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Олександр Сизоненко, Микола Жулинський, Сергій Гальченко, Олександр Шугай, Леонід Горлач, Олесь Воля… Не хотілося б у цьому поважному списку згадувати адресата Віталія Коротича з його улесливим звертанням: «Дорогі Олесю Терентійовичу й Валю! Я вас люблю звідси (зі США, звісно ж. — Ред.Справжню ціну цієї «любові» Олесь Гончар відчув ще при житті, коли цей сноб квецяв усе українське, не оминаючи і Гончаревої творчості.

Це не могло не лишитися кривавим рубцем на серці Олеся Гончара. Але навіть попри такі підлі удари Майстер робив свою святу справу: як міг плекав молоді письменницькі «меди», молоді таланти. Підтримував і їх, і більшість тих, хто до нього звертався, часто як до останньої інстанції. Важко собі уявити, де брав для цього сил.

Серед тих, хто вважав за честь написати Гончареві, було немало представників інших літератур: Віктор Астаф’єв, Леонід Леонов, Костянтин Симонов, Едуардас Межелайтіс, Григол Абашидзе, Іван Шамякін, Бесо Жгенті, Захарія Станку… Олесь Гончар був серед них як рівний із рівними, тримався з гідністю представника великого українського народу, з пошаною і вдячністю відповідав на їхні душевні порухи, відлиті в рядках листів і листівок. «Найкраща з нагород — листи людські» — не раз любив повторювати.

Упевнений: кожен, хто перегорне ці два томи епістолярії, ще глибше переконається в правоті слів Василя Захарченка: «Олесь Гончар — це явище. Щасливе, світле явище, явлене Богом для нас, українців, і з часом ми це усвідомимо».

Низький уклін упоряднику Миколі Степаненку та його колегам за унікальне видання, за розлогі і глибокі примітки та коментарі. Величезна шана і подяка Валентині Данилівні Гончар — Берегині творчої спадщини свого чоловіка. Як же багато ця мудра, талановита людина, глибокий знавець літературного процесу робить задля увічнення пам’яті Олеся Гончара! Її діяльною, надактивною участю благословилося у світ широкий і це унікальне епістолярне Двокнижжя. Яке, дасть Бог, матиме продовження.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company